Таємне джерело

У цьому вчувалося щось жертовне. Або – сповідальне. Служба дуже часто давала Князевичу змогу вислухувати зізнання, схожі як на сповідь, так і на офірування себе – людям, обставинам, нема різниці.

Хотілося курити. Але поки можна терпіти. Ігор не бажав руйнувати той крихкий місток довіри, що утворився, як він відчував, між ними тепер. Вчорашні плани бесіди з Марією Романів він не просто відсунув – засунув подалі, в далеку невидиму шухляду, без можливості скоро видобути їх звідтіля. Зараз йому не кортіло розмовляти з коханкою ні про що, хіба, як вона забажає, почитати одне одному вірші, тихо поспівати на два голоси, забути, хто він, а хто – вона. Дедалі гостріше Ігор відчував: Марія Романів уже до кінця життя ніколи й нічого не забуде.

Клин клином.

– Часто ти так… Вибач, коли…

– Ні, нормально. Ти маєш право знати, зрештою. Тепер ми не зовсім чужі.

– Це правда?

– А тобі хочеться так думати?

– Не сприйми за красиві слова…

Її долоня, не така м’яка, як у київських і загалом міських дівчат, але й не зовсім жорстка та змозолена, легенько пройшлася його обличчям, накрила губи.

– Тс-с-с.

– Ти чого? Чому?

– Дурнини не городи. Думаєш, жінкам не приємні красиві слова? Хочеш правду? Тобі ж, товаришу капітане, правду й тільки правду.

– Я не суддя. І взагалі, припини це… Капітан.

– Капітан, капітан, усміхнися. – Марія забрала руку. – Тобі, значить, можна брехати?

– Можна. Є сенс?

– Нема, – легко погодилася вона. – Значить, ось така правда: якби тоді… ну, розумієш, тоді, Боровчук спромігся сказати бодай одне красиве слово, навіть не щиро, просто аби потішити дівчину, я б не робила потім того, що накоїла собі. Тепер мене мати безпечно для мужчин.

– Я тебе вдарю, чуєш? Не стався так до себе, все буде добре.

– Усе – це що, Ігоре? Що для мене все? Навіть якщо я поїду звідси геть, поїду далеко, до Києва з тобою… Ти візьмеш мене з собою?

– Ти хочеш?

– Не знаю ще. Та навіть якщо схочу – це нічого не змінить у моєму житті. Мене зламали всередині. Я – вчитель, бачу перед собою щодня купу чужих дітей. Вони ростуть у мене на очах, а я розумію: мої власні діти ніколи не виростуть у мене перед очима, Ігоре. Я жінка, розумієш, це для мене над усе, найважливіше.

– Це ніби лікують. – Князевич негайно пошкодував про свої слова.

– «Це». Для вас усіх жінка, що не може мати дітей, і то не тому, що так вирішила природа, – це. Слово з двох літер, у кросворді навіть не використаєш.

– Даруй. Я не хотів.

– Знову мелеш казна-що. Ви, мужчини, дуже часто говорите про те, чого самі не тямите. Навіть не частково: повністю, до самого кінця. Хочете заспокоїти, а виходить повний маразм.

– От Господи… Ну, пробач… Чорт, давно не перепрошував так часто жінку! – Ігор випростався, сів, примостивши голі Маріїні ноги собі на коліна, провів від коліна до середини стегна по кожній. – Забудь. Просто я не знаю, як із тобою говорити. Хоча повір мені, балакати з людьми – значна частина моєї роботи. Навіть головна. Це в кіно показують, що всякий, хто в міліції, бандитів стріляє.

– Я не дивлюся такого кіно. Взагалі мало дивлюся, більше читаю. Там є вибір, багато чого ховають між рядків. Чи це мені хочеться, щоб так було.

– Полюбляєш заховане між рядків?

– А як у нас можна інакше? Без цього країна пропаде, Ігоре. Зникне всяка потреба в існуванні.

– Країни?

– Це – теж. Але і в нашому з тобою. Чого там – усіх. Уяви, що буде, коли всім можна все, як зараз комуністам.

Князевич напружився. Про такі речі менш за все хотілося тепер згадувати. Він дав собі слово. «Краще промовчати», – подумав він, замість відповіді знову попестив її ноги.

– Гарні.

– Подобаються? Знаєш, мені лестило б таке… Ну, до певного часу, сам розумієш. – Марія трошки пововтузилася, вмощуючись зручніше. – Мене навіть хлопці любили. Смішно це все було, правда…

– По-перше, сонце, не кажи в минулому часі. Тебе люблять і любитимуть. По-друге, що в цьому смішного?

– А, видно відразу, що не жив у селі ніколи. Тим більше в такому маленькому.

– Що не так у селі?

– Тут усі як одне. Кожен ніби сам за себе – але всі мов рідні. Різниця у віці п’ять років – не різниця, бо всім хлопцям може не вистачити дівчат. Або навпаки. Чи… словом, такі були в мене смішні кавалери. Один навіть серйозно пропонував дочекатися його з армії. Дочекалася.

– Тобто?

– Антон Мазур. Знаєш його… про нього… Ми з однієї школи всі. Навіть у десятирічку до Величави, і то разом. Мазур – той хоч старший за Дімку, терпить, сопе. Дмитро – той взагалі малий, битися за мене хотів. Та де хотів – таки бився. В лоба дістав, але бився, поки я не поговорила.

– Дмитро?

– Ярчук. Про нього ти теж, певне, чув.

Щось ворухнулося глибоко в шухляді пам’яті.

– Ярчук Дмитро. Той самий, дезертир?

– Ну. Він менший за Антона на два роки, мене, виходить, на всі п’ять. Мазур усе бочком, бочком, а цей малий бігав за мною, мов цуценя, ще зі школи. Починають сміятися старші – лізе битися. Одного шарпнув зубами, от дістав від батька! По тому приходили, говорили з моїми, зі мною – чого, значить, хлопця дражню. Де ж я його дражню, коли сам собі в голову втовкмачив… А! – Вона легко махнула рукою, пальці ковзнули по чоловічому плечу. – Не судилося, бач. Усім трьом. Антона поламали, мене поламали, Дмитра малого, думаю, так само. Знаєш, коли дійшло сюди, що аж звідти втік, із Афганістану, – ніхто не питався як. Повірили відразу. То такий фацет, малим ще таким був… Без мила пролізе, без мила вилізе. Як знайдуть, то не скоро, повір мені.

– Я ж його не шукаю, – мовив Князевич, аби не мовчати.

– Так я й не про тебе. Взагалі. – Тепер Марія глянула на нього. – З нас трьох мені хіба можна ось так, клин клином. Про Антона чула від мами його… Теж, кажуть, хлопом не буде, навіть як вичухають. Два ланцюжки перервалися… Та й про Дмитра нічого не знаю: не втік, так убили б ті душмани чи як їх там…

Тема що далі, то більше не подобалася Ігореві. Якою заміняти, поки що не знав. Тому бовкнув навмання:

– Давно ти так?… Клин оцей свій…

– Знов типове хлопське питання. Ревнуєш?

– Цікаво. Може, справді забрати тебе звідси? Без жартів, подумаймо про такий варіант.

– Той хлопець теж до Києва кликав, до речі. В систему входить, ні?

– Що за хлопець?

– Попередник твій. Сам же питав, тепер ображаєшся.

– Ніхто не ображається. Все про тебе знав раніше, служба в мене така. Значить, тебе вже кликали до Києва. Цікаво, що ти відповіла.

– Лишила адресу. Обіцяв писати, так і не написав. Не дуже-то й вірилося.

– Може, напише ще. – Ігор старався, щоб його голос звучав підбадьорливо.

– А, не варто перейматися.

– Ти кому зараз кажеш – мені чи собі?

– Собі швидше.

– Мабуть, він зайнятий.

– Слухай, чому це тебе так діткнуло? Ревнуєш?

У голосі – не цікавість, навіть не передчуття інтриги чи бажання долучитися до жіночо-чоловічих ігор, а простий намір підтримати розмову. Молодій зламаній жінці хотілося почуттів, зрозумів Князевич. Або чогось подібного до почуттів. Вона намагалася розбудити себе. Не збудити чи збудитися, якраз із цим усе справно, усе вдалося. Зараз Марія нагадувала йому сплячу красуню. Чи, радше, історію про Снігову королеву, тільки на місці замороженого Кая була вона, Герда.

– Так, я ревную. – Рука далі пестила стегно.

– Проти тебе в нього нема шансів. Тепер нема.

– Отак, уже компліменти.

– Не задавайся, просто таке, знаєш, як би пояснити… Словом, статусне порівняння.

– Тобто?

– Ти офіцер, він солдат. Єфрейтор, коли вже зовсім точно. Він говорив, це в армії називається старший солдат.

– Війська які?

– Це так важливо зараз?

– Просто цікаво.

– Я не розбираюся в цьому всьому. Парадна форма, все, що знаю. Чи зв’язківець, чи ПВО[8], таке якесь дуже мирне…

8

ППО – протиповітряна оборона. Хоча навіть у переважно україномовних регіонах Української РСР ця абревіатура зазвичай вживалася в розмові саме в російському варіанті – ПВО (противовоздушная оборона).