Таємне джерело

Таких брехунців у себе в хаті вона тримати не збиралася. Холодильник іще придасться, хоча в неї льох є, як в усіх сільських хатах, і то досить прохолодний. Жили ж люди раніше без холодильників…

І без більшовиків вони теж колись жили.

Десь навіть тепер живуть, ось тільки в тих краях баба Галя ніколи не була. І навряд чи колись буде.

Жінка неквапно йшла лісом, пильно придивляючись перед собою. У гриби Галина Дорош ходила, скільки себе пам’ятає, зі своєю бабою спочатку, потім – із мамою, нині сама вибирається. Інакше не можна, вона з цього живе. Не тільки з цього. Проте гриби дають бабі Галі змогу не просто зводити кінці з кінцями, як багато хто по довколишніх селах: живе вона значно краще, ніж навіть деякі передові колгоспники з їхнього колгоспу імені Паризької Комуни.

Знаючи всі грибні місця в лісі, котрий вважала за свій другий дім та могла ходити ним із заплющеними очима, Галина Дорош, утім, завжди з початком грибної пори вибиралася на тихе полювання найпершою. Якщо для решти грибників це все ж таки вважалося забавою, відпочинком та можливістю хоч на певний час урізноманітнити убоге меню совєцького колгоспника, для баби Галі дари лісів з певного часу стали чи не єдиними годівниками.

Старою вона ще не була, в наступному, вісімдесят другому році, їй виповниться лише шістдесят. Чоловік помер давно і в такому місці, про яке Галина Таназіївна згадувати не любила: за згадку про ці місця вголос запросто могли якщо не заарештувати, то затримати й привезти до міліції – напевне. Діти, дві доньки, давно роз’їхалися. Старша в Києві, одружена з військовим, чоловік нещодавно дістав підполковника, і донька дуже з цього тішиться. Менша закінчує навчання в Тернополі, комсомольська активістка, тож напевне соромиться матері, про яку писали в обласній газеті, і то не раз. Дочка навіть поквапилася вискочити заміж за першого-ліпшого Соколова: надто часто в неї питали, чи не має вона якогось стосунку до Галини Дорош, тієї забитої відьми, статтю про котру обговорювали в них на комсомольських зборах як показову.

Погляд зачепився за мухомор із ядучо-червоною круглою шапкою. Поруч виткнувся ще один, менший, проте такий самий яскравий. Щоразу зустрічаючи в лісі мухомори, баба Галя не стримувала кривої посмішки: газета писала, що вона в своїй релігійній забитості дійшла до того, що сушить мухомори, їсть їх і впадає в релігійний транс. Ні, не так – автор статті, позаштатний кореспондент «Ровесника», худий патлатий хлопчина в окулярах із грубими скельцями, просто побачив у неї на столі кілька мухоморів, нічого не запитав, потім дав волю фантазії.

Те саме – з відьмою. Справді, Галину Дорош не лише в рідному селі, а й навіть у сусідніх районах називали саме так. Але відьмою вона була для лекторів товариства «Знання» чи, наприклад, дітей – так називала баба Галя студентів Тернопільського педагогічного. Там навчалася її менша донька, і вона, аби не клювали, так само записалася до якогось Клубу Войовничих Атеїстів. І лектори в сірих піджаках із червоними партквитками, дбайливо захованими до внутрішніх кишень, і студенти разом з акторами обласного муздрамтеатру з початком навчального року починали колесити по клубах і школах області, розповідаючи про священиків, цих шуцманів у рясах, науковий атеїзм та релігію як знаряддя пропаганди буржуазного націоналізму.

Добре, що меншій доньці стало розуму не їздити з такими лекціями до рідного села. Скільки ще житиме, Галина Дорош не знала. Та хай скільки б лишилося їй, до кінця життя пам’ятатиме, як малá – так вона називала меншу доньку – телефонувала Тоньці на сільпо з переговорного пункту. Знала, що Антоніна для її матері довірена особа з того часу, як баба Галя вилікувала її від безпліддя, без жодних аптек та медицини, своїми, тільки їй знайомими методами. Власне, через здатність лікувати людей там, де офіційна медицина або розводила руками, або кивала на брак ліків і радила шукати препаратів за кордоном, через знайомих, Галину Дорош і прозвали відьмою. Це партійні з комсомольцями, ті ж, хто довіряв їй, називали просто – бабою, бабкою, іноді бабцею…

Уздрівши великий мурашник неподалік компактно розкиданих у траві мухоморів, баба Галя осміхнулася до себе: ось воно, знайоме місце. Присівши, понишпорила рукою з затиснутим у правиці ножиком у траві, задоволено гмикнула – є перший на сьогодні білий гриб. Мухомори поруч із мурашниками – особлива прикмета, орієнтир, маячок. Поки не спала роса, гриби треба шукати, і вони будуть. Чого будуть – є, ось вони, міцні білі ніжки, оксамитові коричневі капелюшки. Перший, другий, трошки далі – ще пара. Встигай тільки кланятися.

Отже, вкотре пригадалося бабі Галі, дочка через Тоньку з сільпо попросила в матері допомоги. Пояснила ситуацію вже не дівочу, суто жіночу… Антоніна говорила: дівка сльози ледь стримувала, голос у трубці бринів. Часу не так багато було, та Галина Дорош знала, як треба діяти. Ніколи подумати не могла, що донька зважиться на такий крок і попросить матір про те, про що сама навіть думати боялася. Рейсовий автобус на Кременець ходив через їхнє село тричі на тиждень, і бабі Галі пощастило – вже завтра можна було передати через водія доньці невеличкий пакунок. Він візьме та віддасть на автовокзалі іншому, який їхатиме на Тернопіль, такий канал зв’язку працював давно і певно. Жінка часто просила шоферів, її знали всі і з різних причин не відмовляли. Кожен або сам хоча б раз звертався до баби Галі з Гайворона, або це робили їхні родичі та знайомі. Тож водій торбочку взяв, передав далі, донька зустріла.

Нічого мати їй не пояснювала, жодної записки не передавала. Дівчина просто була донькою своєї мами. Сама розібралася, що робити з порошком, котрий матір старанно загорнула у вирваний із зошита в клітинку аркуш та задля певності перетягнула гумкою. Вже наступного дня донька пішла в студентську поліклініку, її обстежили, не зрозуміли, від чого так заболів живіт, про всяк випадок взяли тест на вагітність, переконалися – усе в нормі і дали звільнення від усього на цілий тиждень. Ось так донька змогла відсидітися вдома, коли агітбригада з Клубу Войовничих Атеїстів поїхала до Гайворона боротися з релігійним дурманом.

А той хлопчина в окулярах навіть у страшних снах не міг побачити, що Галина Дорош робить із сушеними мухоморами. В аптеках міських такого точно нема. Але жіночі хвороби лікує давно та надійно, ще ніхто не скаржився. Особливо допомагають її «мухоморні» ліки жінкам у певні дні. А один дядько аж із Кременця досі їй дякує з оказією: жінку тепер може порати будь-будь, та ще й, каже по секрету, не одну… А були ж і в нього сумні для мужчин часи в досить молодому ще віці. Робота нервова, спробуйте собі викладати науковий комунізм…

Нині мухомори бабу Галю не цікавили. Крім неї, тут їх ніхто не бере, і її мухомор від неї не втече. Більша потреба була саме в білих грибах та бабках. Дільничний Козуб звик із початком сезону отримувати кілька баночок маринованих грибочків. Він узагалі призвичаївся мати щось із Галини Дорош, закриваючи очі на те, що вона лише записана на папері прибиральницею в школі, аби одержувати шістдесят рублів на місяць, – єдина можливість мати хоч якусь зарплату.

В колгоспі баба Галя ані дня не працювала.

Спочатку ще чоловік прикривав, маючи службу. Потім, коли його забрали і він помер у божевільні, треба було щось думати, щоб не мозолити очі радянській владі. Козуб міг би прикривати її просто так, баба Галя вилікувала його тещу, не давши розвинутися повною мірою раку шийки матки. Та радянський міліціонер не був би радянським міліціонером, якби не користався зі службового становища. Тим більше – тут, у сільській глушині, куди не всяка машина заїде, а рейсові автобуси восени та навесні можуть часом не заїхати, грузнуть у багнюці.

Ось і урочище Сиве.

Хто й чому його так назвав, не знала навіть баба Галя. Скільки себе пам’ятала, це місце визначали саме так, і тут, в урочищі Сивому, водилися не лише білі, а й хрящі та моховики. Цих грибів майже ніхто не брав. Або лінувалися щось із ними робити, або просто не вважали за їстівні гриби.