Таємне джерело

– Слухай, майоре. Тобі, – Князевич тицьнув у нього пальцем, – треба б знати: я такий самий, як ти. Як ми всі тут, у нашій державі і в нашій системі. Самому дали по рогах, коли виловив не бажану там, – кивок угору, – інформацію та дав їй рух. Згоден, у себе в Києві, в міністерстві, близько до великого начальства, ми можемо більше собі дозволяти часом та забувати іноді про обережність. Ви ж тут боїтеся, не ризикуєте, і я особисто тебе, Пилипів, розумію. Але якщо в усіх трьох пір’ячко на писку і закалялися вони серйозно, історія у світлі оповідок, розказаних вашою панею, звучить уже інакше. Іншого змісту набуває, ти згоден? Кара Божа за гріхи. Ти, працівник міліції, мужик із досвідом, у це віриш? – Він відсапнув. – Знаєш, у що готовий повірити я? Хтось користується цим, уявляє себе Богом і вирішив карати грішників. Причому не всяких, лише комуністів і наближених до них. Це вкупі розходиться колами. Народ тут забобонний, любить казки, як я бачу. Ось звідки всі ці передбачення про Божу кару, яка впаде на голови комуністів, і швидкий кінець нашої влади. Згоден із цим?

– Майже, – обмежився короткою відповіддю Пилипів.

– Що значить – майже?

– Поясню. Спочатку розберімося з нашими грішниками. – Тепер прийшла майорова черга говорити. – Звісно, ми перевіряли особисте життя кожного з трьох. Випливло те, на що раніше ніхто не наважувався звертати нічию увагу, але про що знали, як то кажуть, усі. Новицька Софія Григорівна, кандидат наук, член КПРС із тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, викладач наукового атеїзму в педагогічному інституті імені Ярослава Галана. Самотня жіночка, не дуже сама з себе, скажімо так… З певного часу полюбляла молоденьких вродливих студентів. Хлопців у педах традиційно менше, особливо на філології. До їхньої честі, лягати з нею погоджувалися далеко не всі. Але тому, хто відмовляв, нічого доброго з наукового атеїзму не світило. Незалік, нескладений іспит, перескладати приватно, на дому, розумієш, про що я?

– Ніхто нічого їй сказати не міг, я так думаю.

– Не міг. Заступник секретаря парторганізації, сам розумієш. До того ж заяв від студентів не було, та й не могло бути. І тут недавно ось яка історія вилізла. – Орест закурив. – Пацан, Антон Мазур, двадцять років. Не такий вже щоб зовсім пацан, але… Мав відстрочку від армії, бо вступив до вишу. Новицька накинула на нього оком, здоровий такий сільський леґінь, наче кров із молоком. Не піддавався, бо там родина дуже суворих правил. Софія Григорівна пішла за своєю звичною, так би мовити, схемою – перескладання іспиту в неї вдома. Нікого, звісно, там не було, але, за неперевіреною інформацією, баба зовсім втратила розум і хлопця, вважай, зґвалтувала. Антоша долає сором, іде в ректорат. Що він там кому говорив – теж невідомо. Тільки вилетів бідака з інституту за короткий час. Потрапляє відразу ж під осінній призов, торік це було. Посилають нашого Мазура служити не кудись, а в Забайкальський військовий округ. Ось улітку привезли інвалідом. З ким він там завівся, за ким не хотів ліжко прибирати, чиї шкарпетки не забажав прати, кому не захотів коритися, де шукав справедливості – я тобі зараз теж не скажу. Факт лишається фактом: зараз хлопчина лежить у Кременці в лікарні, і лікарі не можуть нічим батьків обнадіяти. Може, встане. Може, ні.

– Офіційно це як подали?

– Травмування під час несення строкової служби в збройних силах. Для чого щось комусь додатково пояснювати? Новицькій, певна річ, нічого. З нею навіть на парткомі ладком не побалакали.

– Хлопець…

– Із села Гайворон, капітане. Ти правильно подумав.

Лише тепер Князевич розстебнув плащ, потер неголене підборіддя.

– Далі розказуй.

– Далі простіше, набагато. Лизгунов Андрій Іванович, у повоєнний час командував винищувальним загоном МДБ. Особисто розстрілював бандерівців як ворогів радянської влади, чим вельми пишався. Казав уже тобі – дуже любив виступати, особливо перед школярами. У Гайвороні теж бував не раз. А там село… Як тобі сказати… Майже в кожній хаті хтось підтримував бандерівців, а чоловіки – ті практично всі пішли в ліси. Нічого тобі більше не говоритиму, Ігорку, край у нас такий, непростий у цьому плані. Але виглядало це таким чином: приїде Лизгунов у село, йому наженуть у клуб людей, і він вихваляється, як убивав їхніх дідів, навіть чиїхось батьків.

– Значить, його могло ненавидіти все село?

– Не могло. Ненавиділо. Сам розумієш, причину я в жодній доповідній не напишу, мені її тут-таки в КДБ покажуть. Зачитають із вираженієм…

– Гаразд. Із Боровчуком що?

– З комсомольцем? Найпростіше – дівчину зґвалтував. Шкільну вчительку, молоду. Зі свого ж села. Вона батькам не признавалася, втекла ніби на якісь там курси, хто це перевірить. Сама ж аборт зробила, підпільний. Потрапила туди якась інфекція, ледь відкачали. Але дітей, кажуть, у неї вже ніколи не буде. Батько ходив куди слід, там йому пояснили, як змогли: Юрко Боровчук не міг такого зробити, він комсомольський активіст, кандидат у лави КПРС, і з ким там його донька загуляла, хай сам розбирається. Ще згадували щось про моральне обличчя молодих радянських вчительок, таке… Інакше це звинувачення легко можна подати наклепом на владу. Знаємо, значить, ми тут вас, бандерівців прихованих.

– Чому з Боровчуком сам на сам не розібралися?

– Тато намагався. Той сказав: піде та напише заяву, мовляв, на нього, комсомольського ватажка, скоєно замах із антирадянських міркувань. Чоловік не захотів бруднити рук. Зійшло на гальмах.

Відчуття недосипу та хронічної втоми непомітно зникло. Князевич почувався зараз бадьорим як ніколи. Легко підвівшися зі стільця, він пройшовся кабінетом, навіть не зважаючи на цигарковий попіл, котрий падав тепер просто на підлогу. Пилипів стежив за ним з-під лоба.

– Тепер ти розумієш, майоре, що в купи людей був мотив звести рахунок з усіма трьома? І замикається коло підозрюваних на Гайвороні.

– Тоді вже з кожним із трьох, а не з усіма разом, – поправив Орест.

– Чому так?

– До Новицької могли мати претензії рідні того нещасного хлопця, Мазура. Але погодься: формально не вона скалічила його в Забайкаллі. Так, він пішов у армію, бо наша вірна комуністка домоглася його виключення з інституту. Тільки припустімо, що хлопець потрапляє кудись в інше місце і з ним там за два роки нічого не стається. Більше того – дослужується до сержанта, більшість українців у військах сержанти.

– Виправдовуєш Новицьку?

– Нема сенсу, вона все одно вже в могилі. Тепер візьми Лизгунова – якщо в селі мало не кожен міг мати до чекіста на пенсії зуб, це не означає, що той зуб у когось проріжеться. І головне: я навіть у теорії не припускаю змови двох скривджених селян проти двох абсолютно різних людей. Приплюсуй сюди ще Боровчука. Батько скаліченого в армії хлопця, хтось із тих, чиїх родичів розстріляв Лизгунов, і тато скривдженої дівчини домовилися по черзі труїти своїх кривдників водою? Та ще й лишати в околицях рідного села, явно наводячи на слід? Так ти це собі уявляєш, таку версію повезеш у Київ? Навпаки, якби так було, трупи вивезли б куди завгодно, аби подалі! Згоден?

– Проте не всюди є джерело з такою славою! Не всюди жива вода, що, як мені тут розказали, перетвориться на мертву, коли її вип’є грішник – до того ж вірний комуніст! Боровчук, як я собі мислю, вважав себе партійним без квитка. Ні, майоре, все це тягне справді на ідеологічну диверсію. Той, хто поїть грішників отруєною водою, прикриває свій злочин старою казкою. Так чи ні?

Пилипів пожував губами. Не витримав – теж підвівся, ступив до сейфа, витяг із нього почату пляшку коньяку. Навіть не дивлячись у бік гостя, хлюпнув собі в склянку. На око вийшло трошки більше ніж п’ятдесят грамів. Рішуче, навіть демонстративно перехилив, поставив пляшку назад, замкнув сейф на два оберти ключа. Вийняв ключі, підкинув на долоні в’язку, сховав її глибоко в кишеню формених штанів. Потім висунув верхню шухляду, взяв тоненьку течку, що лежала просто згори. Поклав на стіл, притиснув долонею, сів.