Страница 9 из 40
— Вибачте, що переб’ю. А ось спалахи агресії — що їх викликало?
— Як правило, спроби підвищити на нього голос, зробити зауваження. Адже навчання — своєрідний примус, хочете ви того чи ні. Та не будемо відволікатися. Пішла я ввечері, того дня у мене були уроки на другий зміні, потім перевіряла якісь письмові роботи, загалом десь був початок шостої. Йшла я туди вперше, я взагалі не часто ходила по домівках, частіше збирала батьків на збори, якщо було потрібно. Так мені легше. Вже стоячи перед дверима, я відчула незрозумілу тривогу, навіть легкий дрож. І ще — нерішучість. Аби побороти все це, я різко подзвонила, і — ви не повірите — палець наче приріс до кнопки, дзвінок вийшов довгим, настирним, просто-таки нахабним. І коли двері відчинилися, я все ще тиснула на кнопку, почуваючись при цьому повною ідіоткою.
Тепер Ганна Іллівна знала, про що говорити, правильно побудовані фрази людини з вищою освітою лилися фонтаном, голос став гучнішим, а сама вчителька поводилась, немов на сповіді, звільняючись від гріха чи таємниці, котрі над нею тяжіли багато років.
— На порозі стояв мужчина. Бачили на картинках Мінотав ра? — Ольга механічно кивнула. — Уявіть тепер, що на ньому яскраво-червона ковбойка, сині тренувальні штани, чоловіки носили такі, вони розтягувалися на колінах, шльопанці на босу ногу. Комір розстебнутий, на могутній шиї — ланцюжок, саморобний, з мідного дроту. Правда, акуратно зроблений. Він неголений… ні, швидше погано поголений. І запах. Він немов стояв у хмарі перегару. Ще — важкий погляд червоних очей. Коротка стрижка, майже під «нуль». «Для чого так мучити дзвінок?» Голос… не те щоб неприємний, з легкою хрипотою… І неголосний, зловісне в ньому щось, від… демона, чи що…
— Демони якраз кричать.
— Тоді від Сатани. Знаєте, в кіно та книжках у нього завжди негучний скрадливий голос. Я помітила, що продовжую дзвонити, і тепер змогла забрати руку. «У вас щось з дзвінком». «У нас усе нормально з дзвінком». Він посміхнувся, недобре, самими губами. «Можна зайти?» «Заходьте, в квартирі хоч дзвінків немає». Поріг я переступила, немов робила крок у прірву. Він причинив за мною двері, і ми залишилися самі в напівтемному передпокої. Чоловік не поспішав запалювати світло, я не ризикнула попросити. Він уже лякав мене, розумієте? «Добрий вечір». «З цього люди звичайно починають, коли їм відчиняють двері». «Вибачте». «Куди я діну ваші вибачення… Ви до кого?» Він не ховав глузливої посмішки, а погляд наче гіпнотизував. Перед ним я відчула себе голою. «Я… з школи. Класний керівник Толі». Посмішка, — чи те, що він вважав посмішкою, — раптово зникла. «Йди сюди!» Він не підносив голосу, але мені здалося, що я оглухла. З кімнати якось дуже повільно вийшов Толя. «До тебе вже приходять з школи? Що ти там таке твориш, що до мене додому приходять твої вчителі?» Хлопчик опустив голову, таким я його часто бачила в класі. «Ти чому мовчиш, недоумку?» Це слово мене як батогом ударило, я поквапилася втрутитися: «Ні-ні, все нормально! З ним усе гаразд!» Я пошкодувала, що сказала це. Тепер мужчина бурив очима мене. «Значить, Толя поводиться добре, і ви прийшли сказати це мені? Він не прогулює уроків, не смикає дівок за коси, не лазить їм під спідниці, не курить на перервах, так?» Мене вистачило на те, аби кивнути. «Тоді для чого тренькати вечорами? Для чого турбувати людей, коли вони вечеряють? У вас такі порядки в школі? Може, треба сходити до вашої школи й розібратися? Порядок я навести зможу». Я енергійно замотала головою, уявивши, як цей монстр — іншого слова не знайду — з’явиться у своїй ковбойці та штанях у школі. «Може, ви хотіли позайматися з Толею вдома? Він погано знає ваш предмет?» Я далі мотала головою. «Ну, раз у вас справ нема, будемо вважати, що ви помилилися дверима, тьотю». Він так і сказав — «тьотю». Я чекала, коли він почне лаятися матом, та він знову зобразив посмішку. «Що треба сказати?» «До побачення». «Толю, а ти що скажеш своєму вчителю?» «До побачення». Потім клацнув замок і я опинилась на свіжому повітрі.
Ганна Іллівна замовкла. Зараз вона стала схожа на марафонця, котрий добіг до лінії фінішу і впав, знеможений.
— Це був вітчим?
— Напевно. У сім’ї явно не все гаразд, поведінка Анатолія після щоденного спілкування з подібним створінням перестала мене дивувати. Чи треба казати, що я взагалі намагалася не звертати на учня уваги. Так, погано. Але тієї ночі мені снилися кошмари, а вранці голова розколювалася на дрібні шматки, я навіть не змогла зателефонувати і сказати, що захворіла. З школи дзвонили, і від дзеленчання телефону я справді ледь не позбулася голови. Наступну ніч я проспала мертвим сном, вранці стало легше. Все. З мене було досить. Зрештою, людина має право злякатися, — вона на мить замовкла, а потім знову перетворилася на мудрого старого педагога: — Ви щось подібне хотіли почути?
— Не знаю, — чесно призналася Ольга. — Справді, в такому розрізі історії мені ще не подавали. Ви говорили так, наче, — вона знітилася від побоювання справити небажаний ефект, — наче спілкувалися з потойбічними світами чи з нечистою силою.
— А знаєте що, дєвушка? — Ганна Іллівна дивилася їй просто в очі. — Ставтеся до цього як завгодно, та я думаю — так воно й було.
Черговій сестрі Анєчці вже стукнуло двадцять п’ять, а особистого життя не було. Не те щоб вона трималася замкнено, тікала від хлопців і не здавалася вродливою. Якби не окуляри з товстими скельцями… Якби не гаркавила злегка… Зате на неї завжди можна покластися, що подруги з успіхом і робили.
Анєчка часто підміняла на чергуванні то одну, то іншу, подумки уявляючи себе на місці чергової подружки. В цих підмінах Анєчка поки що й бачила своє особисте життя.
Лікарня спала. Густу нічну тишу час від часу порушувало могутнє хропіння монтажника з третьої палати. Він лежав зі своєю виразкою вже тиждень, і кожен ранок починався з того, що він якось зовсім по-дитячому виправдовувався перед сусідами по палаті за нічні звуки. «Мене жінка й подушкою накривала, свистіла, за вуха смикала — хрін допомогло». Якось уночі, чотири дні тому, коли Анєчка підміняла Юлю Зайцеву, третя палата забузила, зовсім як піонери у літньому таборі. Новенький хворий, не освоївшись ще в новій для нього хроплячій обстановці, мовчки вилив на монтажника чай з термоса. Той заматюкався голосніше, ніж до того хропів, і погнався за хуліганом з табуреткою. Сусіди по палаті спочатку розтягали мужиків, а потім довго умовляли Анєчку не доповідати Фіделеві Васильовичу. Так, смішна була ніч. Краще вже хай хропе монтажник, аніж моторошні крики того ненормального… Анєчка знала, що він художник, та для неї це не виправдання. Завідувач звелів снодійне йому ні під яким приводом не давати. Анєчка здригалася, коли худа постать художника шаркотіла капцями по довгому коридору. Нарешті художник пішов у свою палату. Анєчка трохи заспокоїлася і вийняла з пакета свіже число «Наталі». Дівчата скидалися, купували і читали по черзі. Анєчка звично шукала рецепти. Готувати вона вміла, любила і якось навіть похвалилася перед молодим практикантом — хірургом, котрого неймовірними зусиллями вдалося затягнути ввечері в гості. Батьки порпалися на дачі, ніхто не заважав. Вичитавши з «Наталі» всі поради, які може дати жіночий журнал, вона вирішила трохи вдосконалити їх, а саме — до закусок на стіл поставила пляшку самогону. Їй не пощастило: з усіх практикантів вона вибрала саме того, хто не вмів пити, надто ж якщо в напої п’ятдесят градусів. У результаті кулінарні старання Анєчки спустилися в унітаз, не встигнувши перетравитися в шлунку рудого практиканта. Той засоромився і поспіхом пішов. Після того випадку він почав уникати Анєчки.
Медсестра з головою поринула в читання. Одна зі статей про взаємини жінок і чоловіків виявилася настільки для неї актуальною, що дівчина забула про все на світі. І нічого дивного в тому, що вона мало не звалилася зі стільця від жаху, коли в тишу коридора увірвався, перекриваючи навіть хропіння монтажника, дикий, зовсім не людський крик.