Нейтральна територія

Вона замовкла, аби вкотре ковтнути води.

— Як опинилася вдома — не пригадую. Отямилася в цій кімнаті, сина налякала. Назавтра цілий день лежала, мучив головний біль. Потім минулося. Самі розумієте, сусіди мене більше не цікавили. Я навіть помітила: щойно подумаю про них — голову обручем стискає. Досі те ж саме, — на її обличчі відбився біль. — Потім Його поховали, теж дивна історія… Міліція, допити, запитання… Як жили, чи не було скандалів, все таке інше. Наче отруївся Він, випив гидоти якоїсь. Ходили чутки, нібито Йому допомогли… Тільки не знаю я нічого, і знати не хочу. Так і міліції заявила. А потім Гончаренки виїхали. Якось поміняли квартиру. Це зараз просто, а тоді такі проблеми — ну їх к бісу! Потім я почала хворіти регулярно. Все інше, про квартиру їхню, я вже казала.

Жінка зітхнула і заплющила очі.

— Це вам допоможе? — Ігор знову поправив окуляри на переніссі.

Відповіді не було. Якесь шосте відчуття підказувало Ользі, що умови задачі розгадані. І тепер треба поквапитися.

Щурі. Вони десь поряд.

Чирва запитав утретє, але Гончаренко тільки скреготів зубами і лаявся. Романові та Фіделю Васильовичу цей дивний діалог остобісів. Нарешті Чирва махнув рукою.

— Гаразд, хай заспокоїться. Все одно без його пояснень нікуди не просунемося.

Трійця вийшла з палати, Роман, виходячи останнім, щільно причинив за собою двері. Побачивши незадоволеного завідувача, цікаві хворі швидко розійшлися по палатах. Медсестри перешіптувалися біля вікна і відверто зиркали на старого з «хвостиком».

— Слухайте мене і не перебивайте, — Чирва говорив тихо, голос був схвильованим. — Роман знає мене давно. Ви, Фіделю, знайомі з Романом. Ви можете йому довіряти?

Фідель Васильович нічого не зрозумів, але ствердно кивнув.

— Можу я вважати, що коли Роман вірить мені, а ви — Романові, то ви готові довіряти також мені?

Знову кивок, хоча й після паузи.

— Чудово. Як я переконався, часу в нас не так багато. Художник уперто не розкриває нам своїх таємниць. Його можна розговорити, але на це підуть тижні, якщо не місяці. А ситуація настільки серйозна, що зволікати не можна. Тому, якщо ви обидва мені довіряєте, я ризикну у вашій присутності форсувати події. Попереджаю: без спеціального дозволу ці методи незаконні. І якщо у мене щось не вийде, Анатолій Гончаренко може стати калікою. Не у фізичному розумінні, руки-ноги я ламати йому зовсім не збираюся. Розпеченим залізом припалювати — теж. У нього може остаточно повернутися ось тут, — Чирва постукав себе вказівним пальцем по лобі.

— Що ви хочете робити? — Роман теж перейшов на шепіт, він здогадувався про методи Чирви, але хотів почути від нього самого.

— Гіпноз.

Фідель Васильович прикусив краєчок нижньої губи.

— З цим справді жарти погані.

— Відповідь мені потрібна зараз, колеги, — Роман розкрив було рота, та Чирва випередив його. — Якщо ви почнете заперечувати, мені буде важче працювати. Але я боюся, що ситуація з цими нічними кошмарами значно серйозніша, ніж може уявити собі нормальна людина. Померти Анатолієві не дадугь, а жити нормально він не зможе.

— Хто не дасть? — Фіделя насторожувало, що Чирва говорив загадками.

— Пізніше про це. Ви зі мною чи ні?

Лікарі самі від себе не чекали, що дадуть ствердну відповідь дуетом. Їхнє дружнє і голосне «так» змусило медсестер разом подивитися в їхній бік. Чирва посміхнувся підбадьорливо.

— Дякую. Тепер — мовчати, дивитися і слухати. Будь-який звук чи рух, навіть випадковий, може завадити мені і вирвати пацієнта з гіпнотичного стану, чого робити зовсім не бажано. Навіть краще буде, якщо один з вас стане за дверима. Цікавих ганяти.

Фідель Васильович підняв руку, мов школяр, готовий відповідати урок.

— Гаразд. Ходімо, Ромо.

Анатолій лежав, повернувшись обличчям до стіни. Чирва присунув табуретку ближче до ліжка, сів. Ващенко примостився в нього за спиною. Старий розстебнув комір сорочки і зняв з шиї ланцюжок з срібним хрестиком.

Пальці міцно стиснули край ланцюжка, рука ледь піднялася. Стало враз напрочуд тихо, і голос Чирви зазвучав незвично лунко:

— Поверніться до мене, Толю.

— Ідіть ви всі на хер!

— Не треба лаятися, Толю. Просто поверніться і подивіться на мене. Нічого не треба говорити — тільки подивіться сюди, і все.

Спокійний тон подіяв на агресивного Гончаренка. Він знехотя, наче роблячи послугу зануді, повернувся на спину.

— Чого вам від мене…

— Не треба голосно розмовляти. Просто подивіться на мене. Ось так, — їхні очі зустрілися. — А тепер стежте за хрестиком, поки я рахуватиму до десяти. Коли скажу «десять», ви можете відповідати на мої запитання спокійно.

Рука ворухнула ланцюжок. Хрестик маятником гойднувся праворуч.

— Один, — хрестик ліворуч, — два, — праворуч, — три, — ліворуч, — чотири, — праворуч…

На відліку «п’ять» Гончаренко вже не зводив з хрестика очей. На відліку «сім» він сів, торс подався вперед. На відліку «десять» хрестик завмер, рука повільно опустилася. В очах Анатолія з’явився новий вираз. Він дивився перед собою, але точно нічого не бачив.

— Ви чуєте мене, Толю?

— Так, — його голос змінився, звучав, мов з глибокого колодязя.

— Добре. Хто ви?

— Мене звуть Толик Гончаренко.

— Добре, Толю. Тепер скажіть мені, що вас непокоїть.

— Він. Він повернувся.

— Говоріть, я слухаю. Хто він? Що йому треба?

І Анатолій Гончаренко заговорив.

Сторонній міг прийняти Ольгу за ненормальну: молода жінка в розстебнутому плащі стоїть на краю тротуару і махає руками, мов млин крилами. Нарешті одна машина загальмувала. З-під коліс бризнув брудний фонтанчик, плащ вкрився дрібними чорними цяточками. Ольга, не звертаючи уваги на зіпсований плащ, чого ніколи не допустила б раніше, рвонула передні дверцята і просто впала в салон.

Водій запитально подивися на дивну пасажирку. Ольга, в свою чергу, витріщилася на нього. Обоє мовчали.

— Ну, поїхали! — Ольга не витримала першою.

— Куди?

Вона махнула рукою кудись перед собою.

— Так діла не буде, красуне.

— Чого? Поїхали, швидше! Ну! — і враз до неї дійшло, чого домагається водій. — До лікарні треба!

— Я так і зрозумів! У Павловку?

— Чому? — Ользі ніколи було оцінювати жарт, вона назвала адресу.

Коли вони під’їхали, Ольга тицьнула, не дивлячись, якусь купюру і вистрибнула, з силою хряснувши дверцятами. Багато чи мало вона дала, зараз не мало значення. Важко дихаючи, вона забігла в приміщення і, стрибаючи через три сходинки, не чекаючи постійно зайнятого ліфта, останнім марш-ривком подолала шість сходових маршів. Їй щось кричали, та вона не поверталася і не стишувала бігу. Двері у відділення вона протаранила, тицьнулася було до кабінету завідувача, але там було зачинено. Біля дверей потрібної палати вона потрапила просто в обійми Фіделя Васильовича. Вона хотіла крикнути, та сильна долоня раптом міцно затиснула їй рота, а вільна рука лещатами стисла стан.

Майже відразу з палати визирнув Роман, кивком запрошуючи зайти. Лещата послабилися, долоня звільнила рота, і Ольгу заштовхнули всередину, двері за нею й за Фіделем одразу ж зачинили.

— Я знаю! Чоловіки, я все зрозуміла!

— Чудово. Тільки спочатку присядемо, дівчино.

Говорив з нею незнайомий, невисокий на зріст літній чоловік з нехарактерним для людей його віку хвостиком на потилиці. Ольга не знала його, їй хотілося поділитися відкриттям з Романом негайно, але психіатр, поклавши ззаду руки їй на плечі, змусив опуститися на табуретку.

Гончаренко сидів на ліжку, звісивши ноги, і нерозуміюче дивився на людей, що зібралися довкола нього. Ольга відчула: щось сталося. І пов’язано це з появою незнайомого старого.

— Ну, як? — у короткому запитанні Фіделя Васильовича вчувалася тривога.

— Оля могла все зіпсувати. Якби ти її не втримав…

— Що зіпсувати? Е-е, люди, що у вас тут діється? — Оля закрутила головою, переводячи погляд по черзі на кожного з чоловіків. — Я зрозуміла все!