Страница 9 из 151
Та, мабуть, людину в цьому світі веде не лише логіка — існує те, чого ми не здатні навіть назвати, не тільки пояснити.
Є в таборі видовиська, що підтримують душу в’язня, не дозволяючи їй відпасти від Небесного Вогню, який живить своїм промінням кожну стеблину на земній кулі. Хай у тебе відібрано простір, хвилясту лінію небосхилу, луги й ріки — хай ти позбавлений усього, що є звичним світом кожної людини. Таким звичним, що тобі й на думку не спадає, як може цього не бути. А, виявляється, може! І коли твоє око на роки й десятиліття відрізане від бачення, що сягає через луги й переліски у простір, який ніде не кінчається, тоді воно мимоволі підносить твою думку понад зубчастий, оповитий дротами, табірний паркан, де двічі на добу відбувається полум’яне дійство природи: схід і захід сонця. День за днем споглядаючи оте дійство, поволі усвідомлюєш, що тюремники залишили тобі не так уже й мало. А по суті, залишили головне: душа твоя п’є снагу із одвічного джерела життя — отже, має змогу жити й радіти. Відтінки й переливи барв, якими багате небо у хвилини народження світила та його вгасання, — то є незрівнянне багатство в’язня, божественні крила його душі.
Є в одній із житлових секцій іще видовисько, до якого ніхто не байдужий. Важко сказати, як воно виникло — з наміром чи без наміру чиновних осіб, які обирали місце для казарм. Мабуть, таки з наміром, бо ці особи, як правило, непогані психологи.
Саме зважаючи на оті чиновні наміри, в’язні, не змовляючись, проминали вікно, із якого видно світ поза дротяними заборонками. Всього лише одна картинка, одна сцена, яка не часто мінялася: стіжок сіна, до якого інколи виходила молода мордвинка. Насмикавши оберемок, вона вислизала із кадра. Тільки й того. Але ж трохи далі починався березовий гай, що дражнив своїми стежками й росяними травами. Та й сама мордвинка чомусь на свою буденну роботу зодягала квітчасту хустину, котра волала яскравими барвами. Може, вона знала, що на неї задивляються зголоднілі чоловічі очі? Авжеж знала! В Мордовії концтаборів більше, ніж колгоспів, — майже кожна сім’я має когось, хто працює в таборі.
Давно було вивірено: хто піддався отим чарам, той через рік-два втрачав стійкість, робився згідливим та покірним — починав белькотіти про якісь натяки начальства, з яких випливало, що його справу десь переглядають і він ось-ось вийде на волю. Та навіть найзапопадливіші суки відбували свій термін до кінця — це було добре відомо кожному зекові. Отож не слід клювати на лиху наживку — кому відміряно півтора десятиліття, той передовсім повинен зберегти здоровий глузд.
Двадцять п’ять тепер не давали — мій друг Михайло та ще з десяток бандерівців і прибалтів належали до так званих «інерційних».
Тюремники полюбляли «вчені» слова: рідко хто з них не вчився на юридичному факультеті. В країні склалося так, що незліченна армія дипломованих юристів намагалася упхати тебе в тюрму — і лише одиниці з них виступали оборонцями. Оборонців здебільшого призначав суд — через те вони виконували свої обов’язки формально. Отже, по суті, ніхто не захищав від державного звинувачення — вважалося, що держава не помиляється. І довго так вважалося — більше, ніж півстоліття. Коли на місце Бога стає держава, тоді вона привласнює собі й те, що належить Богові.
Що ж означало оте слівце — «інерційні»? Щоб зберегти рабську працю, якийсь час по війні не існувало смертної кари, але термін ув’язнення так званим військовим злочинцям становив чверть століття. Отож вони часом «за інерцією» доганяли й переганяли тих, хто приходив пізніше — коли вже таких строків не існувало.
Наш колега Семен Гейць на дисидентських чаюваннях так висловився про бандерівців та лісових братів прибалтів:
— Їх слід вважати військовополоненими, а не зрадниками батьківщини. Яку батьківщину вони зрадили? Радянський Союз ні психологічно, ні мілітарно не встиг стати їхньою батьківщиною. Для кожного з них батьківщиною лишалася земля, де впродовж тисячоліть жив їхній народ. Саме цю землю вони й боронили. Де ж тут зрада? Навпаки!.. Хто розтоптує патріотизм переможених, той знецінює патріотизм переможців. Рубає сук, на якому сидить. Рано чи пізно це дається взнаки.
Так казав Семен Гейць — людина фізично безпорадна, підсліпувата, короткозора. Та коли він починав говорити — де й бралася в нього сила!
Ми з Михайлом виходили на зміну саме тоді, коли зеки поверталися з робочої зони. Чи призвичаїться коли-небудь моє око до такого згромадження людських обрубків? Чи вухо моє довго ще зможе витримувати скрипіння десятків дідівських милиць? Коли мете хурделиця й холодна темрява ковтає безликі постаті — як мені шкода оцих нещасних! Так, я знаю, що серед них є справжні кати — особливо серед колишніх поліцаїв. Але ж безногими та безрукими вони стали вже тоді, коли разом із совєтами рушили на Берлін, щоб власною кров’ю змити вчорашні злочини.
— Розстебни бушлат, — наказує прапорщик людині на дерев’яній нозі. — Пора звикнути. Розстібатися слід на підході. Інших затримуєш.
Дід на милиці, незграбно потупцювавши, ворушить костуром порожній рукав бушлата.
— Сам розстібай. Хіба не бачиш?..
Виявляється, окрім лівої ноги, в нього немає іще й правої руки. А ліва рука за допомогою костура утримує від падіння його важке тіло. Це Приходько — недавній директор спиртово-горілчаного заводу. Його арештували два роки тому. Коли скінчиться термін ув’язнення, Приходькові має стукнути сімдесят п’ять років. Чи доживе?..
Нас із Михайлом також обмацують — мов ретельна господиня обмацує курку, перевіряючи: має вона знестися чи ні? Принизливий обряд, який зеки називають шмоном.
Коли ми трохи відійшли, Михайло смикнув мене за рукав куфайки.
— Поглянь туди, ближче до виходу. Бачиш нового? Це з наших. Позавчора прибув.
Я кинув оком на чорні постаті серед заметів — і завіяні снігом люди здались мені підстреленими граками, що не здатні летіти в тепліші краї, де сніг випадає нечасто, всю зиму триває благодатний чорнотроп.
— Бачиш?..
— Це отой кощавий?
— Авжеж. Видно, нездужає чоловік. Тюрма кого завгодно до кісток висушить. Ми його файно підгодуємо.
Так було заведено в таборі, що в день прибуття нового зека бандерівці кликали на чай бандерівця, політики — політичного тощо.
— Боюсь за нього, — мовив Михайло.
— Чому?
— Прикипів до вікна, не відірвеш. Цей черв’як підточує душу, мов плодожерка грушу. Може б, ви з ним побалакали?
Я непевно знизав плечима, на цьому розмова про нього й увірвалася. А наступного дня я зайшов до секції, де жив Михайло. Було це в неділю, в’язні займалися хто чим — лагодили одяг, читали вчорашні газети, писали листи. Біля сакраментального вікна застигла кощава постать у чорному з нашивкою на грудях, із якої можна взнати прізвище в’язня та номер загону. Нас називали чорнобушлатниками — на відміну від в’язнів особливо суворого режиму, що були вдягнені в зеленаво-смугастий одяг. Але той і той одяг після прання однаково линяв, ледь не вдвоє збігався — і вже десь місяців за три новий в’язень не відрізнявся від старих. Чорна куртка ставала брудно-сірою, штани вужчали й потворно коротшали — їх доводилося знизу доточувати випадковими шматками іншого кольору. У всіх нас вигляд був жалюгідний — якщо хтось хотів у такий спосіб принизити нашу гідність, то він, безумовно, досягав мети.
Кощава постать, що непорушно стояла біля вікна, поки що виглядала пристойно — якщо можна так сказати про людину, на якій, видно з усього, навіть дорогий костюм повинен висіти, мов на жердині. У сивому віночку волосся, що вже трохи відросло після стрижки, лисніла відполірована літами лисина. Серед сивини зрідка яскріла червона мідь — можна було вгадати, що цей чолов’яга був колись полум’яно-рудим. Брови також сиво-руді, а на обличчі вгадувалося давно розгублене ластовиння. Тепер це просто був глиняний колір шкіри. Як у всіх кощавих — переважно хворих на виразку шлунка — обличчя бандерівця було зморшкувате, ніс загострений, а очі глибоко позападали. Вони визирали із кістлявих очниць, мов жовтороті шпаченята зі своїх гнізд. Нашивка на грудях свідчила, що її власник мав доволі виразне українське прізвище — Стріха. Те прізвище збудило в моєму мозкові якийсь сигнал, але він так і не оформився в певну інформацію.