Страница 23 из 151
Марійка справді чекала нас під залізницею — у високих полинових стеблах, що росли біля труби. Ми пішли яром, поміж голими пагорбами, а відтак заглибились у Дубову балку. Ніхто нас не переслідував: тим, хто наглядав за порядком, нині було не до втікачки.
— Приходьте завтра вранці. В балку приходьте. Гаразд? — просила Марійка. — Щоб ніхто не бачив.
— А чого? — запитав Яків.
Сонце гніздилося вже доволі низько, сріблисті нитки павутини тонко покреслили простір. Вони були туго напнуті й мали б дзвеніти, мов струни, але чомусь не дзвеніли. Листя дерев подекуди ніби підпалене — проте підпалене ледь-ледь, наче вогонь намагався його дістати й не дістав.
— На станцію підемо. З вами якось легше. — Втягнула повітря в груди, вхопилася за дубову гілку. — Поїду звідси. На Урал повернуся, до братів. Як вони там без мене?..
Тим часом вечірнє сонце зробилося великим, соковито-червоним — так наливається червоною барвою щось живе, наповнене кров’ю. І небо на заході також наповнене живою кров’ю. А з глибин небесної крові висвічувала велика Душа — така велика, що огортала собою весь видимий і невидимий світ.
Раптом Марійка, затуливши долонями обличчя, упала головою в розвилку старого дуба, незміцнілі плечі затряслися в плачі.
— Чого він… — Слова булькали в її грудях, мов повітря, що пробивається крізь товщу води. — Чого він такий?..
— Хто? — спантеличено запитав я, не знаючи, що зараз належало робити. Зрештою наважився покласти руку їй на плече — і це виявилося цілком доречним.
— Світ, — підвівши голову, сказала Марійка. — Чого він такий?..
Більше ми ні про що не говорили. Марійчине запитання породило в душах незнайомі хвилі — вони билися в береги людського «я», вимагаючи ясності. Але ясності не було. Навпаки: ми поволі усвідомлювали — кожен окремо, — що це лише початок нашої муки.
Справді: чому він такий — цей прекрасний і водночас жорстокий, немилосердно жорстокий світ? Хто його таким зробив — люди чи, може, сам Бог?..
Сьогодні я дивлюся духовним оком на три дитячі постаті поміж осінніми дубами — дивлюся з пошаною і співчуттям: так мало ми прожили і так багато пізнали горя! А скільки ж його попереду! Мабуть, ми були саме тим поколінням, яке таємничі сили, котрі керують земним життям, іще до народження нашого призначили для страшного броду: броду через кров і смерть, через страждання й муки — від першого спалаху свідомості до останнього подиху.
Ми ще тоді не розуміли, що це було наше прощання з дитинством. Найвиразніше це відчув Яків. Не соромлячись мене, взяв Марійку за руку і зовсім не по-дитячому сказав:
— Я знайду тебе, Марійко. Обов’язково знайду.
Йому було тоді неповних чотирнадцять років.
Вона мовби прокинулась — глянула з подивом на вогнисте волосся Якова, на вкрите ластовинням обличчя. В очах зажевріло щось схоже на сміх, відтак набігли сльози.
— Таке скажеш! Навіщо я тобі потрібна?
— Знайду, — вперто повторював Яків, буцім не існувало інших слів.
— Коли? — уже не ховаючи смішинок в очах, запитала Марійка. Яків промовчав, він лише сопів, ніби наповнений перегрітою парою. Марійка не допитувалась, притягла його гарячу голову до грудей і по-сестринському поцілувала в пітний лоб.
— Дурненький. Нічого ти не тямиш.
Наказала нам повертатись додому. Яків хитався, мов загіпнотизований. А наступного ранку побачили її в куфайці й чоботях — мабуть, так вона зодягалася, коли возила колоди до Чусової. Думкою була вже далеко. Говорила про братів так, наче була не меншою сестрою, а матір’ю.
— Пора хату глицею обмостити, щоб не піддувало. Хіба ж вони без мене зроблять?..
Ночами вже було зимно. Як вона збиралася їхати? Але Марійка спритно вскочила в тамбур пасажирського вагона, наче володіла квитком першого класу.
— Не журіться! Жизнь наша все одно пропаща.
Якось силувано хихотнула — мені в цю мить вона не сподобалась. Була схожа на безпритульних дівчат, що сотнями тинялися по вокзалах та поїздах. Але то була коротка мить — одразу ж стала сама собою.
Поїзд рушив, а ми з Яковом іще довго стояли на колії, махаючи вологими кашкетами.
Кому махали — чи не власному дитинству?..
III. Три смерті
Мабуть, ніщо так не єднає людей, як спільні спомини про дитинство. Навіть брати — тільки тоді брати, коли є в них відчуття спільного витоку. Якщо зважити на обставини, за яких відбувалися наші мандри в далеке дитинство — тюрму в тюрмі, ненависне клацання вічка в залізних дверях, схожий на глину хліб та фекальний сморід із умивальника, — тоді стане ясно, що три довгі місяці в ПКТ не могли не зробити нас братами.
— Гидке відчуття — бути експонатом для спостережень, — роздратовано мовив Яків, коли вже, мабуть, усоте впродовж дня клацнуло вічко й з’явилося в ньому казенне око наглядача. — Відчуваєш себе рибою в акваріумі. Або ще гірше: твариною в зоопарку.
— Не звертай уваги. Принижені не ми — принижує себе той, хто підглядає. Якщо ж вони цього не відчувають, їх можна не жаліти.
— Ну, гаразд. Мене вони мають право вважати ворогом. Але ти… Що ж ти ворожого вчинив? Всього лишень дозволив собі їх покритикувати. Але це ж твоє конституційне право! Виходить, вони зневажають власну конституцію. Отже… Отже, вони все ще не держава.
— Тобто?
— Бракує цивілізованості, щоб стати державою. Переслідує відчуття власної неповноцінності. Практично це виявляється в дикунському страхові перед словом…
Яків хотів було продовжити свої філіппіки, але гримнула кормушка — в квадратному отворі, з’явилося привітне обличчя Черняка. Подавши хліб, Черняк виразно поворушив губами — мовляв, прочитайте ксиву. Мене дратував тюремний жаргон, але від нього не було рятунку так само, як і від інших атрибутів тюрми. Михайло це називав краще: грипс.
Розломивши хліб, ми побачили записку. Знову писав він, Михайло:
«Чому мовчите повідомте що треба».
Я порвав записку на дрібні клаптики й кинув у нужник. Тим часом Черняк показував на мигах, щоб відповідь ми написали негайно. Це мене спантеличило: за спиною Черняка шаркотіли кроки наглядача. Наглядач, видно, ходив у повстяних пантофлях.
Черняк не діждався нашої ксиви. Почастувавши нас розвареною перловкою, забрав металеві миски й замкнув кормушку.
Після випадку з Марининою хусткою ми розробили метод писаного розмовника, який негайно знищувався.
Яків написав на клаптику із школярського зошита:
«Треба повідомити друзів, що тобі загрожує цинга. Може, щось придумають».
Передбачливі тюремники не дозволяли мати в камерах будь-яке писадло — ні кулькописів, ні олівців. Олівець тиждень тому приніс Черняк.
Я відповів Якову: «Побоююсь Черняка».
Списані клаптики паперу належало без будь-якої затримки дрібно порвати й кинути в нужник. Та не встигли ми цього зробити, як двері з гуркотом відчинилися й до камери з порожнім ящиком з-під якихось консервів увійшов прапорщик Крігер. Усміхнено глипнувши на мій стиснутий кулак, поставив під батареєю принесений ящик і, ні слова не сказавши, вийшов геть. У дверях заскреготів середньовічний замок. Мабуть, ці грубо змайстровані замки мали значення якихось символів. Але яких саме? Може, міцності й надійності держави?..
Крігер нещодавно почав чергувати в приміщенні, де містилися камери ШІЗО і ПКТ. І саме під час його чергувань Черняк приносив з кухні поживніші страви. Власне, це була звичайна тюремна їжа, але з того ж самого казана можна зачерпнути по-різному. Ми були певні: наші друзі на кухні хочуть нас підгодувати, але за роздачею завжди стежив наглядач. Отже, добрі наміри друзів могли завершитись тим, що хтось із них опинився б по сусідству з нами. Але чому Черняк не боявся німця?..
Зрештою оцей ящик. В камері ПКТ замість столу бовваніло таке ж саме залізобетонне доробало, як і в ШІЗО. І так само я не міг посидіти й півгодини — змушений був тупцювати по шістнадцять годин на добу. Тепер я мав змогу сидіти, привалившись спиною до батареї. Це мені здалося райським комфортом. Та ще й під сірим, замурованим кригою віконцем. Хоч від нього й мало світла, але в такій позиції можна було читати.