У череві дракона

Поява Марійки була схожа на падіння камінця, котрий викликає гірську лавину. Ніхто вже не цікавився ні весіллям, ні нареченою — всім хотілося знати, як ведеться оцим нещасним, кого власті виштовхали із села на муки смертні. Чарки стояли не випиті, страви парували не початі.

Старий Крикуненко, отямившись, почав припрошувати, щоб гості випили та закусили. Але, озирнувшись, помітив: жениха наче хвиля змила. Тим часом і наречена, ховаючи сльози, в супроводі матері заспішила з двору. Було ясно: весілля розпалося. Але поки що ніхто не знав: на добро чи на зло?..

Ми з Яковом, прокравшись поміж кущами порічки, залягли в садку й добре чули розмову поміж Грицьком та Марійкою.

— Навіщо ти Пріську покинув? То ж образа, та ще й яка.

— Звідки ти взялася?

— З неба впала.

— Не жартуй, Марійко. Не до жартів.

— Мені добрі люди написали, що ти женишся. Хіба ж я могла на твоє весілля не приїхати?..

Мине тиждень, село поволі втихомириться. Міліція походить по хатах, шукаючи втікачку з уральського поселення, що на берегах Чусової, — походить, попитає та й кине шукати: за мільйонами не набігаєшся. Згодом воно само десь виявиться.

Марійка жила в тітки — в Олександрівці, верст за десять від нашого села. Ми з Яковом про це дізналися тільки тому, що майже півдня кралися назирці за нею.

Вона кульгала на ліву ногу, але не завжди — лише тоді, коли стомлювалась. На виході з балки, де кінчався дубняк, присіла на дубовому пні, щоб перепочити. Саме тоді вона й помітила своїх переслідувачів.

А ми вже й не ховалися — видерлися з кущів і побігли до неї.

— Хто вас послав? — насторожено запитала дівчина. Брівки набурмосено опустилися, губи стиснулися, повужчали й начебто аж побіліли.

Я одразу ж відчув: перед нами була інша Марійка. Проминуло два роки, як Вишняків вивезли. Але ж Марійка не просто подорослішала (тепер їй повних шістнадцять) — щось нове з’явилося в її карих очах і у виразі обличчя. Мовби закрем’яніла душа, запеклась кров’ю — тепер ця дівчина не вміє ні стогнати, ні плакати. Зате вміє постояти за себе.

Мабуть, я надто по-дорослому змальовую її нині — тоді якось інакше думалося. Але душа й розум по-різному сприймають явища, отже, я тут передаю те, що відчув серцем.

— Хто вас послав мене вистежувати? — повторила Марійка. Яків лише мінився з лиця — ось-ось провалиться крізь землю.

— Ніхто не посилав, — відповів я знічено. — Не сердься, Марійко. Ми скучили за тобою.

— Скучили? — посміхнулась дівчина. — Так я тобі й повірила.

— Правда.

— Їж землю.

Я розгорнув бур’ян, нагріб землі разом з камінцями і вже підніс до рота. То була наша клятва — Марійка це знала.

— Тьфу, дурне!

Вона спритно підбила мою руку, земля висипалась зі жмені.

— Сідайте. Я вам вірю.

Пізніше я зрозумів: Марії потрібні були гінці й провожаті. За Грицьком міліція стежила. Зустрічалися вони покрадьки, розходилися різними дорогами — через терни та густі дубняки. Отож ми й стали їхніми гінцями. Слугували їй — не Крикуненкові. Ми добре відчували настрій села, а воно співчувало Марійці Вишняковій.

Згодом ми вже знали, що їй довелось пережити по тому, як родину Вишняків заштовхали в залізничний «телятник». Людей у нього натоптували стільки, як оселедців у бочку. Були тут жінки й діти, старі й молоді. Скулені, з підібганими ногами, сиділи на підлозі, іншим і сісти не вдавалося — стояли, привалившись спинами до стінки вагона. А дорога була довга, смертельно довга. Харчі скінчилися, час від часу варта кидала у вагон кілька глевких буханців — отим і мусили жити. На щока діставалось не більше, ніж у рота можна вкинути.

Ночами намітало в щілини снігу, а теплим одягом запаслися не всі — у Вишняків на сім’ю був один кожух та пара валянок. Кожух віддали матері, але вона накрила ним батька, що лежав на підлозі в гарячці: дістав запалення легенів.

По нужді не випускали — серед вагона стояло спільне для всіх відро. Людям доводилося заплющувати очі або відвертатися, якщо комусь воно було потрібне. А Марійка так не могла — соромно. Отож якось, коли вартовий відсунув двері вагона, вона стрибнула повз нього й метнулася поміж рейками. Не встигла сховатися за колесо вагона, як почула постріл, щось обпекло ногу нижче коліна, зацебеніла кров. Старший брат Іван, відтрутивши вартового, теж зіскочив на колію. Варта вже не стріляла, бо люди почали кричати:

— Вбивці! Душогуби!..

Іван ледве встиг вихопити поранену сестру з-під залізного колеса, як поїзд рушив.

Батько не доїхав до Уралу — помер. Старого винесли на якомусь полустанку — і що сталося з його вимученим тілом, Бог один знає.

Та хіба ж тільки його винесли?..

Мати померла вже на Уралі — серед глибоких снігів, куди вигнали людей із вагонів, як овець напівживих. А проте вівцям легше: їх вовна гріє.

Брати знайшли для Марійки якусь хижку, поставлену людьми, що прибули раніше, — дівчина й ходити не могла. Прихистили її добрі люди, що вигрівали одне одного власним теплом. А хлопці збили нашвидкуруч щось схоже на безверху комірчину, де й перезимували під одним кожухом.

Сокирами й пилами підтинали велетенські модрини, вони падали гіллям у глибокий сніг, що лежав тут місяців по сім, не менше. Небо низьке, свинцеве. Сонце ходить по ньому несміливо, наче боїться передчасно вгаснути, як гасне розпалене із свіжої деревини ненадійне вогнище в північних снігах.

Все там якесь дивне. Спориш, лобода, кропива — все ніби таке, як і на Вкраїні. Але ж ні, зовсім інше: так швидко росте, так поспішає! Бо літо коротке, мусить поспішати. За якихось два місяці трава виростає по груди — і лягає в перезрілості своїй, обсипавши насінням вологий суглинок. Ось де худобу тримати — сіна можна нагромаджувати безмір. Але про це й думати не варто: не для того їх пригнали в тайгу — пригнали заради лісосплаву.

А як нога загоїлась, Марійка дістала у своє розпорядження стару кобилу й сани. Кобилу називали Хохлушкою — так само, як і Марійку. Возила модринові колоди на берег Чусової. Згодом потроху звикла, бо її любили. А це ж відомо: ніщо так не гріє душу, як любов людська.

Улітку брати Вишняки побудували справжню ізбу — так, як будують по всій Росії. Але Марійка не захотіла, щоб стіни зсередини теж лишалися дерев’яні, проконопачені мохом, обтинькувала глиною, її там з-під ніг можна брати. Десь роздобула вапна, вибілила нове житло — і чом тепер не жити?..

Коли ж подруга їй написала, що Крикуненки готуються до Грицькового весілля, — не витримала, втекла на залізницю. Сама не тямила, навіщо це робить, але ніщо не здатне було її втримати — на дахах вагонів, часом на буферах, оглушена залізним гуркотом, прокурена паровозним димом, їхала, їхала на Вкраїну. Серце то плакало, то співало. Розуміла: заради самого лише Грицька не важила б життям, стрибаючи вночі з вагона на вагон — хай собі жениться парубок. Але є щось більше й вище від нас самих, від життя нашого: земля рідна, що в корінні трав і злаків переховує материнську пуповину. Ту пуповину не можна порвати — разом з нею урветься і твоє життя.

Грицько умовляв Марійку пожити в тітки, доки він грошей заробить, — Крикуненки безглуздо витратились на весілля. Кликали сусідів, щоб пили та їли, але люди чомусь не йшли — так і пропали дорогі наїдки. Але то пусте. Ось через місяць-другий виїдуть на якусь далеку будову — їх тепер, будов отих, на всіх вистачить.

Марійка куйовдила нам волосся, її ніжні пальці випромінювали неземне тепло — ми з Яковом готові були померти за неї. Яків уже змирився, що вона стане дружиною Грицька, — почав потроху розуміти: для неї він іще малий — молоко на губах не обсохло.

Тим часом Грицько почав уклонятися Іванові Кириловичу — тепер його ніхто не звав дядьком Параскою. Грицько навіть вуха нам’яв Петрові, коли той щось зухвале мовив про цю шановану людину.

Те, що сталося у вересні, принесло не менше лиха, ніж голод. Ми з Яковом, виглядаючи з пасовиська череду, розважалися тим, що долали залізничний міст по-мавпячому, на руках, повиснувши знизу на таврових балках. Під нами гуркотіли підводи, дядьки погрожували батогами, але вони й самі колись були такими ж «мавпами», тому погроза супроводжувалась доброю усмішкою.