У череві дракона

Служити молодому солдатові випало в Москві, у кавалерійському полку НКВС дивізії ім. Ф. Дзержинського. Тут, мабуть, зіграло позитивну роль його пролетарське походження та довіра шахтарів, які прийняли його в лави більшовиків, адже кандидати в ці війська проходили дуже суворий відбір. Це були елітні війська, гордість і надійна опора всесоюзного ката Лаврентія Берії. Це вони завжди красувалися перед мавзолеєм Леніна під час військових парадів, це їм доручали охорону найвищих партійних бонз, це з їхніх рядів у часи війни добирали керівників «смершівців», це вони з нелюдською жорстокістю проводили депортацію чеченців, інгушів, німців Поволжя, кримських татар. Але Доля порятувала Миколу Руденка від пролиття невинної крові. Правда, ціною пролиття крові власної.

Коли почалася війна з Німеччиною, вірний своєму принципу — не ховатися за спини товаришів — рядовий Руденко почав бомбардувати своє командування рапортами з проханням відправити його на фронт. Він рвався туди, аби боронити свої комуністичні ідеали, в котрі свято вірив, свою землю, свою поезію, яка в ці жахливі дні хоча й не виливалася в полум’яні рядки, однак жила в його душі. Та оскільки із ситих військ «дзержинців» добровільно на фронт ніхто не рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів. Аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до тями, його посадили в карцер. «Сиджу, — розповідав Микола Данилович у одному з інтерв’ю авторові цих рядків. — Через кілька днів приходить комісар. „Ну як, — питає, — не передумав з фронтом?“ — „Ні, — кажу, — не передумав“. Комісар невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: „Нам надійшла рознарядка — виділити певну кількість бійців на курси політпрацівників. Після закінчення курсів — на фронт. Тебе це влаштовує?“ — „Влаштовує“. — „Тоді йди збирайся, поїдеш“».

Послали його на курси політпрацівників у Новий Петергоф під Ленінградом. Але з навчанням Миколі Даниловичу явно не щастило: на шестимісячних курсах провчився лише два місяці, як училище в повному складі було відправлене на фронт. Ворог підступив майже під самісінькі стіни міста, а обороняти його було нікому. Там, на передовій, йому без зайвих балачок запропонували посаду замполіта роти Першої червоногвардійської дивізії. Зі справжньою гвардією ця рота не мала нічого спільного, але робітники-добровольці, з яких вона складалася, воліли називати себе саме так. Їм не заперечували. Було не до формальностей.

Воювати новоспеченому замполітові теж довелося недовго — менше місяця. В одному з боїв його було тяжко поранено. Розривна куля розтрощила кістки таза, крижі і частину спинного хребта. Рухатися він не міг. Лежав пластом. Поблизу — нікого зі своїх, бійці відступили. Виразно чулися голоси ворогів, що наближалися. Жодних ілюзій на порятунок не було. Приготував гранату, щоб підірвати себе разом із нападниками. І раптом там, де хвилин десять тому зникли бійці, шелеснув кущ, із-за нього виповз немолодий робітник-доброволець і без зайвих слів потягнув свого політрука на новий рубіж, де залягла рота. Хто послав бійця на залишене поле бою, щоб винести пораненого? На землі такого наказу ніхто не віддавав. Знову випадковість? У житті Миколи Руденка вона була не останньою.

Лікування в госпіталі заблокованого ворожим кільцем Ленінграда було тривалим і важким. Лікарі, оглянувши жахливу рану, одностайно висловили думку, що про ходьбу йому доведеться забути і призвичаїтись до інвалідного візка. Але він сказав собі:

«Я мушу ходити!» І врешті-решт не тільки встав з ліжка, а й залишився в строю. Правда, вже не замполітом роти, а політруком фронтового шпиталю, разом з яким і дійшов аж до Пруссії. Там у Миколи Даниловича відкрилася стара рана, яка надовго вклала його в лікарняне ліжко. Цього разу його таки відправили в тил, де тривале лікування продовжилось. Демобілізувався, більш-менш одужавши, тільки 1946 року і тоді ж повернувся до Києва.

Так детально зупиняюся на деяких моментах «дописьменницької» біографії Миколи Даниловича тому, що саме в ці воєнні роки не без впливу згаданих подій формувався, набирав стійкості й витривалості той кістяк характеру, що дав йому змогу стійко знести всі подальші тортури брежнєвсько-сусловських «гуманістів». Пізніше він не раз говорив, що не витримав би тих знущань, яким постійно піддавали в’язнів табірні сторожові пси «соціалістичних прав і свобод», коли б не пройшов гарт у буднях війни. Тут хотів би звернути увагу читача на ще один, як на мене, цікавий факт у біографії Руденка-поета. Коли він уже служив у війську чекістів, у «Київському альманасі» вийшла добірка його віршів. І це було останнє, що побачило світ, аж до появи в 1947 році його поетичної збірки «З походу». За весь час військової служби і роки війни юнак, який, як пригадуємо, римував, скільки себе й пам’ятав, не оприлюднив жодного вірша. Чому? Якось я запитав про це Миколу Даниловича. Відповів, що не може дати переконливого пояснення, а трохи подумавши, додав: «Тоді я ще був зовсім незрілий як поет, практично зовсім відірвався від літератури, від середовища». Ніби логічно. Але давайте поміркуємо так: а хіба в шкільні роки він був зрілим поетом і в нього було відповідне середовище? Не було ні першого, ні другого. Але ж писав. Друкувався. І переміг у досить престижному конкурсі. Віршування було його внутрішньою потребою. Тепер та потреба зникла чи відійшла десь далеко на задній план. У цей час він не тільки не писав поезії, а й не читав її. До того ж уявімо такий розвиток подій. Юнак, який «зовсім незрілий» як український поет, але був зрілим комуністом, переконаним інтернаціоналістом та полум’яним патріотом, що свято вірив «батькові всіх народів», раптом захотів би висловити свої почуття поетичним словом. Якою мовою писалися б ці поезії? Авжеж, авжеж. «Великою і могутньою». Безперечно, поет такого таланту, як Микола Руденко, мав би успіх. І за роки війни сформувався б як поет російський. Але цього з причин, яких не міг пояснити сам Микола Данилович, не сталося.

Сталося інше. Повернувшись до Києва, він за місяць (!) написав поетичну збірку «З походу». Українською мовою. 1947 року вона, відредагована добрим шанувальником його таланту Леонідом Первомайським, вийшла друком і відразу своєю свіжістю образів і барв привернула увагу письменників і читацького загалу. Так народився український поет, якого одностайно визнали колеги, прийнявши до Спілки письменників. Того ж таки року його призначили відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж письменники обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ. Відтак він був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії. Як бачимо, письменницька біографія Миколи Руденка почалася досить успішно, книжки виходили майже одна за одною, утверджуючи його поетичне реноме. Звісно, не все в них було рівнозначним з точки зору сьогоднішнього читача. Поміж справді глибоких, з філософським підтекстом віршів були й такі, що оспівували велич партії та її геніального вождя, світлу комуністичну мету і т. ін. У диктофонному записі в мене збереглися такі слова Миколи Даниловича з цього приводу: «Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна». Принагідно скажемо, що серед письменників тодішньої доби майже всі, хто з доброї волі, а хто, керуючись інстинктом самозбереження, «піснею про Сталіна починали день», але серед них знайдемо дуже небагато таких, котрі з такою відвертістю розповідали б про своє минуле, визнавали свої хибні кроки. Можливо, саме завдяки цьому (адже каяття — шлях до духовного очищення) Микола Руденко й став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником.

Отже, виходили книжки, за них платили гонорар, Микола Данилович мав пристойну квартиру в Києві, дачу в Кончі-Озерній, машину. Одне слово, жив хоча й не в розкошах, але й не бідував. Конча з її віковими дубами, квітучими луками, глибокими, чистими озерами та могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому добре писалося й відпочивалося. Він вважав, що провів тут кращі роки свого життя. В Кончі-Озерній у житті Миколи Даниловича трапилася й подія, якій принаймні я не знаходжу логічного пояснення. Як уже згадувалось, у бою під Ленінградом він був тяжко поранений. І хоча, всупереч лікарям, які спрогнозували йому нерухомість, звівся на ноги і, будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й титанічній витривалості залишався в строю до кінця війни, це не означало, що він був практично здоровим. Остеомієліт, що розвинувся внаслідок поранення і перейшов у хронічну форму (отже, став невиліковним), нагадував про себе не тільки постійним болем, а й раз, а то й двічі на рік на тривалий час укладав його в ліжко. Цей медичний термін означає запалення кісткового мозку. Але не тільки. Воно поширюється також на компактну та губчасту речовину кістки й окістя. Внаслідок цього процесу кістка руйнується, утворюються дрібні секвестори — відмерлі частини кістки, колишня рана запалюється, нагноюється, і найменший порух тіла спричиняє нестерпний біль. Врешті-решт нарив лопає, секвестори виходять, настає полегшення аж до… нового нападу. Читач може легко уявити собі життя, яким жила ця мужня людина.