У череві дракона

Дід Самотой давно вже не замикав вітряка, отож ми почувалися його повновладними господарями. Коли дід, цюпаючи кийком, зникав у яру, за яворами, ми видиралися аж понад жорна, під самий дах, і звідти озирали полинові пагорби, що губилися десь далеко-далеко, куди й конем не доскачеш, — там земля парувалася з небом, як парується чоловік із жінкою, бо ми вже знали: в природі інакше не буває — все, що існує, має собі пару.

Ми з Яковом навіть не уявляли, скільки клопотів завдали нашому владному ватажкові своїм відмежуванням від ватаги. Він став з нами розмовляти лагідно, підсолодженим голосом, ба навіть на цілу добу передав у наше розпорядження найвищий знак його влади — половину призмового бінокля, що дістався йому від розкуркуленого Федора Сердеги.

А сталося так: коли Панько Скирта, стоячи під образами, вигукував своє «хто більше?», йому трапилася до рук ота іграшка Федорового підлітка, що нині разом із батьками десь місить сибірські сніги — якщо вистачило сил до них доїхати. Панько під час розпродажу куркульського майна любив орудувати дерев’яним молотком, стверджуючи, мов печаткою, оголошену ціну. Але ж ота іграшка його спантеличила — чи воно товар, чи тільки півтовару? Покрутивши в руках, він уже хотів було відкинути її геть, та несподівано до неї потягнувся Грицько Крикуненко:

— Скільки воно коштує?

Поруч за столом сидів учитель Скрипка йому доручили все ретельно записувати. Панько півголосом звернувся до Скрипки:

— Як ми цю штукенцію запишемо?

— Коли б на два ока, був би бінокль. А раз на одне, доведеться моноклем записати.

Скирті сподобалось це слово, він його разів десять повторив, доки уламок офіцерського обладунку, проданий за карбованця, не потрапив до Грицька, а від нього — до меншого брата.

Отож тепер, сидячи під дахом вітряка, ми оглядали довколишній світ, дивуючись, що далеке стає близьким і водночас зодягається в казковий серпанок. Особливо цікаво було дивитися увечері на місяць — тіні від гір здобували таку виразність, що ми вже уявляли себе десь там, серед німого космосу.

Потім знов поверталися думками до того, що так боліло Якову. Може б, і звик хлопець до свого дивного вітчима, так Петрова ватага не давала звикнути.

— А може, й справді той… Сам отой, як дід каже…

Це я підкидав Якову, щоб у його свідомості зміцніло небесне розуміння родинної ситуації. Я й сам починав вірити, що дядько Параска таки справді, мабуть, із неба впав, бо ні на кого з односельців наших не був схожий. Для нього, звісно, не було таємницею, що люди базікають, але ж він чи то вдавав, що його те не обходить, чи й справді був байдужий до людських теревенів.

Яків дивився на мене з мовчазною подякою в очах — йому хотілося, щоб люди якось призвичаїлись до материного шлюбу. Та й сам дядько Параска дедалі ставав йому рідніший. Коли ж у хаті запахло смаженим салом (ми вже й забули, яке воно на смак!), Марина цілий тиждень блаженно усміхалася, а ми з Яковом, щедро зачастовані, навмисне показували шкварки на хлібі: мовляв, подивіться, люди добрі, як ми тепер обідаємо.

Правда, ближчі сусіди бачили, що дядько Параска збирає на дорогах кінський гній, і, мабуть, догадувались, що це для поросяти, та не такі ж бо роки на села впали, щоб піддаватись гидливості: до смаженини принюхувалися здалеку, ніхто не наважувався оголосити її нечистою. А нам здавалося, що люди споконвіку кінським гноєм свиней вигодовують.

Не знаю, хто перший помітив оті негарні написи на стінах Марининої хати, — то були слова, яких наші односельці не вживали, вони прийшли здалеку, на вустах людей, котрі балакали не по-нашому. Марина одразу ж похопилася, щоб забілити їх вапном, але ж як тільки вапно висохло, гидкі слова знову крізь нього виступили. Скільки тітка Марина не забілювала, це не допомагало: літери розміром з лікоть зробилися рудими, проте їх не міг прочитати хіба що той, хто взагалі не знав грамоти. Та вже коли грамотії пояснювали, що написано, охочих посмакувати оту дігтярну грамоту набиралося чимало. Звичайно, то все були люди нестатечні. Марина плакала, дядько Параска нагострив заступа й почав ним зчищати глину аж до білого, схожого на крейду, каміння, з якого в нас викладалися стіни.

Тільки-но в тітки Марини обвалькували хату, ще навіть глина на стінах не висохла, як те ж саме скоїлося з нашими стінами. Писали дьогтем, через те іншого виходу не було — тільки здирати суху глину аж до каміння.

Ми з Яковом догадувалися, хто це робить: брати Крикуненки стояли осторонь, багатозначно перезираючись, на губах їхніх тіпалися недобрі посмішки. Зрозуміли ми й те, навіщо вони це роблять: ми з Яковом відбилися від ватаги, цього не слід було прощати, бо так невдовзі можна й зовсім позбутися влади.

Сьогодні, пригадуючи своє далеке дитинство, я зі смутком думаю: як мала гора від великої різниться лише розмірами, так державне владолюбство тих, хто володіє арміями й концтаборами, відрізняється від владолюбства сільських деспотів, котрі ледь-ледь навчилися носити штани.

Спільна кривда ще більше здружила мене з Яковом, ми стали нерозлучні. Вітряк нам дарував не лише затишок, але й знання пташиного світу: під його гострим дахом ліпилися ластів’ячі гнізда, понад жорнами пурхали горобці, марно сподіваючись віднайти якусь зернину; товсті, викладені з дикого каміння без глини, поспіль усіяні дірками стіни були багатющим розплідником шпаків. Ніде я не бачив стільки шпачиних гнізд, як у дірчастих стінах нашого незабутнього вітряка, котрий здавався нам велетенською істотою. Вишукуючи пальцями ніг опору, ми ззовні, знадвору, видиралися по стіні ледь не під самісінький дах. Вітряк був найвищою спорудою в нашому селі, він здавався вищим навіть від шахтного копра — отож ми мали неабияку насолоду від оцих альпіністських вправ. Руки наші заглиблювались в отвір між камінням, пальці намацували теплі, пухнасті істоти, що довірливо роззявляли жовті, більші від них самих, голодні роти.

Ми зазирали в очі самій Природі, намагаючись прилучитися до її таємничого життя. Шпаченят повертали в гнізда — не вбивали, як це робилося тоді, коли нами командував Петро. І від того, що шпаки не були скривджені (о-о, дід Самотой такої кривди нам би не подарував!), на душі було легко й солодко.

Якось ми з Яковом опинилися на луках, у заплаві звивистої річки, що ділила наше село на дві нерівні половини: Великий і Малий Хутори. Річка в березні розливалася так широко, що між отими Хуторами втрачався будь-який зв’язок, — тоді ми, школярі, розкошували: лише Великий Хутір виряджав дітей до школи, а мешканці Малого мусили переждати, доки спаде повінь.

Скільки односельці себе пам’ятали, заплаву орендували болгари — кілометрів на чотири вздовж, близько кілометра завширшки, вона була посічена на дрібненькі квадратики, які щедро заливалися водою з річки. У тих грядках-квадратиках росла морква, капуста, наприкінці літа широко розкиданим жаром світилися помідори, рудими поросятами вигрівалися проти сонця перестиглі огірки.

Вода текла по земляних валах від велетенського дерев’яного колеса — складної споруди, що була відома іще в часи єгипетські й вавилонські, але нам здавалася вершиною технічної думки. Років зо два перед колективізацією колесо спинилося — воно тепер, як і вітряк, повністю потрапило в наше розпорядження. Болгари встановили нафтовий двигун з величезним маховиком — він накачував воду в земляні артерії, які живили помідорні та огіркові хащі.

Жінки й дівчата, що важкими сапами прокладали шлях воді, саме посідали обідати — в кого пляшка з молоком, в кого цибулина з коржем, що був неприховано зеленкуватий, бо в тісто доводилось підмішувати зілля. А дехто з дівчат, поскидавши вологий від поту одяг, віддав своє натомлене тіло прохолодній воді — цнотливо й довірливо, як дитина віддає його в материнські долоні. Річка під вікопомним колесом, оснащеним бляшаними черпаками, була глибша, ніж деінде, тут вільно було досхочу напірнатись і наплаватись. Не можна сказати, щоб це місце було сховане від людських очей — купальниць видно ще здалеку, — але діяла мовчазна угода: коли сільський трудівник роздягається над річкою, щоб святою водою освіжити зморене тіло, всякий мусить відвертати голову від його первозданної голизни, бо це справа природна, тут хахоньки недоречні.