Страница 16 из 151
Дорослі мовчали про свої почуття. А школа вчила любити вождя світового пролетаріату. В моїй душі не було протесту — я повірив школі. Одначе…
Те, що діялося в людських душах тоді, в роки трагічних зламів, не можна визначати упевненим плюсом чи мінусом — поміж ними існувала нульова лінія. Душі дитячі й душі дорослі жили саме на ній.
Коли трактор вкотився у Дубову балку, сталося несподіване: із густого дубняка вилетіла оздоблена пір’ям очеретяна стріла, її залізний наконечник продірявив обличчя вождя на прапорі, очеретина застрягла в червоному полотнищі. Люди загомоніли: це, мовляв, пустощі якогось пастушка. Та Логачов думав інакше:
— Віжу, чим тут пахне! Куркульська вилазка. Ану, Панько, бери хлопців, спіймайте контру. Ось куди вони цілять. У Леніна!.. Смотри, на обріз не нарвіться.
Панько Скирта й кілька парубків стрибнули в дубняк, за ними шмигнув Петро Крикуненко. Невдовзі звідти почулась лайка й хлоп’яче благання:
— Ой пустіть, дядьку. Пустіть!..
А вже за кілька хвилин Панько витягнув за вухо й поставив перед Логачовим набурмосеного, замурзаного Якова. Руде волосся скуйовджене, ластовиння на щоках вкрилося брудними патьоками.
— Пустіть, — безнадійно скиглив Яків, не вірячи, що його вухо врешті-решт звільниться із обрубкуватих пальців Панька. Очима кидав у бік матері, а та спантеличено наближалась до хлопця. Та ось Марина осміліла, об голову Панька заторохтіла жіноча лайка:
— А візьми тебе грець, дурню косоокий. Навіщо дитину мучиш? Я ось тобі погані баньки повидираю.
Вона б, може, й справді повидирала очі Скирті, якби того не заступив сам Логачов.
— Стій, женщина, не шалі. Ми ще розберемся, у якого контрика твій синаш науку проходив. Ведіть їх у холодну.
Іще з часів громадянської війни так повелося: кого влада вважала в чомусь винним, того штовхали в темний підвал під будинком, де тепер містилася сільрада. До цього в селі звикли, нікому не спадало на думку, що за мирних часів це було явне зловживання владою.
Ми з Петром стояли біля відчинених дверей кімнати, в якій Логачов допитував Якова.
— Ну, хто навчив? Признавайся.
— Чого ви до дитини чіпляєтесь? Хіба то його робота? — обурювалась Марина. — Хтось інший стрельнув.
— На гарячому спіймали, з луком в руках. Хто тебе навчив у вождя революції цілитись, га?
— Ніхто. Я сам.
— Що ти маєш проти Леніна? Навіщо ти в нього цілив?
— Я не в Леніна.
— А куди ж — у червоний прапор?
— І не в прапор.
— Тоді в кого?..
Яків, втупивши очі в підлогу, мовчав. Зате Петро, показавши кулак, прошипів:
— Знаємо в кого.
Він презирливо чвиркнув слиною крізь стиснуті зуби й вибіг на вулицю. Марину з Яковом замкнули в холодній.
Не встиг Логачов дійти додому, як його серед вулиці зупинив дядько Параска.
— Випустіть їх. Я за них посиджу.
Набравши офіційного вигляду, Логачов суворо запитав:
— Явка з повинною?
Дядько Параска недбало махнув рукою:
— Е-ет, хай так. Випустіть.
Яків з матір’ю пішли додому, а дядько Параска замість них опинився в холодній. Його справою зацікавилося районне начальство — відвезли до міста.
— Що ти наробив? — докоряв я товаришеві. Хоч Яків був старший, але ми вчилися в одному класі. Його із запізненням віддали до школи: чобіт не було.
— Я не в Леніна цілив. Я цілив у Грицька.
— Ти що — здурів? Що він тобі зробив?
— Сам знаю.
Яків не хотів розмовляти про це навіть зі мною — крутнувся й побіг. Увечері привезли кіно. Його показував також Грицько — він був не лише трактористом, а й кіномеханіком.
До міцного підвіконня Гриць пригвинчував динамо, яке нам, другокласникам, належало крутити по черзі. Тут командував Петро. Він неабияк пишався тим, що старший брат доручив йому таку значну справу — сам відбирав із босоногої ватаги рушійну силу культури.
То була нелегка робота: руків’я динамомашини ледь-ледь піддавалося моїм зусиллям. Я намагався дивитися на екран, але піт заливав очі — встигав лише побачити: люди на полотні метушаться, мов живі. І це було чудо. На щось більше ми тоді не розраховували.
Мене мав змінити Яків, але Петро не дозволив:
— Іди геть. Щоб тобою тут і не смерділо.
Сам вихопив у мене руків’я динамомашини — змінитися належало так, щоб світла на екрані й на мент не поменшало. Я наздогнав Якова, пішли поруч.
— Тобі не жалко?..
Хотів сказати «батька», але затнувся. Яків, не дивлячись на мене, буркнув:
— Жалко.
А наступного дня дядько Параска повернувся — у тюрми ще не зміцніли щелепи. Це станеться згодом.
Восени селян затрясло очікуване лихо: вже й до нас докотилося розкуркулення. Не обійшло стороною, терновими балками та крем’янистими стежками вкотилося через греблю на парокінній лінійці разом із міськими уповноваженими. То були суб’єкти в непоказному одязі, під яким угадувались нагани. Сільські люди пошепки називали їх гепеушниками.[2] Вони розмовляли мало. По дворах бігав Логачов та його права рука — сільрадівський виконавець Панько Скирта.
Приречених вивозили із села довгими осінніми ночами. Запрягали куркульських коней у куркульські вози, дозволяли взяти харчів на дорогу та й хльос-хльос батогами по мокрих від дощу кінських спинах. Вози скрипіли на тій же дорозі, якою вкотився на Великий хутір комахоподібний «Фордзон». На станції розкуркулених чекали діряві «телятники» — вантажні вагони часів громадянської війни. Немовлята з мокрих пелюшок озвучували ніч верещанням — на них не діяли умовляння й погрози. Час від часу при виїзді із села заголосить якась жінка — тоді гримне поруч грізний чоловічий голос. То не голос мужа або брата, чиї груди роздирає потамований плач, — то голос одного із тих, що приїхали з міста на державній лінійці.
А село не спало. Де вже було заснути людям, коли по розквашеній мрякою дорозі жорстокі зайди гнали у невідомі землі небачений ясир? Татари колись хоч старих та малих не брали — не хотіли обтяжувати душі перед Аллахом зайвими мерцями. А тут був наказ виривати погане зілля з корінням — знищувати як клас. Саме оте «як клас» геть-чисто все й вирішувало. І звільняло сумління виконавців від гніту. Не як сільських бабусь та дітей — як клас. В цій формулі немає місця для дрібнобуржуазних сентиментів — то були слова, викувані із сталі. І проголосила їх людина-сталь. Навіть ім’я в неї сталеве: Сталін.
Божевільна Махора, що, задерши лахміття, гола дерлася в клубі на екран, якщо там з’являлася вода, — оця Махора не встигла засвоїти сталевого імені, її розум потьмарився на початку двадцятих років. Відтоді Ганну почали називати Махорою. Зате вона пам’ятала Леніна. Отож після страшних осінніх ночей, коли порожніли хати найповажніших господарів, вона, під’юджувана таємничими голосами зламаної психіки, бігала вулицями села й хрипко співала:
Ця неохайна подоба жінки зі скуйовдженим волоссям, обдерта, давно невмивана, була така ж огидна, як і її частівка. Але ж, мабуть, кожен зигзаг людської історії здобуває таких менестрелів, яких заслуговує.
В одну із осінніх ночей вивезли й родину Вишняків, їх було п’ятеро: батько з матір’ю, двоє дорослих синів і Марійка. Ця родина мала десять десятин землі — ясно, її належало розкуркулити. Що землю Вишняки отримали від Радянської держави — вона й лишалася державною, а не їхньою власністю, — не грало жодної ролі.
Тут мені доведеться описати подію, про яку я потім довідався від людей. А згодом і від самої Марійки.
Вишняків везли на двох задніх підводах. Розкуркулені здебільшого не виявляли непокори — люди набачилися розстрілів попідтинню, часом за мізерній клунок борошна, їхали покірно, потайки плекаючи надію, що на далекій сибірській землі теж виростає хлібець, якщо рук докласти. Кіньми правив Панько Скирта — йому наказано замикати валку. Оте багатозначне «замикати» виголосив сам Логачов — воно довго свердлило мозок недоумкуватого Панька. Здавалося йому значним і почесним.
2
ГПУ — одна із чекістських абревіатур.