У череві дракона

— Завтра й хмизу не лишиться, — сумно зауважив Павло.

На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку.

Довго дивився в очі, потім тихо мовив:

— Даруйте, коли щось не так.

— Що не так? — прошепотіла я.

— Ну, сказав, може, зайвого…

Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.

Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло — воно тепер оголилося, бо трави всюди вигоріли. Скільки ж його набито!

Сонячні зайчики не втішали ока — їх відкидали скляні різаки, що калічать не лише ноги, а й душі людські. Можливо, десь там зблискував золотий браслет.

III. Осінь насувається

Хуторець був завалений чорними колодами, довгим жердям та схожим на списи хмизом. Як і завжди, найбільш спритною виявилася Макариха — вона стільки лісу перед своїм парканом навалила, що майже загородила вулицю. Надійка теж не дуже відстала.

— Як це ви здужали? — допитувалась я у Надійки.

— Хлопців з гуртожитку покликала. Ми ще звечора умовились.

То був чималий прибуток, але хуторяни йому не раділи: тяжко переживали лісову пожежу. Любили вони дорогу до автобусної зупинки. З кожної хати хоч одна душа щоранку по ній на роботу поспішає. Чи на цегельний завод, чи на якесь будівництво. Баби та діди сторожування для себе знаходили.

У суботу приїхав Сергій. До нього також докотилася чутка про пожежу. Ні, Павла Михайловича він не бачив — «Сільгосптехніка» далеченько від семенівського колгоспу. Сергій через те знав про пожежу, що про неї всюди гомоніли по селах. Він не впізнав рідної дороги. Пройшов дощ, згарище вже не таке чорне. Там, де раніше молодий ліс шумів, лишилися зелені острівці. То були дуби та берізки з обпеченим листям. По них видно, що пожежа нагадувала вибух: якби вона довше тривала, то й листяні дерева не змогли б вистояти.

Посумували ми з Сергієм та й про інше заговорили. Він був переповнений новими враженнями. Квартиру знайшов одразу — у якоїсь вдовиці. Я їй позаздрила трохи — бач, неждано-негадано випало жінці щастя. Сергій і в господарстві допоможе, і добрим словом душу порадує. Та й сам, звичайно, без жіночого піклування не залишиться. І гарячий сніданок йому приготують, і вечеря не забариться.

Це мене трохи заспокоїло. Але все інше глибоко турбувало.

Сергій, мабуть, справді ставився до своєї нової роботи, як до вивчення світу. Бачити, знати, власними ногами землю міряти було його потребою з дитинства.

— Тепер усе інакше, — пояснював мені Сергій. — Техніку передали колгоспам. В нас вона тільки ремонтується.

— Це хіба краще?..

Сергій відповів не одразу. Я розуміла його вагання: хіба ж він знає, як було раніше?

— Що тобі сказати? Хліб як забирали, так і забирають. Щось там сплачують. Але то більше для годиться.

— А в тебе ж яка робота?..

В це запитання було вкладено більше, ніж Сергій догадувався. Мене ось що непокоїло: чи припаде йому до серця нова професія? Баштовий кран він любив. «Сільгосптехніка» покликала його не тому, що іншої стежки в житті не бачив. То були, можна сказати, внутрішні настанови, пов’язані зі ставленням до природи взагалі та до землі зокрема. Але про природу можна роздумувати й сперечатися далеко за межами «Сільгосптехніки».

Тут ось що важливо: чи полюбить він людей, серед яких йому доведеться жити? Вони вже не селяни, але ще й не робітники. Це серединна ланка, яка є провідником між селом і містом. Промислова енергія через них передається землі. Але чи зуміє Сергій відчути себе там своєю людиною?

Очі в Сергія засвітилися. З радістю й гордістю він почав розповідати мені про свою роботу. Працює електрозварником на «летучці». Так називають ремонтники свою пересувну майстерню — великий автофургон, заповнений верстатом з лещатами та різним слюсарним начинням. З погляду лікарського її можна назвати швидкою допомогою, хоч лікуються не люди, а степова техніка. Окрім усього іншого, на ній установлено потужний генератор, котрий виробляє струм для електрозварювання.

Та поки що його захоплення стосувалися не стільки самої роботи, скільки тих можливостей, котрі вона відкривала для вивчення сільського життя. Ніби Сергій збирався стати журналістом або письменником. Про такі його наміри я ніколи не чула. Через те й рано Було щось висновувати. І взагалі рано: за тиждень небагато можна побачити.

Сергій дуже зрадів, що в нас поселилася Надійка. В неділю вони обрубували сучки з навезених сосен, відпилювали вершини — словом, готували «товар», щоб Надійка могла його краще продати. Сергій допомагав їй у тій справі, яка належала Якову.

За обідом Надійка запитала:

— Софіє Кирилівно! А що, коли я привезу матір? Вона в мене тиха, зайвого слова не почуєте. Ми з вами на роботі, а вона… Де ж ви бачили, щоб така земля марно пропадала?

Я мимоволі усміхнулася: отож-бо і є різниця між теорією та практикою! При всій своїй «гумусній» філософії я останнім часом лінуюся за сапку взятися. Захопила мене оця писанина. Так багато передумано, що немає сил у собі тримати — хочеться на папір вихлюпнути. Почала тоді, коли ніщо інше не могло мене втішити, а тепер, бач, спинитися не можу.

— Давайте спробуємо, — відповіла з деякою обережністю. Раніше мені здавалося, що не існує такої людини, з якою не можна зжитися. А тепер обачнішою стала. Почала думати про свою матір та про сестру. Як вони живуть? Мало ми бачимося — треба з’їздити. Матуся вже старенька.

Надійка здогадалася про мої вагання.

— Я її спершу в гості запрошу. Нехай поживе в нас трохи. Можна?..

— Місця в хаті вистачить, — відповів за мене Сергій.

Я подумала: якщо він готовий був до в’язниці піти за товариша, то чого ж я оце мудрую? Навіть соромно стало.

— Привозьте матір, Надійко.

— Вона й сама приїде.

— Скільки ж їй років?

— Сорок.

— Виходить, ми ровесниці… Вона в колгоспі працює?

— На сезонних… Хата в нас поганенька. Батько з війни не прийшов. Сумно їй без мене.

Так, це зрозуміло. Вдовину самотність я добре вивчила — знаю, що то за лихо.

Сергій поікав надвечір. Наступного ранку голова місцевкому нагадав мені про громадське доручення: я мусила погодити з архітектурним управлінням будівництво сараїв для співробітників. Ділянка вже визначена, лишалося її узаконити.

В архітектурне управління ми виїхали з Куликом на його машині. Петро Іванович усю дорогу мовчав. Машину він водить сам. Це допомагало нам відмовчуватись — все ж таки людина при ділі. Важка то була поїздка.

Літо кінчається, ночі вже холодні. Дуб, який розвивається рано, на вершинах потроху жовтіти почав. Школярі позавчора до школи побігли.

А проте вдень іще тепло, інколи можна й позагоряти. Прощання з літом завжди породжує в душі той трепетний смуток, який з радістю товаришує. В такі дні з особливою гостротою відчуваєш, що твоє життя не відокремлене від природи — вона тебе на своїх хвилях несе. Людське волосся згодом так само вкривається памороззю, як прив’ялі трави вересневого ранку. Це сумно, бо життя минає. І це радісно: ти — частка природи, отже, у твоєму народженні була якась потреба, бо в природі немає нічого зайвого. Так само, як у матері ніколи не буває зайвих дітей.

Отож і поспішають люди до річок та озер, щоб попрощатися з літом та про своє життя-буття поміркувати.

Сергій у суботу не приїхав. Надійка вирішила вибілити хату. Мене вона звільнила від цієї роботи — запевнила, що сама впорається. А я, бач, і рада.

Її свекруха якось ніби посмирнішала. Я гадала, Макариха лаятись буде, що Надійка в мене поселилася, аж воно вийшло навпаки: відчула, мабуть, що повна самотність їй загрожує. А проти такого ворога, як самотність, з сокирою не вийдеш — іншу зброю треба шукати. Мабуть, Макариха через те й вітатися зі мною почала.

Територія, на якій містилася «Сільгосптехніка», мені дуже сподобалася. Про неї можна сказати: обжита! Старий яблуневий сад, довжелезний гараж із великими боксами на десятки машин. Далі, за водокачкою, тягнулися майстерні. Дахи цих капітальних споруд побудовані так, що на них більше скла, ніж шиферу.