Страница 137 из 151
Чи Сергій часом не помиляється? Досі він жив у робітничому середовищі. Є в нього кілька професій: електрозварник, слюсар, електротехнік. Звісно, на селі для нього робота знайдеться. Та чи буде він задоволений нею?..
Надійка більше до нас не приходила. Мабуть, теж роздумує, зважує. А може, Макарихи боїться?
Запитала в Сергія:
— Яке відношення до будівництва має Павло Михайлович? Він же агроном, а не будівельник.
— І заступник голови колгоспу, — уточнив Сергій.
Мені навіть здалося, що в його словах прозвучала гордість за те, що він знайомий з Павлом.
А я, між іншим, не могла второпати, чому Павло так багато говорить про будівництво Нової Семенівки. Тепер ясно!..
Сергій знову схилився за столом — щось записував у своєму зошиті. Його тінь від настільної лампи різко окреслювалася на стіні. Я дивилася то на Сергія, то на сірувату тінь. Надходить такий час, коли діти більше потрібні батькам, ніж батьки дітям. У дітей починається самостійне життя. Тим часом батьки відчувають наближення тїєї межі, поза якою все кінчається, — від себе залишиться тільки те, що ти посіяв на цій землі. А якщо не посіяв?..
Тоді не буде тобі жодного заспокоєння. Або ж навпаки: душею заволодіє лиха байдужість.
Зважилася заговорити з Сергієм про Ніну.
— Ніна — це дуже серйозно, — відповів Сергій якось надміру статечно. Мені хотілося побачити гру емоцій на його обличчі, але воно було майже незворушне. Потім зрозуміла: це просто з’явилася в ньому чоловіча стриманість.
— То ви вже вирішили? — прискіпувалася, подумки лаючи себе за нетактовність. Але інакше не могла.
— Гадаю, вирішили. Але ж вона хоче університет закінчити.
— Отже, Ніна в Києві, а ти в Семенівці.
Сергій засміявся — і тепер на його обличчі з’явилася гра емоцій, якої я жадала.
— Якби ти її побачила на мотоциклі! Птах, а не дівчина.
— А взимку?
Сергій одразу ж спохмурнів.
— Автобуси ж ходять, — буркнув невдоволено.
На моїх очах виступили сльози. То були сльози радості. Дорослий! Душа в нього виросла й зміцніла. Все він уже розуміє. Це тепер не просто син, а друг. Справжній друг!..
— Як же ти житимеш? — запитала стурбовано.
— Так, як люди живуть.
— Ти ж знаєш, які там заробітки. На сільський побут розраховані. В кожного добрий город, корова…
— А Павло Михайлович… У нього ні городу, ні корови.
— Мабуть, квартирує в когось.
— І я знайду. Світ не без добрих людей.
— Коли ж ти збираєшся?
— Завтра.
Сергій заснув, а я не спала до ранку. Всі мої тривоги розвіялись, на душі було спокійно і навіть святково. Просто лежала й думала. В моїй уяві поставали різні обличчя. Та найчастіше бачила обвітрене, якесь ніби кострубате, але завжди усміхнене обличчя Павла.
Вранці склала валізу — білизна, сорочки, шкарпетки. Не забула покласти транзисторний приймач.
— Я ж не на полюс їду, — сміявся Сергій. — Там також вихідні бувають.
А я подумала: до Ніни вже тобі, Сергію, ближче, ніж до мене. Та не сказала цього, звичайно.
Вирушили лісом до шосейної дороги. Вона гула здалеку — кликала за небосхил. Так воно в житті ведеться, що всім замолоду треба за небосхил вирушати. Колись я з телицею виходила в дорогу, а Сергій, бач, вийшов з новеньким транзистором. І добре, що небосхил — це лише уявна межа, котра завжди перед нами відступає. І дорога наша ніде не кінчається — всюди маємо лише початки.
Сергій зупинив попутну. Поцілувавши мене, вскочив у кузов. Коли машина рушила, я чомусь глянула в небо. Воно було синє, на диво прозоре. З півночі на південь пролягла вузенька біла смужка — її залишив реактивний літак. А трохи нижче — над тим шматочком землі, де серед лісу ховався наш хуторець, — широко розкинувши крила, плавав лелека. Здавалося, він добре бачив і мене, й машину, і постать Сергія в кузові.
Я мимоволі крикнула навздогін:
— Сергію!..
Він ляснув долонею по кабіні, машина зупинилася.
— Що, мамо? — долинуло здалеку.
— Бачиш? — показала я в небо.
Сергій щось пояснив водієві, який висунувся із кабіни, — і той також підняв догори усміхнене обличчя.
— Наш! — крикнув мені Сергій.
Машина подаленіла й незабаром зникла з очей. А я дочекалася автобуса й також поїхала на роботу.
II. Пожежа
Побажала Павлові доброго здоров’я, він постояв трохи біля мого столика й хотів уже рушати. А проте завагався і, переминаючись з ноги на ногу, ніяково запитав:
— Що ж Карпові Трохимовичу передати?
Може, раніше мене б не вистачило на таке зухвальство, а тепер інколи щоки болять від сміху. Напевне, тому болять, що відвикла сміятися, м’язи на щоках розслабли.
— Передайте палкий привіт всім семенівським пенсіонерам.
Павло сторопів. Обличчя ще більше видовжилось, ворухнулися коліна — я знов помітила, що в нього вони гострі, а ноги тонкі, довгі. У величезних кулаках заповзято бгав солом’яного капелюха. Який симпатичний цибань! В такого й закохатися недовго.
— Гаразд, — посміхнувся присоромлено. — Пенсіонери справді мене уповноважили. А від себе додам: все одно ви до нас приїдете! Запам’ятайте моє слово.
Я провела його до виходу.
— Вам, Павле Михайловичу, не бракує певності, — сказала з відтінком доброзичливого лукавства. — Приїду, звичайно. До сина в гості.
Як же я була здивована, коли через дві години, повертаючись додому, на лісовій стежці побачила Павла! Він ішов мені назустріч з таким виглядом, ніби нічого особливого й не сталося — йому просто на роду написано мене сьогодні зустрічати.
— Здивовані? — оголивши білі зуби, запитав Павло.
— А як ви гадаєте? Ми ж попрощалися.
— Хочу виправити помилку.
— Яку?..
— Прошу не думати, що вами лише пенсіонери цікавляться.
Жінці завжди приємно, коли заради неї чимось жертвують. Щоправда, то була невелика жертва, але ж я знала, що за ним приїздила колгоспна «Волга». Відпустив, напевне. Тепер на попутках добиратись буде. Від шосе кілометрів шість пішки. А може, й більше.
— Видно, ліси наші сподобались, — не знаючи, як мені триматися, кинула бездумно. — Тут лісництво недалеко. В них є вакантні посади.
— То для мене був би справжній курорт. Я такого ще не заслужив. А ліс… Ви якось про довгожителів згадували. Може, покажете?..
Я справді розповідала Павлові про тисячолітні дуби, що ховаються серед зеленої гущавини на болоті. Місце там дике, навіть наші хуторяни про них не знають. Я випадково на цих велетнів натрапила — вже після війни, — тому до мочакуватого острівця, на якому вони ростуть, ставилася так, ніби відкрила невідомий материк. Тепер до таких гігантів за тисячі кілометрів туристи їдуть, а тут живі ровесники Ярослава Мудрого причаїлися біля самісінької столиці — і ніхто про них не знає! Лісники не поспішають оту таємницю розголошувати — їм добре відомо, чим це інколи кінчається. Ось, бач, нещодавно в дуплі старого дуба — теж п’ятсот років! — котрий у лузі біля санаторію стоїть, серед ночі хтось вогнище розклав. Бавляться дітки — жахливо бавляться.
Отож і мовчать лісники. І я не всім розказую. Одного п’яного телепня досить, щоб страшний злочин вчинити. Що ти потім із нього візьмеш? А в душі народній велика рана з’явиться.
Ми розмовляли про це з Павлом. Безперечно, він був моїм однодумцем. Тепер я подумала: а може, не заради мене він «Волгу» відпустив? Може, заради того, щоб тисячолітньому корінню вклонитися? То ж бо наше коріння!
Ця думка не образила мене ніскільки — вона перевела розмову на серйозне, бо вже не можна було словами бавитись.
Минули лісництво і, грузнучи у глибокому піску, вийшли на дорогу, яка вела через урочище до села, що біліло своїми хатами на зелених пагорбах. По цій дорозі лише в другій половині літа можна їздити, коли пересихали заболочені рівчаки й меншали зеленкуваті озерця, вкриті лататтям та осокою. Отож природно, що цю дорогу знали тільки лісники та колгоспні їздові.
Перейшовши місток, звернули просто в гущавину. Ясен, вільха, осика нічим не нагадували, що тут можна зустріти те диво природи, котре зненацька відкрилося нашим очам.