Повзе змія

Охорони біля пораненого Гужви не виставили, немає потреби. Зате поклали в окрему, так звану «комерційну» палату. Едуард Васильович міг собі дозволити оплатити перебування в ній, так само як персональну медсестру. Макс не здивувався, коли вона заборонила турбувати хворого. Їй точно не відрекомендуєшся працівником міліції, почне вимагати «корочку», не лізти ж нахабно, не брати ж палату наскоком. Скреготнувши зубами, Глод розвернувся й пішов геть. Тепер — або до Черниченка, або прямо через усі голови до колишнього тестя. Останній варіант надійніший, перший — розумніший. З різних міркувань.

Черниченка на місці не виявилося, і це розв'язало дилему. Подзвонивши з його приймальної Шостаку і, на свій подив і своє щастя, заставши його на місці, Глод, нічого не пояснюючи телефоном, попросив приділити йому кілька хвилин часу. На виході знову підфортунило: оперативна машина саме їхала в бік управління, за старою пам’яттю його підкинули. Всю дорогу Глод обдумував план розмови з Шостаком, та коли зайшов до кабінету, зрозумів — краще просто так, навпрошки. Тому замість привітання почав просто з порога:

— Василю Григоровичу, потрібен ордер на арешт Гужви.

— А прокурора області ти закрити не хочеш?

— Тільки в тому разі, коли доведу його причетність до вбивства. Ще — до змови з Баглаєм і сприяння в організації його втечі.

— Присядь, — коротко сказав Шостак, кивнувши на стілець навпроти його стола, відклав папери, які саме переглядав, і приготувався слухати.

Говорив Глод хвилин двадцять. За весь цей час колишній тесть жодного разу не перебив його, а коли розповідь, що в процесі мимоволі набрала форму рапорту начальству щодо проведеної роботи, підійшла до кінця, запитав:

— Ну, і якого хріна ти звільнився?

— Не обговорюється. Ви знаєте — не обговорюється.

— Хай так. Тоді на якій підставі ви, приватна особа, проводили приватне розслідування, наче ви й далі лишаєтеся працівником міліції? Хто вам дозволив?

— Я зробив щось не так?

— Не дуркуй. Припустімо, я вірю тобі, навіть інші повірять, але твоїм доказам та здогадам ціна — копійка. Пшик, пуфф-ф! — Шостак відтворив губами звук, подібний до випускання шлункових газів, частіше його називають пердінням.

— Усе ж реально перевірити.

— А час? Ти про час подумав? Як ти ще сам не заарештував Гужву, дивуюся я на вас…

— Хотів, — зобразив усмішку Глод. — Медсестра не пустила.

— Правильно зробила, — буркнув Шостак. — Як мені до всього цього ставитися? Заохотити формально незаконні дії колишнього працівника УБОЗу? Наді мною, зятьок, ще начальство сидить. Згоден, нехай ти маєш рацію. Я навіть вірю, що ти розкрутив справу, хоча вона, як на мене, досить простенька. Доклади той, кому потрібно, свого часу трошки більше зусиль, може, все б тепер інакше вийшло… Гаразд, — він тяжко зітхнув. — Сиди поки тут, піду начальника ловити, хай Черниченка шукає. Подумав, точно не хочеш назад? Майорську посаду придумаємо, відповідно — погони, відразу. Все одно після Баглая багато хто в нас полетить.

— Ви втримаєтеся?

— Бог його знає, чесно кажу. Так подумаєш?

— Не обговорюється.

— Значить, ти придурок, — розвів руками Шостак, констатуючи прикрий для себе факт, і вийшов, лишивши Глода наодинці з його версіями.

Вдома у Глода кожних півгодини дзеленчав телефон. Мобільний Макс давно вимкнув. Тепер його ніхто не шукав для вирішення термінових справ, тому подарунок колишньої дружини сиротою валявся на поличці в кімнаті, поряд із Наталчиною фотографією, в дерев'яній оправі й забраною склом. Час минув, фотокартка вже нічого не означала для Глода. Вона просто стояла на полиці, бо він чомусь не додумався прибрати її подалі від очей. А коли бути ще точнішим — не знав, куди її подіти і що з нею робити.

Телефон на тумбочці в спальні замовк. Аби за півгодини ожити знову.

7

Людині потрібен дім як здійснений факт. Не конче власна двоповерхова чи шестикімнатна нерухомість, можна просто гарантований дах над головою. Тому кожне місце, де вона ночує, неодмінно іменує домом. Квартиру приятеля, де доводиться кантуватися. Забацану кімнату в гуртожитку, де протікає стеля в кутках, сновигають таргани, а іноді — навіть миші. Задрипаний номер заштатного готелю десь у провінції. Куток, що винаймає у бабці-пенсіонерки за помірну плату. Навіть лікарняну палату. Своїм теперішнім домом Богдан Баглай називав однокімнатну квартиру з телефоном і телевізором у Дарниці. Дотепер він виходив зі своєї схованки лише за продуктами. Завбачливо поміняних трьох сотень зелених йому поки що цілком вистачало. Сьогодні він уперше вийшов, аби почати полювання, задумане майже місяць тому в камері Слобожанської слідчої тюрми.

Він чекав від ментів більшого. Він чекав, що його почнуть шукати, сурмити в сурми, зчиняти галас, при кожному зручному випадкові показувати його писок по телебаченню. Першу спокійну добу, коли він отаборився в цій досить затишній після тюремної камери квартирці на шостому поверсі дев’ятиповерхівки, телевізор працював постійно. Баглай навіть подивився черговий випуск «Кримінальних портретів» і послухав розповідь Оленки-сучки про татуся, котрий старанно, впродовж кількох років, ґвалтував своїх доньок, а коли нарешті одна виросла настільки, що поскаржилася матері, батько вбив маму. А переляканих донечок користав далі, аж поки в школі не вдарили тривогу: дівчатка тиждень на уроки не ходять. Власне, всю дурню Баглай слухав краєм вуха, не до всього дослухався. Його передусім цікавила дівчинка Оленка.

Автор і ведуча Олена Суржа.

З дитинства Баглай пам'ятав не так багато вражень. Але одне чомусь виявилося для нього надто сильним. Тоді стояло літо, в Миколаєві літо завжди пекуче, особливо його середина. Зими, справжньої зими з кучугурами снігу, як на картинках чи по телеку, там на його пам'яті ніколи не було. І Богдан радів із цього, бо знав — зимою холодно та морозно, а він любив тепло, навіть спеку, тому не дуже потерпав від неї. Адже ніхто не заборонить купатися на лимані. Більше того — батько сам візьме його за руку, і вони підуть на пляж, обов'язково пішки, дорогою батько купить морозива на розі, і якщо Даня поводився добре, то він матиме право вибрати солодку мрію і тицьнути пальцем. Тоді, коли він ще ходив із батьком на лиман, великого вибору морозива не було, але все одно приємно тицьнути пальцем у те, що сподобалося, і отримати вподобане негайно, не відходячи далеко від каси.

Отже, спекотне літо. Сама його середина. Вони вже проминули два квартали від їхньої вулиці. До кіоску з морозивом лишалися трамвайні рейки — такий орієнтир визначив для себе десятирічний Даня. Спочатку — просто поворот на сусідню вулицю, далі — кіоск із написом «Хліб» біля наступного повороту, потім — широка вулиця, яку перетинають дві пари трамвайних рейок і де слід особливо міцно тримати батька за руку, прохід через двори, де на лавочках постійно сидять дідусі чи бабусі, і нарешті — усміхнена тітонька у віконечку кіоску з написом «Морозиво». Праворуч трамвая не було, ліворуч він торохкотів ще далеченько, тому батько та син переходили дорогу, не дуже поспішаючи. Їх обігнала якась дівчинка на велосипеді. Вона, на відміну від пішоходів, квапилася, до того ж не розрахувала своїх можливостей і з усього розгону в’їхала переднім колесом у тротуарний бордюр. Богдан досі, згадуючи час від часу той день і той випадок, переконаний: хлопець неодмінно подолав би перешкоду. Дівчинка впала разом із велосипедом просто на дорогу, причому так незграбно, що опинилася під велосипедом.

Дівчаткам треба допомагати. Так сказав батько, коли вони порівнялися з нещасною, і пустив синову руку. Богдан підбіг до потерпілої, взявся за велосипедне кермо, аби підняти його, другу руку простягнув дівчинці, щиро сподіваючись, що вона за неї вхопиться. Вони можуть навіть подружити після цього — промайнуло в його голові. Не просто подружити, а піти зараз і з’їсти по морозиву. Пригостить, звичайно, добрий тато…

А-а-а-а!