Повзе змія

Переховати гроші сюди Баглай вирішив відразу після того, як стратив Микиту. Придурок не обдурив, у вказаному місці справді знайшовся пакетик із зеленими грішми. Спочатку Баглай тримав їх у хаті, але потім, за кілька днів до арешту, щось змусило його переховати гроші та паспорт сюди, на горище. Коли у двері постукав чужий, він юзнув на горище швидше інстинктивно, бажаючи триматися ближче до свого скарбу і зброї. А потім стріляти раптом розхотілося: з «марголіним» проти серйозної зброї не попреш, сховок дуже кортіло зберегти. Незаймані гроші на волі — завжди чудовий привід торгуватися. Тому він і вийшов на мента практично з голими руками.

Пачечки доларів вмістилися в кишенях штанів. Коробку з пістолетом Баглай запросто взяв під руку, резонно розсудивши, що таксиста абсолютно не зацікавить її вміст. Туди ж після коротких роздумів поклав паспорт. Дошку закинув у протилежний куток, швидко спустився, однією рукою поставив ляду на місце, поклавши коробку на підлогу, опустив драбину. Здається, впорався. Критично оглянув себе, обтрусився і поспіхом вийшов із хати.

Таксист чесно чекав на клієнта, заглибившись у газету. Вмостившись на заднє сидіння і поклавши поряд коробку, Баглай відкинувся на спинку.

— Жени!

— Усе знайшов?

— Під ліжком тримала, уяви?

— Це ще нічого, — дядько-таксист запустив мотор, розвернувся, виїхав на дорогу. — Куди?

— До базару, центрального, тільки не на головний вхід. Знаєш, там…

— Та знаю, знаю, — відмахнувся таксист. — Це ще, кажу, нічого. Ось у мого кума теща чоловіка свого спалила. Ну, після смерті, кремація, знаєш. А оцю от урну з прахом під ліжком тримала цілий рік. Ховати не хотіла, наче він у неї золотий. І що ти думаєш? Дах у неї потік — мама дорога!

— У всіх у них дах не слава Богу, — підтримав розмову Баглай і вкотре пошкодував, що не вміє водити машину. Пістолет-мілкашка справді несерйозна зброя, та отакого лоха-водилу налякати, а то й завалити за нєфіг. Краще завалити, сісти за кермо і гнати, прориватися звідси. Але захоплення машини в найближчі плани не входило.

До базару їхали мовчки, кожен думав про своє. Аби зрізати кут, таксист поїхав не через центр, і це добре: в Баглая з кожною хвилиною ставало дедалі більше підстав хвилюватися, що менти в центрі міста вже стоять на вухах. Навіть якщо вони не зазирають в кожну машину, водій неодмінно запідозрив би щось неладне і нарешті звернув увагу на таки підозрілого пасажира, нехай він і платить нормальні гроші. На свою голову звернув би, звичайно, та сьогодні з Баглая трупів вистачало.

Розплатившись і вийшовши з машини, Баглай тут же, при вході, купив на дріб'язок, що лишився, великий поліетиленовий пакет і поклав туди коробку. Тут же, недалеко від цього входу, працював платний нужник. Копійок йому якраз вистачило, вільна кабінка теж знайшлася. Баглай швидко переклав пачечки доларів у коробку, лишив собі три сотні окремо. Обмінник працював біля входу, що виходив на одну з центральних вулиць, від яких утікач твердо вирішив триматися якнайдалі. Але торгівці в рядах охоче брали долари, даючи здачу національною валютою. Перебирати одягом не було часу. Тож за двадцять хвилин Баглай зняв за прилавком уже досить брудний спортивний костюм, одягнув перші-ліпші джинси, що підходили за розміром, затягнув їх шкіряним паском, натягнув на худий тулуб першого-ліпшого светра, купив шкірянку, кепку, середніх розмірів спортивну сумку, куди поклав коробку. Від часу його втечі минуло трошки більше години, базар існував своїм спокійним життям, ніяких облав не передбачалося.

Сьогодні таки його день.

Приватні таксисти крутилися неподалік, вишукуючи клієнтів. Його знайомець на «Жигулях» уже кудись дриснув, та вдруге до одного й того самого підходити не хотілося. Не виглядало логічним наймати собі якусь іномарку. Вигляд у нього самого тепер явно босяцький, а босяк у якомусь там «Опелі» швидше приверне увагу. Тому Баглай вибрав для себе такі самі непоказні «Жигулі». Водій у потертій шкірянці поверх спортивного костюма виглядав трошки старшим за нього самого.

Домовилися з хлопцем дуже швидко. Для порядку Баглай поторгувався, але все ж таки за тридцять баксів приватник погодився відвезти клієнта до найближчого райцентру — Ромен. Із міста виїхали на диво спокійно. Несподівано Баглай уявив себе на місці ментів і зробив невеличке відкриття: вони не знають, не здогадуються, навіть думки, напевне, не припускають, що в нього при собі є гроші. Причому — серйозна сума. Так, вони можуть припустити, — і припустять! — що йому допомогли підготувати цю втечу. Вони таки можуть будувати будь-які припущення, окрім одного: Богдан Баглай купив новий одяг на базарі і спокійно, без сторонньої допомоги, вибрався з міста на таксі.

Коли проїздили пост ДАІ, втікач напружився, навіть розстебнув змійку на сумці, яку тримав на колінах, і зробив вигляд, ніби щось шукає. Тільки-но даїшник спробує їх зупинити, не важливо, задля якої потреби, він вихопить пістолета, тицьне водилі в голову і накаже газувати. Отоді справді доведеться відходити лісами, мов справжній партизан. Нічого не сталося: даїшники оточили якогось «бімера», кремезний бритоголовий водій махав руками, ніби виправдовувався. Один даїшник таки подивився в їхній бік, хлопець-таксист усміхнувся, помахав йому рукою, той відмахнувся жезлом, і «Жигулі» виїхали за межі Слобожанська.

Богдан Баглай був вільний.

Коли приїхали на місце, він попросив висадити його в центрі, розрахувався, дочекався, поки таксі зникне з очей, закинув сумку на плече і попрямував у бік головної пошти. Йому потрібен був міжміський переговорний пункт. Годинник на стіні показував двадцять по четвертій, вільна кабінка для нього знайшлася. Потрібний телефон Баглай вивчив напам'ять, і тепер потрібно лише одне: аби опер Глод сидів зараз удома. З’ясовуючи на прохання Баглая домашній телефон опера, Гужва заодно дізнався — той подав рапорт про звільнення і, здається, навіть звільнився. Хоча якийсь час рапорту не давали ходу. Такий розклад влаштовував Баглая і зовсім не перешкоджав його планам.

Навпаки.

Трубку на тому боці дроту взяли після п'ятого гудка, коли втікач уже збирався вішати свою.

— Я слухаю.

— Мені потрібен Глод, — Баглай не був певен, що опер, який пов’язав його, запам'ятав голос свого «хрещеника».

— Слухаю.

— Це Баглай говорить. Знаєш такого?

— Не смішно, — відповіли після паузи.

— Не смішно, — погодився Баглай. — Слухай сюди, капітане. Ти вже не при ділах, але мусиш знати, що сьогодні вдень я зіскочив і підкинув вашим роботи…

На тому боці запанувала тривала мовчанка. Нарешті Глод озвався:

— Тебе дістануть. Коли це справді ти…

— Знаєш уже, — задоволено кивнув сам собі Баглай, — нічого, побігають твої хорти. Наперед їм хвости накрутять…

— Краще здайся сам.

— І що буде? У нас же не розстрілюють, дурню. Хіба при спробі втечі. Ви, менти, наче запрограмовані. Фрази дурні: «Стій, стрілятиму», «Краще здайся»! Кому краще?

— Чому ти дзвониш мені? І взагалі, яким хріном ти…

— Спокійно. Слухай — і все. Я не вбивав ніякого Пустовіта. Почув мене добре? Всі інші на мені, моя робота. Пустовіта не вбивав. Навіть у очі його не бачив. Знайди, хто його вбив, і багато чого стане зрозуміло.

— Для чого ти…

— Все, більше говорити не хочу. Я не вбивав пенсіонера Пустовіта. Я взяв це на себе. Про мій дзвінок ти, звичайно, доповіси. Ну, й нехай почухаються, кому треба. Мені це нічого ні додасть, ані відніме. Просто я його не вбивав. Пока, опер.

Цілком задоволений собою, Баглай поклав трубку. Тепер, поки ще видно надворі, треба щезнути з Ромен. Дзвінок менти, без сумніву, пропасуть уже за півгодини, і в містечку почнеться без перебільшення облава. Біля автостанції Баглай домовився ще з одним приватним таксистом і вже за півтори години був на залізничній станції в Прилуках. Поки що він грав із міліцією на випередження. І випереджав.

До кінця дня він планував дістатися до Києва. І розчинитися в ньому.