Повзе змія

— Зараз вам дадуть макет. Покажіть, у якій саме позі лежав потерпілий.

Гирич, якому випало нести ляльку, підійшов до батареї і поклав опудало на матрац. Кострубатій ляльці, пошитій з мішковини та набитій тирсою, хтось намалював здоровенні очі й вишкірений рот.

— Схожий, — прокоментував Баглай.

— Хто схожий? — не зрозумів Харламов.

— Оцей чувак на нашого терпила.

— Не будемо тепер відволікатися, Баглай. Часу немає. Так лежав потерпілий?

— Він, власне, не міг лежати. Сидів. Чи напівлежав, не знаю, як правильно назвати.

Гирич, скреготнувши зубами, підняв ляльку, притулив її спиною до батареї.

— Правильно, Баглай?

— Ну, десь так. У такій позі.

— Ваші подальші дії, Баглай.

— Ну, я запитав Скляренка й Рожнова, чи потерпілий погоджується заплатити нам гроші. Вони сказали — ні, бо каже, що немає. Тоді я підійшов до Білокрила отак, — Баглай пішов через усю кімнату до батареї, пойняті подибали слідом, оператор — за ними, Сташенко лишився біля дверей, Гирич відійшов до стіни. — Значить, підійшов, нахилився…

— Не треба тепер нахилятися, Баглай.

— Добре. Значить, підійшов я, запитав, чому він не хоче платити, чому йому себе не шкода, чи йому не гидко сидіти в своєму цьому… Ну, всі тут мужики — говні. Словом, він сказав — гидко, але грошей у нього нема. Тоді я попередив, що зараз виб’ю з нього все лайно. Може, тоді він щось зрозуміє. Він, коротше, сказав — це нічого не дасть. Ну, я почав його бити.

— Як ви його били, Баглай?

— Ногами. Показати?

— Ляльку топтати не треба. Показуйте. Пойняті, підійдіть ближче.

Баглай почав з виразом страшенної нудьги на обличчі імітувати удари носаками по пахові, кібчику, грудях макета.

— Що робив при цьому потерпілий?

— Кричав. Матюкався. Обзивався. Ну, це мене, ясно, розлютило ще більше. Я почав бити його руками по обличчю. Ключі від наручників були в мене, аби пацани, значить, не піддалися спокусі й не завели його в сортир. Я витягнув ключі, відстебнув його руку, він упав на підлогу, я знову почав бити його ногами.

— Як він упав?

— На бік. Правий.

Гирич поклав ляльку правим боком на підлогу.

— Що ви далі робили?

— Що робив — бив його, кажу ж вам! — несподівано викрикнув Баглай. — Лупив ногами, аж поки той не обробився. Далі відрубався. Пацани воду носили в кружці, я його відливав, далі гасив. Потім він раптом стогнати перестав. Я нахилився — а він мертвий.

— З чого ви визначили, що Білокрил мертвий?

Баглай напівповернувся до Харламова, здивовано подивився на нього.

— Чи я трупів не бачив? От уже народ…

— Добре, не відволікаймося, Баглай. Що ви зробили, коли переконалися в смерті Білокрила?

— Звелів пацанам розходитися.

— Для чого?

— А що їм тут робити? Сторожувати нема кого.

— Далі ваші дії.

— Пішов на кухню. Пошукав там чогось гострого. Знайшов сокиру. Вона, щоправда, не гостра була, тупа, однак терпилі не все одно?

— Пройдіть на кухню, покажіть, де була сокира.

Розвернутися на кухні, так само, як і в передпокої, особливо не було де, тож уперед до Баглая пропустили лише пойнятих і оператора. Окрім клишоногого столика, там стояла саморобна зроблена з фанери тумбочка для мийки з облущеною фарбою. Дверцята трималися на благенькій защіпочці.

— Отут, під раковиною, стояла сокира, — Баглай зняв защіпочку, розчахнув дверцята і тицьнув туди пальцем.

— Вам зараз надається макет сокири, — Гирич через голови пойнятих передав слідчому, а той — Баглаєві вирізану зі шматка цупкої картонної коробки сокиру. — Що ви далі робили?

— Повернувся, — всі знову пішли до кімнати, наблизилися до ляльки в кутку. — Нахилився і почав рубати йому голову. Макет голови мені дадуть?

— Заспокойтеся, Баглай. Пойняті, дивіться уважно. Як ви це робили, Баглай, демонструйте.

Баглай слухняно зімітував удари сокирою по ляльчиній шиї.

— У когось є запитання? — озирнувся Харламов на присутніх.

— У мене, — виступив наперед Гужва. — Богдане, для чого ви стали це робити?

— Я розлютився, бо в мене знову нічого не вийшло. Знову довелося даремно вбивати людину. Хоча я його не вбивав, у нього зупинилося серце, — швидко відтарабанив Баглай.

— Більше ніхто нічого не хоче запитати? — мовчання. — Що ви далі робили?

— Вийшов з квартири, знайшов на смітнику здоровенний шматок поліетилену, повернувся, замотав голову й заніс у ванну. Потім причепив тіло за руку до батареї і пішов. Двері замкнув. Тут мені більше не було чого робити.

— Пройдіть до ванної кімнати, покажіть, куди ви кинули голову.

Санвузол тут, як у всіх «хрущовках», був спільний з ванною. І, як уся квартира, страшенно брудний. Підійшовши до краю ванни, Баглай тицьнув на неї пальцем, камера зафіксувала, пойняті подивилися. Харламов глянув на годинник.

— Так, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються, — оператор зняв камеру з плеча, і нарешті слідчий дозволив собі, закрившись рукою, голосно чхнути.

— Будьте здорові, — першим вигукнув Баглай. — А чому тимчасово? Ще не все?

— Ой, запарив ти, — зітхнув Харламов. — На смітник ще треба йти. Клейонку твою шукати.

— Для чого шукати?

— Ну, покажеш, де брав. І на тому все. Ти хіба не сам зізнався?

— Я не про те, — Баглай подивився в проріз маски свого конвоїра. — Раз уже зайшли сюди… За всіма трудами праведними покакати б, а? За спинами пойнятих не стримався і зареготав Сташенко. Його підхопив Гирич, сміх заразив усіх присутніх. Баглай обвів чоловіків незрозумілим поглядом.

— Ви чого?

— Всрався, Бодю? — перевівши дихання, Сташенко зареготав знову.

— Чого смішного? — тон Баглая перестав подобатися слідчому, він швидко глянув на адвоката, Гужва незадоволено стулив губи, і Харламов узяв ситуацію під контроль:

— Так, правда, що тут смішне? Припекло людині. Ти не потерпиш, Баглаю?

— А ти б терпів, коли очко поруч! — на слідчого знову дивилися вже знайомі йому сповнені холодної ненависті очі, він згадав характеристику, котру сам дав своєму підслідному і переповідав усім, у тому числі, здається, сказав про це телевізійникам. Богдан Баглай мстивий і не любить, коли над ним сміються. Тут купа народу, але слідчому, котрий вивчив Баглая, як ніхто з присутніх, не хотілося, аби через дрібницю Баглай зараз оскаженів і конвоїрові нічого б не лишилося, як стукнути його по голові — інакше доведеться тримати.

— Добре, добре, сходиш на своє очко. Ну, припекло, всяке буває.

— Я прошу чогось особливого, ви, собаки скажені! — не вгавав Баглай, і конвоїр смикнув його ближче до себе. Ситуація загострилася настільки швидко й несподівано, що Харламов певної миті навіть розгубився. Сташенко з Гиричем уже відтирали плечима пойнятих, аби втрутитися і загасити бунт у зародку. Тоді слідчий підвищив голос:

— Спокійно всім! Спокійно! І ти, Баглаю, заспокойся. Роби свої справи — і вперед, час дурно тратимо.

— Просто при вас?

Справді, в дверях санвузла скупчився народ.

— А що тут особливого, Бодько! — знову втрутився Сташенко.

— Я при людях не оправляюся, — Баглай стишив голос, звузив очі, і це вже зовсім перестало подобатися Харламову.

— Вийдіть усі. Вийдіть, я сказав, — і, підкріплюючи свої слова, помахав рукою, ніби роблячи знак «киш».

Посміюючись, чоловіки пройшли до кімнати, аби не товктися в передпокої.

— Тобі теж цікаво, як людина сере? — тепер холодні очі дивилися на Харламова.

— Я теж вийду, заспокойся.

— А він? — Баглай кивнув на конвоїра. — Може, сопло мені потім підітре? До речі, немає чим.

— От же ж біда! — слідчий розгорнув теку, витяг пару чистих аркушиків. — Досить?

— Стане. Воду холодну відкрутіть, тут бачок порожній.

Коли опечатували квартиру, перекрили воду, аби далі від гріха. Слідчому не хотілося морочитися із цим самому, він подивився на конвоїра, той мовчки нахилився, секунду подумавши, визначив потрібний вентиль, повернув його. У бачок радісно задзюркотіла вода. Випроставшись, конвоїр швидко обдивився приміщення, але, крім голих стін, маленького люстерка, ванни та унітазу, нічого особливого тут не побачив. Щось пригадавши, зняв люстерко зі стіни, пояснивши: