Повзе змія

— Звідки ти знаєш, що день минув успішно?

— Інакше не може бути. Ми — команда професіоналів. І просто зараз я хочу обговорити все, скласти план на завтра, бо інакше діла не вийде, повір мені.

— Дякую, заспокоїв, — спочатку потік свідомості Корнієнка навіть смішив її, тепер вона не бачила нічого потішного. Парочка її починала відверто втомлювати. — Завтра, якщо тобі цікаво, у мене кілька зустрічей, а потім треба переглянути відео з їхніх архівів. Тут ти знадобишся, але десь під обід. Хочеш — будь у себе, хочеш — катайся зі мною завтра півдня, сиди в машині.

— Ось прийде твоє «завтра» — тоді розберемося. Зараз давай вип’ємо разом, бо ми — хто, Петю?

— Ком-манда, — водій знову наголосив на останньому складі.

— О'кей, мужики, — Олена підвелася. — Де той ваш бар із повіями?

— Чому відразу з повіями? — режисер кумедно кліпнув очима.

— Нехай так — де ваш бар без повій!

— Тут… Слухай, ти справді підеш із нами?

— А ви не вірили до останнього? Чи вже не запрошуєте? Ми ж команда, хлопці, хіба не так?

Олена особливо не чепурилася, пішла в чому була: шортиках та пістрявій маєчці, нижній край якої сягав лише до пупа. Лише провела масажною щіткою по фарбованому в рудуватий колір волоссю, ледь торкнулася помадою губ. Рішення вона прийняла відразу з появою «солодкої парочки», просто спроваджувати їх справді не хотілося. Корнієнко добряче випив за день, але він мас рацію. Хоче вона того чи ні, але вони сьогодні і в найближчому майбутньому — одна команда. Відразу налаштовувати в принципі нормальних чоловіків проти себе не хотілося. Особливо враховуючи стосунки між нею і продюсером. Відразу почнеться: спить із Малиновським, тому корчить із себе казна-що, цабе велике, не підступитися. Так роботи не буде, факт. Тому їй було простіше спуститися з чоловіками в досить симпатичний готельний бар, оцінити трійцю дівчат за столиком у дальньому кутку, дозволити Корнієнкові замовити собі сто грамів коньяку, випити за вдалий початок роботи, послухати хвилин п’ятнадцять їхні пусті теревені на тему нереалізованості власних талантів, потім допити коньяк, послатися на втому і побажати їм добре відпочити. Тепер її не затримували, навіть поставилися поблажливо: молода ще, не боєць…

Коньяк виявився напоєм сповільненої дії. Після душу Олену справді розморило, вона роздяглася, лягла, накрилася простирадлом, з півгодини подивилася телевізор, а потім, відчувши, що за кілька хвилин засне, вимкнула його, загасила нічник над головою і м'яко поринула в пухкі обійми сну.

Прокинулася вона, швидше відчувши небезпеку, аніж почувши, як прочиняються двері. «Невже я їх за всім оцим не зачинила?» — стрельнуло в голові, та раптом усі інші думки вилетіли. Двері прочинилися широко, з коридору посунула якась темна постать, потім двері так само з легеньким скрипом зачинилися, постать зробила кілька кроків до її ліжка.

Кімнату освітлювало аж надто, зовсім неприродно яскраве місячне сяйво. Світло було настільки яскравим, наскільки взагалі може світити місяць. Цього було досить, аби Олена впізнала в нічному гостеві Ігоря Корнієнка. Він стояв тепер просто посеред кімнати, для чогось заклавши руки за спину, і дивився на неї, не моргаючи. Чітко роздивитися вираз його обличчя молода жінка не могла, та й ні до чого. Вже самого факту, що режисер глупої ночі без стуку, скориставшись відчиненими дверима, зайшов до неї, було досить. Чомусь виринуло з пам’яті: він таки забагато випив, тому вмовляннями можна лише нашкодити. Про наміри нетверезого чоловіка стосовно жінки здогадатися можна цілком точно. Десь глибоко зароджувалася думка — йому нудно, просто зайшов поговорити, він же не хоче, зрештою, посваритися з продюсером та втратити роботу. А може, він саме в такий спосіб і хоче піти з роботи… Принаймні якщо станеться те, що станеться, їй самій доведеться думати про нове робоче місце, бо навряд чи Корнієнко приховає все.

Чоловік далі стояв посеред кімнати, мовчав і не рухався, лише дивився на Олену, вона навіть поклястися могла — бачить у напівтемряві блиск його очей.

— Тобі… тобі… чого… — хоча її ніхто не торкався, слова застрягали в горлі, а те, що вдалося вичавити, роздирало всередині, наче необережно заковтнута велика риб’яча кістка.

Замість відповіді Корнієнко зробив іще один крок до її ліжка, повільно витягнув руки з-за спини. Навіть незначні рештки слів застрягли в горлі остаточно, погляд Олени прикипів до правиці чоловіка. У місячному сяйві вона побачила відрізок колючого дроту, затиснутого у правому кулаці. Спокійно, не промовляючи жодного слова, він розтиснув правицю і почав намотувати кінець дроту довкола долоні. Обернувши його кілька разів, він сильно стиснув кулак, навіть не скривившись від болю. Олена не могла при благенькому природному освітленні бачити кров, але вона бачила її дуже чітко, бачила кожну краплину, що стікала з понівеченої руки режисера на килимове покриття підлоги. Так само повільно він накрутив другий кінець дроту на ліву руку, теж стиснув її в кулак, кров закрапала, він витягнув руки перед собою, стиснув кулаки сильніше — кров зацебеніла струмочками.

І враз Олена зрозуміла — чоловік тримає в руках зашморг із колючого дроту.

Хоч як притягували її увагу понівечені закривавлені руки, вона зібралася на силі й перевела погляд на обличчя Корнієнка. Та його закрила тінь, тепер перед нею височіла людина без обличчя, ніби запнута чорною машкарою, більше схожа на привид, аніж людину з плоті та крові. Нараз за спиною привида щось заворушилося, і поруч з’явився ще один такий самий фантом. У правій руці він тримав одноразовий медичний шприц, голку спрямував у бік Олени. Зараз один почне душити мене дротом, другий вколе повітря у вену, — подумала вона якось відсторонено. — Вони хочуть подивитися, від чого я швидше помру. Їх прислали по мою душу. Їх прислали по мене.

Постаті не рухалися. Та враз той, хто донедавна був Корнієнком, рвучко розвернувся і накинув зашморг на шию постаті зі шприцом. Жертва не опиралася, лише змахнула руками, зігнула ноги в колінах і чи то захрипіла в передсмертній агонії, чи то зайшлася моторошним вурдалацьким сміхом. Колючий дріт впивався в шию все сильніше, Олена могла бачити це дуже чітко, наче стояла поруч із ними. Враз голова відділилася від тіла, з того місця, де вона щойно була, вистромилася тонка зміїна голівка, ніч довкола наповнилася сичанням, й аж тепер Олена змогла дати волю своїм легеням, випускаючи разом з криком на волю свій переляк…

…і, тепер уже насправді, прокинулася від власного крику.

Деякий час вона лежала на спині, натягнувши простирадло аж до підборіддя. Вікна її «напівлюксу» дивились у двір, тому місячне сяйво не проходило крізь них і в кімнаті справді було темно. Очі потроху призвичаїлися, але, крім темряви, Олена нічого перед собою й далі не бачила. Висунути з-під простирадла руку, намацати вимикача над головою й засвітити нічника вона не наважувалася. А коли нарешті обережно піднесла праву руку догори, з криком відсмикнула її, торкнувшись дроту — видіння зміїної голівки ще жили в свідомості. Друга спроба виявилася вдалішою, світло від лампочки-«сороківки» нічого страшного не висвітило. Ще кілька хвилин Олена не наважувалася підвестися з ліжка. Коли спустила ноги на підлогу, знову зойкнула і підібгала їх. Лише пересвідчившись, що кров їй теж наснилася, вона таки підвелася, наблизилася до дверей, обережно смикнула за ручку.

Зачинено. Навіть, наскільки вона пригадує, на два оберти.

Від усвідомлення, що налякав лише сон, легше чомусь не стало. Олена повернулася в ліжко, не забувши перевірити час. Лише початок на п’яту ранку. За вікном скоро почне потроху сіріти.

Сонячні промені тут не били у вікно. Але все одно Олена не могла заснути години три, аж поки за стіною заговорив телевізор — її сусіда ліворуч виявився ранньою пташкою. Під ці звуки вона нарешті змогла закуняти, бо вони заспокоювали — адже свідчили, що поруч є хтось живий. Так їй вдалося виграти для себе ще півтори години сну.

5

Наталка пішла в жовтні, через сім місяців після того, як він несподівано навіть для самого себе став знаменитістю, бо пощастило затримати особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая.