Повзе змія

— Я про це вже чула. І гарні?

— Ну, тут я пас. На віршах не знаюся. Начальнику нашому писав, Черниченку. Слідчому своєму. Подрузі на волю, на хаті в якої його й забрали. Прокуророві міста, голові суду, начальнику міліції. Навіть мені. Цікаво вам?

— Звичайно!

— Кудись я цього стіха задів, — Калита висунув верхню шухляду, порився в ній, переглянув одну за одною ще дві, зазирнув до сейфу, витягнув тоненьку течку, а з неї — складений удвоє аркуш, розгорнув, пробіг очима: — Ну, це не мені особисто. Це ніби жінці.

— Коханій? — у запитанні Олени бриніла надія.

— Не знаю, чи здатен Баглай узагалі когось любити. Ось, читайте самі. Почерк розберете?

— Спробую.

Почерк убивці восьми чоловік виявився справді на диво розбірливим. Літери він виводив старанно, мов школяр. Видно, що великої практики письма він не мав, але досить правильно розставлені коми, та й узагалі граматичних помилок майже не було, що її до певної міри здивувало. Олена пробігла очима текст, потім перечитала його уважніше. Щось таки в цьому всьому є:

— Більше немає? — Олена простягнула Калиті папірець.

— Сподобалося? Можете ксерокопію собі зробити. Взагалі, я подивлюся, попитаю в оперів. Він тут творчі злети демонстрував.

— Чесно — не знаю, сподобалося чи ні. Приблизно чогось такого я й чекала. Якісь образи на життя… Тут для психологів роботи й роботи. Чи психіатрів.

— Гаразд, — Калита поклав теку назад у сейф, замкнув його, сховав ключа до кишені, змінив тему: — Вірші — не злочин, а наш Баглай — не поет. Серйозних грошей у нього ніколи не водилося. Розбійний напад, Лєно, не означає автоматично, що розбійники знайшли купу бабок. У більшості випадків їхні розрахунки не виправдовувалися. Зрозуміло, зовсім бідних вони не обносили, але й жодного підпільного мільйонера не трусонули. Брали тільки гроші, по можливості — золото, а заодно те, що можна швидко збути: імпортні телевізори, відики, особливо їх цікавили комп’ютери. Все це скидалося баригам за півціни, після розподілу на кожного припадала справді не надто значна сума. Тому вони й брали кількістю. Тому й зібрав Баглай різних людей. Ударна група, основна, так би мовити, — він і ще четверо відмороз-ків. Далі — наводчики-розвідники, ще четверо, одна дівчина серед них, усі в різних містах. Постійний постачальник зброї місцевий, слобожанський. Рідний батько за транспорт відповідав, працював тут приватним таксистом. Чого ж Баглая врешті-решт у наші краї занесло. Батьки розлучені давно, мати в Херсоні живе, їх у неї четверо, три хлопчики й дівчинка, Богдан — друга дитина. На нього, аби ви знали, мати молилася. До восьмого класу така дитина була — хоч до рани прикладай, — Калита кинув бичок у паперовий кульочок, машинально згорнув його, кинув у кошик, не влучив, нахилився, підібрав і з другої спроби закинув вдало. — Ага, про що я?

— Богдан Баглай — надія мамина, — нагадала Олена.

— Саме так. Відмінник, переможець спочатку міської, потім — обласної олімпіади з математики, шкільні твори на різні конкурси посилали, стіннівку з власної ініціативи випускав, віршики до Дня Перемоги, Восьмого березня, Першого травня тощо… У шахи, думаю, досі класно грає, хоча розряду не має, у змаганнях участі не брав, швидше за все лише тому, що їх ніхто в Херсоні не проводив. Та біс із ними, з шахами. Закінчив вісім класів, приніс табель із самими п’ятірками, поклав на стіл і заявив: «Для чого мені все це?» Не знаю, чи відповіла йому щось мама, мене там не було, але далі він каже: «Досить мені очко рвати, буду я бандитом». Після того наче підмінили. Не з крадіжок почав — відразу з розбоїв. Перестрівав перехожих на темних вулицях, ножик до живота, далі за схемою «гаманець або життя». Словом, щось таке він для себе в житті відкрив, чого раніше зрозуміти не міг. Так я собі думаю, а Баглая на відвертість не проб’єш, коли про такі речі заходить. Не пояснює причини. Вирішив отак для себе, сказав пацан — і все, зробив. Засипався на п’ятому епізоді, не прорахував жертву, чоловік опиратися почав, та й піддатий тоді Баглай був, словом — захарлали його, дали п'ять років, фактично відсидів три, малолітка.

— Чекайте, чекайте, — перебила Олена. — Ви ж щойно казали — не п’є, і раптом — піддатий.

— Після того випадку до спиртного не торкається, бо чомусь вирішив — аби тверезим був, усе б інакше повернулося. Він у нас, гм, узагалі убивця без шкідливих звичок.

Олена ледь не подякувала Калиті вголос. Убивця без шкідливих звичок — ось ідеальна назва для пілотної програми. Те, що лікар прописав. Але стрималася: краще про свої задумки та відкриття поки що мовчати.

— І що далі?

— До матері не повернувся, оселився десь у Миколаєві, хоча час від часу навідувався до рідних; Здебільшого формально, аніж справді горів бажанням побачити рідні злидні. Цікава деталь — у Баглаїв навіть телевізора не було. Вірніше, стояв чорно-білий, старенький, абияк показував.

— Стривайте, — знову не стрималася Олена. — Виходить, тих самих низькопробних американських фільмів, які вважаються основною причиною зростання злочинності серед молоді, Богдан дивитися не міг. Більше того — дитина начитана, відмінник, математик, шахіст. Звідки ж тоді оця вся злоба в нього? Що чи, може, хто штовхнув його, так би мовити, на злочинний шлях? Коротше, чому він таким став?

— У нього запитаєте, — буркнув Калита. — Він же дозволив із собою зустрітися, от і скористайтеся нагодою. Ми з ним на такі теми не говорили. Затримали його як Богдана Баглая, вже досить відомого й особливо небезпечного бандита і вбивцю. Взагалі, я казав уже, про його подвиги в інших містах ми тут знаємо лише в загальних рисах. Хоча признався повністю, нічого не приховував, навіть героєм у власних очах виглядав: дивіться, мовляв, менти погані, який я орел. Вам треба з Харламовим познайомитися, зі слідчим, який справу вів. Вірніше, очолював слідчу групу, бо там, бачте, стільки всього — одному не впоратися. Подяку отримав — оперативно справу закрив, звичайно такі справи на кілька років затягуються, а тут практично за рік. Останнього члена групи взяли на початку квітня…

— Минулого року? — уточнила Олена.

— Ну, так… Значить, останнього, одного з наводчиків у вас затримали, в Києві, біля Канадського посольства. Через турфірму візу відкривав, у нього вже квиток при собі був. Хотів, бачте, за бугром заховатися, брат там у нього, давно кликав. Ну, це так, деталі, вам Харламов більше розкаже. Отже, числа сьомого квітня останнього згвинтили, туди-сюди, ну, і десь цієї весни передали до суду. Процес відкритий, від журналістів, колег ваших, не відбитися було. Сам суд трошки затягувався, адвокати старалися, особливо рвав задницю Гужва, ми його згадували сьогодні. Але остаточний вирок зачитали наприкінці червня. Словом, слідчий вам усе розкаже…