Повзе змія

— Невже ваші труди окупляться? Адже вдалий захист такого, як я, коштує значно дорожче.

— Хай це вас не хвилює. Тим, хто уповноважив мене взятися за вашу справу, конче необхідні ці гроші. Ось і все.

— Просто зараз?

— Що саме?

— Гроші необхідні просто зараз, цієї секунди? Скільки вони можуть почекати?

— Тобто ви згодні?

— На моїх умовах. Так і передайте, — лежачи на боці, Баглай випльовував слова. — Гроші цілі, не витрачено ані цента, ви правду казали — в мене справді були на них певні плани, але прийшов падлючий капітан Глод і все пересрав. Вони в надійному місці. Відразу після вироку суду на мою користь я скажу, де вони заховані. Не раніше. У мене повинна бути гарантія, що ви стараєтеся на совість.

— Але ж коли почнеться суд — невідомо, ще не всі підозрювані затримані, ви ж самі знаєте, як їх багато…

— Долари — не картопля, не погниють. Вони взагалі не зіпсуються. Не згорять, їх не заллє водою, я потурбувався про це. Або так, або ніяк. Оце і передайте. Чи ви вже зараз готові вирішити?

— Отже, ви готові через упертість втратити шанс колись вийти на волю?

— Я й зараз не бачу для себе такого шансу. Незважаючи на всі ваші запевнення. І не бачив ще півгодини тому, аж до вашого приходу. Тому не дуже плакатиму, коли ви повернетеся й підете. Нічого у вас не вийде — кожен залишиться при своєму. Вийде — отримаєте свої бакси. У вас буде чудовий стимул для роботи, хіба ні?

— Добре, — Гужва відбив долонями на поверхні дипломата дріб, повторив: — Добре. Добре, добре, добре, добре… Гм… Ми передбачали подібний поворот подій. Справді, передбачали.

— І що?

— і нічого. Підготували запасні варіанти.

— Навіть так? Хіба вони можливі в цій ситуації?

— Звичайно, — тепер Гужва говорив коротко, по-діловому. — Ви категорично проти, аби я захищав вас і надав шанс отримати замість довічного ув’язнення п’ятнадцять років?

— Чому? Я категорично «за», просто не вірю в таке щасливе завершення.

— Для того, аби я почав робити якісь рухи, потрібен своєрідний аванс.

— Ви ж берете бабки не з мене…

— Правильно. Але я не можу почати роботу, поки не отримаю від вас гарантій дотримання вашої частини угоди.

— Ага, ясно. Ви хочете, щоб частину грошей я віддав вашим друзям наперед, решту — потім? Не вийде, я ж сказав. Усе лежить в одному місці.

— Богдане, я вас чудово зрозумів. Та ви повинні допомогти нам так само, як ми спробуємо допомогти вам. Гроші грішми, і це справді невелика ціна за можливість отримати свободу. Ви далі готові прийняти нашу поразку разом з вироком про довічне?

— Навряд чи є людина, готова цілувати зад судді, заслухавши такий вирок. Але я не збираюся накладати на себе руки, тому морально настроєний саме на такий вирок. Сім убивств — ви чекаєте чогось іншого?

— Чекаю. Можна спробувати довести, що вони були ненавмисні. Але це так, лише прикидки.

— Ви справді можете довести це?

— Аби я почав пробувати, потрібні хоча б якісь гарантії вашої чесності. Де сім убивств — там і восьме.

— Не пойняв…

— Пояснюю: ви повинні взяти на себе ще одне убивство. Там справа чиста, необхідна самооборона на поверхні, вбитий — мерзенна нікчемна істота, котра ганьбить рід людський. Просто з появою вбивці припинять слідство. Розрахунок простий: ви погоджуєтеся взяти це до вашої колекції трупів, я знайомлю вас із обставинами справи, зізнання пройде за моїм сценарієм. Після цього я починаю роботу з вашого захисту. У разі моєї поразки одне вбивство зовсім не обтяжить вашої провини, взагалі не зіграє для вас жодної негативної ролі. У вас і без того добрячий букет. Але, програвши процес, ніхто не отримає згаданих грошей. Якщо ж ви відмовляєтеся взяти на себе додаткове вбивство, я піднімаюся, прощаюся і більше ми не бачимося. Кожен лишиться без свого шансу. Ви втратите шанс хоч колись вийти на волю, мої друзі — шанс отримати свої гроші. Все, тепер — точно все, що я мусив вам сказати і запропонувати. Відповідь я хочу отримати тепер, бо час побачення вичерпується і, вибачте, Богдане, вдруге витрачати на зустріч і бесіду з вами дорогоцінний час я не хочу й не буду.

— Нічого собі. Значить, при будь-якому розкладі хтось спише на мене один труп…

— Спише, — погодився Гужва. — Я не приховую нічого. І використати цю інформацію проти мене, аби зміцнити свої позиції, у вас не вийде. По-перше, вам не повірять. І потім, ви самі не захочете цього робити, я ж про вас таки дещо дізнався. Повторюю, але вже востаннє: просто так, за пшик, не отримавши від праці з вами жодної користі для себе, мені не рекомендують починати роботу. Та я й сам не особливо рвуся. То як, мені йти?

Баглай на підсвідомому рівні розумів, що цей впевнений у собі сивий мужик у дорогих окулярах наперед пропонує йому авантюру. Зрозуміло, не без користі для себе.

Він, починаючи кілька днів тому давати свідчення, робив це з таким азартом, що слідчий не встигав записувати за ним, а опери — до бабці не ходити! — точно гасають містом, наче мисливські хорти, виваливши язики на плечі, навіть той капітан Глод бігає, хоч і подвиг здійснив, самого Баглая — страх сказати — затримав. Заговорив він свідомо. Адже ці козли здали його повністю, йти у глухий відказ — себе не поважати, довго він так просто не протягне, та й стомився, де ж той досвід. Ще підштовхувала його одна причина, та він навіть собі не признавався, заганяв її глибоко, не давав висунутися, не дозволяв проявитися, бо це — розірвати груди, мов той дебільний Данко, про якого вони в школі вчили, це вивернутися перед усіма рукавичкою, а дозволити собі такого він, Богдан Баглай, не мав права. Тож він знав — не розстріляють, закриють до кінця життя, і хоч як крути — виходу немає. І тут підказують хитру пролазку. Нехай накриється все одним поганим місцем, зате до самого дня суду в нього, Богдана Баглая, буде надія.

Його життя наповниться іншим змістом.

А саме це йому зараз потрібно.

Ну то як, Даня?

— Кого я хоч мушу на себе взяти?

— Його прізвище нічого вам не скаже. Пустовіт Юрій Юрійович, пенсіонер. Звичайний пенсіонер, не заслужений, без орденів та медалей. Самотній дядечко. Алкоголік.

— За що таких убивають?

— Кинувся на вас із ножем.

— Уже просто-таки на мене?

— Ну, поки що не на вас. Просто кинувся з ножем, у стані сильного алкогольного сп’яніння.

— Як ми його до мене прив’яжемо?

— То можна сказати, відповідь позитивна? Ви згодні?

— Чим я ризикую?

— Абсолютно нічим, — Гужва розправив плечі й полегшено зітхнув.

— Зовсім нічим. Для початку треба підписати кілька паперів. Оформити мене вашим захисником офіційно, для слідства та суду, розумієте? Ну, а далі почнемо займатися плавними рухами, як казав один мій знайомий спортсмен.

— Давайте ваші бамаги. Ви й мертвого умовите.

— Ну, до мертвого вам точно далеко. Життя ж починається, Богдане.

Розкладаючи перед Баглаєм папери, адвокат Едуард Гужва не міг не помітити: його погляд зовсім не змінився.

Друге наближення

1

На чотирнадцятому поверсі навіть штори не рятували.

Вікна єдиної в квартирі кімнати виходили на схід, і влітку настирні, нахабні та безжальні сонячні промені ніщо не могло зупинити. Зашторити вікно наглухо виявилося практично неможливо, все одно лишалася якась непередбачена хитра шпарка, крізь яку промінчик пробивався вже о п’ятій ранку і бив просто в обличчя. Коли Олені запропонували сонячну сторону, вона спочатку зраділа, бо вважала це перевагою, та й купувала квартиру взимку, коли сонце не так проявляється. З приходом літа вона перестала висипатися, бо, розбуркана зрання пекучим променем, не могла вже заснути, крутилася і боролася з думками, котрі засмічували голову від самого ранку. З цього приводу заздрила Романові — ось кому нічого не заважає. Коли сонце сходило й будило Олену, її коханець просто муркотів щось собі під носа, повертався на інший бік і сопів далі. Взагалі, як він сам казав, тут для нього більш реальна можливість нормально відпочити, аніж удома, де телефон не змовкає, і що найприкріше — вимкнути його не можна. Інакше пропустиш Важливий Дзвінок, або проґавиш, чого доброго, Головний. Причому Важливих Дзвінків може бути досить багато, тоді як Головних за все життя продзвенить не більше двох або трьох. Саме вони, за уявленням Романа, змінять життя кардинально. Але за робочий вік людини вона може змінити своє життя без суттєвих утрат двічі, максимум — тричі.