Чужі скелети

— Чого варта?

— Я тобі навіть не скажу точно, Антоніо. Та просто так ти її по-любому не отримаєш, підмазувати треба по всій вертикалі української влади! Це ж лікарня, медична установа, Сахновський! Не, вибач на слові, приватний туалет… Його, до речі, теж без купи паперів не відкриєш. І взагалі: ти можеш собі уявити, як воно — відкривати свою лікарню в містечках типу Жашкова?

— Поки що не можу, — чесно признався Антон. — Але спробую. Завтра в нас п’яниця, ось по обіді й поїду. Зроблю планову операцію зранку — і на розвідку. Хочеш, гайда разом. Подивишся, як люди живуть за межами Окружної…

— Та бачив я! — пирхнув Кравцов. — До речі, Польща, Франція чи Швеція — теж за межами київської Великої Окружної дороги. І як там люди живуть, особливо — лікарі нашого з тобою рівня, я теж бачив. Про спортзал усе ж таки подумай. Ще ліпше — прийди зараз додому, стань під душ, тільки холодний — охолонь. Чи, як отой мій пацієнт — поміняй обстановку за триста баксів з проституткою в сауні. Попустить, серйозно кажу.

— Тебе попускає? — поцікавився Антон. — Катерина знає про ці способи?

— Дурко ти, Сахновський, — зітхнув Роман. — З мене останнім часом контрастного душу цілком вистачає для зняття стресів… Гаразд, валяй на свою розвідку, розвідник… Не треба, заховай свої гроші, я ж сьогодні запросив.

…Ніхто з чоловіків не міг знати, що бажання Антона Сахновського змінити своє життя втілиться вже за два дні.

Зміни будуть буквальними.

До страшного буквальним…

Виїхавши з Києва по обіді в п'ятницю і ще встигнувши вирулити на Одеську трасу, проскочивши корки, Антон за дві години переїхав із Київської області в Черкаську, подолавши відстань у сто п’ятдесят кілометрів, що відділяли столицю від маленького Жашкова.

Біля автовокзалу він звернув із траси, одразу відчувши колесами відмінність між станом доріг. Проминув славнозвісний базар попід трасою, де цілодобово поять, годують, а за бажання пропонують водіям і сексуальні послуги. А потім узяв курс до центрального міського базару, неподалік якого, на вулиці Шевченка, мешкала колись його тітка Галя.

Смерічка Галина Борисівна — так її звали. За її словами, заміж вийшла саме тому, що їй лягло на душу романтичне прізвище хлопця: Смерічка. Проте смерека, від якої походило прізвище, це лише порода дерева. І носій такого оригінального прізвища на повірку виявився, за визначенням Антонової покійної мами, старшої тітчиної сестри, справді «дерев’яним». Микола Смерічка категорично не терпів двох речей: постійної роботи та дитячого вереску. Тому займався в цьому житті практично всім, що стрельне йому в голову, не досягнувши успіхів чи бодай трошки помітних результатів у жодній царині. А дітей уперто не хотів.

Помучившись із таким Смерічкою кілька років, тітка Галя вирішила завагітніти на свій страх і ризик.

Це призвело до першої на пам’яті Антона серйозної родинної трагедії: Микола Смерічка мало того, що не хотів дітей, так ще й заявив жінці — вона завагітніла не від нього, нагуляла на стороні. Наслідки не забарилися: напившись, він так побив тітку Галю, що довелося позбавляти її плоду, аби врятувати життя. Чоловіка заарештували, судили і посадили. Але дітей тітка Галя вже мати не могла. Через те всю свою нереалізовану любов до дітей вона спрямувала на єдиного племінника Антона, якому на той час виповнилося вже шість років. Прізвища тітка не міняла — все ж таки воно не лише їй далі подобалося, а й нагадувало про помилки молодості, які вже пізно виправляти.

Заміж вона більше не вийшла.

А згоріла так само, як старша сестра, — від раку.

Хоча, прочитавши ту телеграму і миттю згадавши все, що пов’язано з тіткою Галею, Сахновський чомусь подумав: діагноз у неї все ж таки не медичний, померла вона від самотності. Тоді його охопив сором, і Антон зловив себе на думці — такого стану він давненько не відчував. Спочатку злякався. Потім — заспокоївся, зважив усе й аж тоді збагнув: почуття провини, котре виникло несподівано та за дуже короткий час посилилося, охопивши його всього, на ухвалене ним рішення вплинуло не в останню чергу.

Він не просто приїхав до рідного міста вступати в права спадкоємця. Він повернувся сюди, аби спокутувати провину. В чому вона конкретно полягала і яким чином він її спокутує, Антон іще не зовсім чітко уявляв. Та відчував — рухається в правильному напрямку.

Ідучи Жашковом, він переживав двоїсті почуття. Нібито рухався вулицями, знайомими з дитинства, — і не впізнавав їх, хоча насправді за двадцять останніх років містечко мало в чому помінялося. Спочатку Сахновському здалося: варто зараз зупинитися, вийти з машини — і відразу набіжить купа друзів дитинства, просто старих знайомих, почнуть обіймати його, тиснути руки, смикати за вуха, наввипередки тягнути випити з кожним окремо і з усіма разом. Потім із машини взагалі розхотілося вилазити: тут же всі знають усіх, тому нова людина може, навпаки, викликати нездоровий інтерес. Женучи від себе ці дурні думки, Антон вирулив до базару, потім, радше навмання, ніж справді пам’ятаючи дорогу, скерував авто в напрямку вулиці імені Комінтерну — потрібна йому Шевченка мусила бути десь там поруч.

Дивно, але Сахновський справді знайшов потрібну йому вулицю досить швидко, не особливо плутаючи і жодного разу не запитавши дороги. Хоча, по-чесному, плутати в Жашкові особливо нема де, а питати нема кого. Попри те, що він рухався центральною частиною містечка, народу зустрів на своєму шляху не так уже й багато.

Так само відразу впізнав і тітчин будинок. В його дитинстві вона старалася частіше забирати племінника до себе. Взагалі-то історія цієї хати була, як тепер пригадав Сахновський, дещо заплутана. Від самого початку вона належала батькам злощасного Миколи Смерічки. І той привів молоду дружину до батьківської хати. Проте, коли сталася трагедія, свекор зі свекрухою прийшли до невістки в лікарню, попросили пробачення за сина, призналися — завжди знали, який він, та думали, порозумнішає, як одружиться. Тому донечка, на їхню думку, мусить лишитися тут, у хаті. Вони ж давно збиралися виїхати в село, в Острожани, переселитися в хату своїх батьків: свекрові дуже хотілося решту життя спокійно ловити рибу в знаменитих на весь район Острожанських ставках. Тітка Галя була надто кволою, аби опиратися. Тридцять п’ять років тому, за Радянського Союзу, оформити таки оборудки з нерухомістю було складно.

Але зрештою все щасливо завершилося. Аби зовсім уже закінчити цю історію, треба сказати: відсидівши належне, Микола Смерічка повернувся додому і спробував вигнати колишню дружину з хати. Вона зачинилася зсередини, він буянив, і сусіди, батьки тієї-таки Світлани Пимонович, яка прислала телеграму, викликали міліцію. Смерічка, п’яний в клапті та справді тупий, мов дерево, кинувся битися з міліціонерами і на свою біду зламав одному носа. За напад на працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків Смерічка знову загримів за ґрати. Коли вийшов, куди подівся — не знає відтоді ніхто. Та й знати особливо не воліє.

Будинок не був аж таким великим і показним. Хоча занедбаним його теж не можна було назвати. Навіть із вулиці, через новий міцний дерев’яний паркан, Антон бачив, який він затишний, охайний та доглянутий. Про обжитість будинку свідчила, зокрема, широка бетонована під’їзна доріжка, яка вела від воріт до старенького дерев’яного гаража: колись давно старші Смерічки мали «Москвича». За прямим призначенням гараж не використовували давно. Скільки себе пам’ятав з дитинства Антон, там був звичайнісінький сарай.

Сахновський вийшов із машини, поторсав хвіртку. Відчинено. Зсередини тут хвірток у приватних будинках не зачиняють. Та заходити на подвір’я Антон не квапився. Акуратно причинивши по собі хвіртку, витяг телефон, аби набрати номер сусідки. Та очевидячки, тьотя Свєта, як він колись її називав, чекала на гостя — була вдома, побачила машину і вже спішила назустріч, обтираючи на ходу руки об фартух.