Чужі скелети

На перших порах про це явище навіть газети писали. Щоправда, на саму Територію Свободи нікого зі сторонніх не допускали. Охорони там не було, але варто з’явитися комусь цікавому, тим більше з фотоапаратом, як ті «брати» і «сестри», котрі на той момент нічим не займалися, мовчки заходили в будинок, а решта не реагували на жодні зі спроб зав’язати розмову. Якщо ж «братів» і «сестер» відшукували в самій Умані, де вони зазвичай мали своє місце на базарі, нікого з них так само не вдавалося втягнути в розмову. Самого ж Учителя Свободи в очі могли побачити лише ті, кого він особисто назвав своїм молодшим братом чи своєю молодшою сестрою.

Потім, коли розгорівся грандіозний скандал і першою під роздачу потрапила уманська міліція, пояснення було лиш одне і досить вичерпне: підстав перевіряти Територію Свободи чи хоча би просто зацікавитися тим хутором у правоохоронців не було. Бо все ж таки «брати» і «сестри» зовсім уже в мовчанку не грали. Вони говорили те, що можна було знати всім довкола: Територія Свободи — місце, абсолютно вільне від усіх суспільних заборон і табу. Тут ніхто нікому нічого не забороняє. Кожен, хто обрав для себе Територію Свободи, не мав жодних обов’язків, зате купу прав.

Право перше — право на працю. «Брати» і «сестри» зовні нагадували таких собі фермерів. На хуторі тримали курей, п’ять свиней, двох корів, розводили кролів, вирощували картоплю й інші овочі. З дешевого ситцю кроїли та шили невибагливу білизну, переважно — чоловічі труси, ще — простенькі жіночі халатики. Шевський цех працював ув одній із кімнат, там стояли три електричні швейні машинки. Влітку «брати» і «сестри» збирали ягоди в довколишніх лісах, восени — гриби, все це мандрувало на базар. Так мешканці Території Свободи, за їхніми словами, забезпечували самі себе, не залежачи від державних інституцій.

По-друге — право на відпочинок. Бо праця на себе та задовольняння своїх найпростіших потреб самі по собі є відпочинком. А загалом за правилами Території Свободи відпочивав той, хто у цей момент не працював. Так учив Учитель Свободи.

По-третє — право мати друзів або, навпаки, не мати їх. Якщо великий світ набрид тобі й вороже ставиться до тебе, говорив Учитель Свободи, ти завжди можеш прийти на Територію Свободи, де кожен молодший брат і кожна молодша сестра абсолютно вільні у виборі способу спілкування. Тут усі, незалежно від віку, звертаються одне до одного на «ти» і тримаються рівно. Тут кожен може обрати собі таке ім’я, яке захоче, а не таке, яке батьки без волі дитини вписали в свідоцтво про народження. Тут ніхто не робить нікому зауважень. Тут ні від кого не вимагають зумисне чепуритися: ти маєш такий вигляд, як хочеш мати. Якщо драні штани — це твоє право. Не мився кілька днів — твоє право. Хочеш митися щогодини? Теж твоє право, наноси собі води з колодязя і мийся, поки вся шкура не злізе. Словом, спільнота абсолютно вільних людей, здатних прогодувати себе і не вимагати від ворожого суспільства нічого.

Ось так коротко пояснювали «брати» і «сестри» прості правила перебування на території, якою керує Учитель Свободи.

Уже коли почалося розслідування, на поверхню повилазили цікаві факти. А саме: хто такий Учитель Свободи і звідки він узявся, не знає достеменно ніхто. Але цей чоловік прийшов із грошима, знайшов хазяїна хутора і домовився з ним за купівлю-продаж. Причому таких хуторів довкола продавалося чимало, та Учитель Свободи діяв напевне: завів розмову саме з тим власником, для якого поняття «купа грошей» звучало досить розмито. «Краще так, ніж нічого», — ось із яких міркувань хазяїн хутора продав його незнайомцю за справді третину реальної вартості. Після чого на хуторі майже одночасно з’явилися перші мешканці й перша живність.

Як той, хто називав себе Учителем Свободи, змусив працювати на себе — а так це в кінцевому підсумку і було! — два десятки дорослих людей, частина яких виявилася бездомними волоцюгами, але ж більшість — цілком притомними громадянами, дехто з яких заради можливості вдихнути повітря свободи навіть залишав родини? І якщо батьки, матері, чоловіки та дружини в розпачі прибігали до «вільного хутора», аби вмовити блудних синів, дочок, чоловіків та дружин повернутися, то замість утікачів назустріч їхнім родичам дружно виходили «брати» і «сестри», тоді як самі втікачі в цей час ховалися в будинку.

Але попри дивну і не зовсім звичну загальну картину, питань до Території Свободи не виникало. Криміналу в тому, що відбувалося на приватній території того, хто називав себе Учителем Свободи, помічено не було. Ну, зібралися там люди. Ну, займаються сільським господарством та чимось схожим на підприємництво. Ну, збилися в таку собі комуну. Часи в країні складні, гуртом виживати, значить, легше. До того ж закритість мешканців Території Свободи при нібито повній відкритості способу їхнього вільного життя хоч і створювала спочатку певну інтригу, з часом спричинила зворотній ефект: хутором та Учителем Свободи преса та звичайні роззяви з якогось моменту перестали цікавитися.

До тої миті, коли за рік по заснуванні Території Свободи звідти на свободу не вирвалася Оксана Приходько.

— Вона прийшла, бо посварилася з хлопцем, — пояснила Леся.

— А ти? — швидко запитав Кравцов.

— Я — з цікавості. Мене саме знайомий туди привів. Сказав — там справді кльово, здорово, люди цікаві й зовсім без комплексів.

— Це був твій хлопець? — уточнила Юлія.

— Я тоді ще не знала… Просто зустрічалися… Мені в цьому плані не дуже щастить., щастило… Бачите, яка я…

— Нормальна ти! — заспокоїв дівчину Сахновський. — От уже… Вмолотять різну дурість собі в голови… Горе з дурної голови, знаєш?

— Тепер знаю… А тоді так прикольно починалося…

— Все воно прикольно. Слівце ж таке, — тепер Кравцов нагадував буркотливого старигана. — Ось що воно означає, Лесю? Прикольно — це смішно чи як? Якщо смішно — то що такого смішного на тому хуторі з вами робили? З того, що писали газети, висновок тільки один напрошується: там було страшно.

— Це потім… Після посвячення… Коли дороги назад уже не було, — дівчина шморгнула носом. — Але перші пару днів справді якось… не знаю…

— Прикольно, — нагадав Сахновський.

— Хай так, — погодилася Юлія. — Якщо дівчина не може висловити свої враження інакшим словом — не чіпляйтеся. Значить, перші пару днів тебе не чіпали?

— Ага, — Леся кивнула і знову шморгнула носом. — Потім я в’їхала — це в них заведено так. Усі новенькі через це проходять.

— Куди в’їхала? — знову роздратовано вклинився Кравцов.

— Не будь занудою, — відмахнувся Антон. — Ти ж чудово розумієш, про що вона говорить. І взагалі — ти не професор філології, а психіатр. Тебе мусить переймати не засміченість мови, а засміченість мозку.

Роман підніс руки догори — здаюся, мовляв, переконали. Леся, боязко зиркнувши на нього, повела далі.

— Значить, перші два дні я взагалі нічого не робила. Зранку всі слухали уроки свободи — Учитель говорив без перерви майже годину, що і про що — ніхто потім згадати не міг. Загалом про все — і ні про що. Свої думки викладав із будь-якого приводу. Під кінець усе хитрим чином зводилося до того, що ми — перша справді вільна спільнота і повинні це цінувати. Потім починалися добровільні оголошення на роботу. Ті, хто працював, розходилися. Решта тинялися, де хотіли, в межах території. Головне — без потреби за ворота не виходити.

— Ніхто не виходив? — уточнив Кравцов.

— Ніхто. Це я потім збагнула, чому більшість «братів» і «сестер» шукають собі якесь зайняття, аби тільки не лишатися зі своїми думками сам на сам. На собі скоро переконалася: це страшніше за очищення…

— Давай ліпше по-порядку, — Роман поклав їй руку на плече. — Ти смілива. Я тобі вже це говорив. Та це не означає, що ти повинна говорити нам усе, переказувати всі тамтешні подробиці. Зрештою, аж таку гидоту про вас усіх ми знати й не повинні. Він же на цьому всіх вас тримав? Варто комусь не послухатися — і він розкаже всьому світу про неслуха таке, що той сам волів би забути. Були такі погрози?