Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 39 из 53



— Всі, — впевнено кивнув Костюк. — Тепер ви дасте мені спокій? Передумали про привида заяву писати?

— Майже. Якщо допоможете в одній справі — взагалі залишу в спокої славну жашківську міліцію.

— Наприклад?

— Дайте людей. Вільних чоловіків, будь-кого. Шестеро потрібно.

— Для чого?

— Ну як? Могила викопана, священик чекає, навіть десь щось замовлено… Якщо виникнуть проблеми, я спробую вирішити. Чого так дивитесь? Поховати Руслана треба, бо коли його сестра буде годна цим займатися — ніхто не знає.

Костюк знову пошкріб підборіддя.

— Ви… той… серйозно?

— Абсолютно. Покінчимо вже всі разом із цим. Гадаю, Юлія не заперечить.

Дивне рішення — Антон сам собі ще довго чудувався.

І не менш дивними вийшли похорони зовсім незнайомої людини, яка за кілька останніх днів так щільно ввійшла в його життя, що стала ніби рідною. Відчував Антон до покійного те ж саме, що і справді рідні та знайомі йому люди — нічого хорошого. Якби десь хтось хотів знайти еталон справді поганої людини, то Руслан Гаранін пасував до цього якнайкраще.

Коли шестеро молодих жашківських міліціонерів винесли з моргу на ношах тіло брата Юлії в труні та поклали в спеціально обладнаний для доставки покійників на кладовище бусик, Сахновський іще не переживав жодних емоцій. З Русланом ніхто не прощався — віко посадили на чотири цвяхи ще в морзі, один із копачів лише озброївся молотком і хвацько, зі знанням справи, загнав їх по шляпку. Потім для певності загатив іще два цвяхи.

Та коли четверо копачів на цвинтарі мовчки опустили гріб у землю, й один із них, так само мовчки, простягнув лікареві лопату, аби той кинув за традицією першу грудку землі, Антон зловив себе на думці: зараз відбувається щось на зразок утилізації чужого минулого. І він особисто причетний до цього.

Грудка глухо вдарилася об кришку труни.

Хоча Сахновський не вперше когось ховав, тут він не знав, як треба себе поводити далі. Але раптом сталося щось іще неймовірніше, ніж те, що вже відбувалося з лікарем: мов хто дав відмашку, до цвинтаря одна по одній під’їхали чотири машини. З однієї, службової, виліз підполковник Костюк із дуже скромним, та все ж таки — букетом квітів. За ним сунув начальник карного розшуку Петриківський. Джип Крамаря теж ні з чиїм не сплутаєш — Ігор, без квітів, діловито підійшов до могили, кивнув Антону, коротко потиснув руки міліціонерам, причому — не лише начальству, а й шістьом сержантам.

— Ніхто не знав, ховатимуть чи ні, — пояснив він свою присутність. — Потім кажуть: повезли. Ну, думаю, дай гляну. Знав же я його…

— Та й ми знали, — коротко відповів Петриківський.

А Костюк, видно, в останній момент засоромившись свого букетика, не знаючи, куди його подіти, просто жбурнув дві квіточки в могилу.

— Отак, — промовив Крамар.

Підходили ще люди. Переважно чоловіки, хоча один був із жінкою, ймовірно — з дружиною. Більше ніхто квітів не приніс, та й зійшлося на загал не так багато. Проте кожен, хто приїхав, мовчки постояв біля краю могили, дивлячись, як могильники дружно засипають її землею, привіталися одне з одним, і всі кивнули Антонові, хоча нікого з більшості новоприбулих він не знав.

— Однокласники, — почувся в нього за спиною голос Костюка.

— Чиї? Його? — запитав, не обертаючись, Антон.

— Її. Юльчині. Слухай, Сахновський, — він перейшов на «ти», — як там буде — не ясно, але ти вже тут давай, розпоряджайся далі, раз узявся.

— В смислі?

— Може, народ таки дійсно хоче по чарці випити? Василівна все в силі лишила, там замовлено… На двадцятеро осіб.

— Звідки знаєш? — Антон теж вирішив відкинути церемонії — на кладовищі вони зайві.

— Сама сказала. Ти поїхав — мені з лікарні дзвонять. Прокинулася, хоче говорити. Тебе, до речі, згадувала. Ну, я все їй той… сказав… Дякує, значить…

— Знаєш, куди треба йти? Бо я — ні.

— Знаю. Ти з машиною?

— Тут, ремонтується ще. Я своїм ходом, першою ж маршруткою з Києва… Як вона подзвонила…

— Тоді пішли з нами, в мою машину.

На могилі тим часом виріс свіжий пагорб. Копачі чекали остаточного розрахунку.





— Гаразд. Я дожену… Ось тут треба ще заплатити… І взагалі, до своїх на могилу зайду…

— До своїх?

— Ну да. Батьки мої тут… І тітка… Я ж місцевий…

Додому Юлія Гараніна змогла повернутися вже наступного дня.

Лікарі, щоправда, не відпускали. Та вона сама наполягла — нічого серйозного, остаточно прийде до тями вдома. На той час уже дала свідчення, вони цілком задовольнили слідчого, і всі, від кого це залежало, мало не хором запевнили: чиста самооборона, та й убита, Жанна Чорна — та ще птиця. Навіть якби хтось вирішив убити її навмисне, навряд чи до справи поставилися б серйозніше, ніж є.

Будь-яка смерть таких людей, якими були Жанна Чорна та молодший брат Юлі, нічого, крім полегшеного зітхання, в людей довкола не викликає.

Тому з цими історіями Юлія тепер лишилася сам на сам.

І не збиралася просто так зупинятися.

Її далі дуже цікавило, якої такої страшної шкоди наробив її брат, після чого сам змушений був переховуватися від мисливців.

А в тому, що на Руслана полювали з метою зведення рахунків, Юлія не мала жодних сумнівів.

— Що ти зробила?

— Подзвонила одним своїм знайомим у Київ. Вони мають вихід на когось із групи Костянтина Стогнія[4] чи на самого Стогнія, точно не знаю, — повторила Гараніна.

Вони сиділи в тій-таки залі, де позаминулої ночі розігралася фінальна частина драми за участі Жанни Чорної. Електрику вже полагодили.

Приїхавши додому, вона подзвонила йому відразу, подякувала за допомогу — це прозвучало як «дякую за похорон» — і попросила приїхати: не хочеться лишатися самій, навіть коли все минулося. Антон поїхав, хоча не розумів доладно для чого: спочатку вони сваряться, потім Юлія в розпачі кличе його на допомогу, і ось тепер їх несподіваним чином поєднали темні привиди та цвинтарні історії. Правда, зі свого боку він теж мав що сказати Юлі. Але вона дозволила гостеві лише поцікавитися її здоров’ям, після чого відразу почала розмову вже знайомим Антонові діловим тоном: їй знову потрібна допомога.

Вона хоче дізнатися, хто вбив її молодшого брата.

Задля цього ще в той день, коли вони так погано розійшлися, вона вжила деяких заходів. Вони видалися Антонові настільки несподіваними, що він попросив повторити — не в’їхав із першого разу, мусив проникнутися й усвідомити.

— У мене нема фотографії Руслана. З останніх років, як ти розумієш. Взагалі можна знайти лише його шкільні, юнацькі, за десять останніх років я точно не пригадаю, аби він позував фотографу. Ну, я тоді поїхала в морг і сфотографувала на цифровик. Там, у морзі, Руслану все ж таки надали людського вигляду.

— І це фото ти переслала своїм знайомим, котрі мають вихід на людей Стогнія?

— Так. Гадаю, є можливість показати фото Руслана по телевізору і закликати всіх, хто щось знає про цю людину, яка померла за нез’ясованих обставин, дзвонити за вказаним номером телефону.

— Навряд чи така ініціатива сподобається твоєму приятелю Костюку.

— Ну, мені якось фіолетово, що йому сподобається.

— Чого ти домагаєшся?

— Я вже, здається, пояснювала: мені треба це знати.

— Гаразд, ось ти дізналася, що, назвавшись Васею Петренком, він зґвалтував та убив чиюсь доньку. Після чого родичі жертви планомірно розшукували твого, царство йому небесне, братця. Він покараний і похований. Ти збираєшся тягти месників до суду?

Юлія помовчала.

— Домовмося так: тебе це не стосується.

— Тоді давай ще про одне домовимося: я встану і піду. Бо себе в твоїх розкладах я, вибач, не бачу.

Знову запала мовчанка.

— Гаразд, — промовила за деякий час Юлія. — Можливо, я повторюся. Ще більш можливо, що ти нічого не зрозумієш. Бо я сама ще не зовсім… Слухай, ти мусиш утямити — адже ти чомусь вирішив взяти на себе клопоти з похорону! — вона навіть трохи пожвавилася. — Ну, ти ж чомусь вирішив брати в цьому участь!

4

Стогній Костянтин — відомий український журналіст, полковник міліції, автор, ведучий та керівник низки телевізійних проектів, у тому числі — пов’язаних із кримінальною тематикою.