Чужі скелети

Далі все йшло рівно. Кар’єра, дружина, донька, хороша репутація, загальна повага. За весь цей час Антон майже не навідувався додому. А тітку Галю, ту саму, яка лишила йому будинок у спадок, він уперше за багато років побачив на похороні матері: згоріла від раку шлунка, дуже швидко, за пару місяців — процес виявився незворотнім, він, як лікар, зрозумів це і прийняв.

Соромно признаватися, але від матері, від батька, який спився ще в середині дев’яностих, залишившись у Жашкові без роботи, від тітки, взагалі — від усього, що пов’язувало його з ріднею та малою батьківщиною, Сахновський відсторонявся що далі, то більше. Дійшло до того, що, почувши від невідомого йому нотаря про спадщину, запитав: «А що, хіба нема кому більше залишити?» І вислухав довгу та ґрунтовну відповідь, з якої дізнався нарешті про весь свій невеликий, виявляється, родовід. Тож зрозумів: лишити будинок тітка справді не могла нікому, крім нього, єдиного прямого родича.

Минулого року Антон Сахновський без жодного жалю оформив розлучення з Катериною. Їхня донька на той час уже виросла, встигла досконало вивчити англійську мову і пірнула в туристичний бізнес. Та ще й заміж зібралася в свої дев'ятнадцять, за якогось там перспективного іноземця, який хоче відкрити в Києві представництво своєї туристичної фірми, а центральний офіс усе ж таки лишити «там». Ось про це «там» донька мріяла, і здається, її мрії скоро стануть реальністю.

Катерина теж не ображалася, не вважала себе покинутою чи зрадженою, не рвала на собі волосся. Навпаки, за цей час вона встигла за підтримки досі впливового батька відкрити приватний діагностичний центр, останні роки з головою поринула в бізнес, і Сахновський запропонував розлучитися, коли звернув увагу, що секс, який у них давненько перейшов у суто оздоровчу стадію, з часом узагалі перестав бути навіть подружнім обов’язком. Вони останні півтора року до розлучення навіть спали в різних кімнатах, хоча не сварилися і загалом справляли враження успішної київської медичної пари. Просто раптом їм перестало бути цікаво разом, зникли спільні теми для розмов, і коли Сахновський запропонував розійтися, то потай бажав, аби Катька закотила шкандаль. З криком, зі звинуваченнями, з биттям посуду — словом, хоч якось ожила, дала волю хоч якимось почуттям.

Нічого схожого: тільки коротке та ділове: «О'кей, коли ти хочеш? В мене є пацієнт — крутий перець у суді. Ми можемо навіть на засідання не приходити, чого час витрачати». Ось і все, підсумок двадцяти років подружнього життя вклався в три речення.

Власне, це Катерина повідомила Антону про смерть тітки Галі.

У фінансово стабільні часи, ще задовго до початку кризи, Сахновські купили окрему двокімнатну квартиру.

Спочатку думали — буде доці. Та доця, взявшись до туристичного бізнесу і перейнявшись перспективою виїхати «туди» з чоловіком, якось так не особливо претендувала на це житло. Зате після розлучення окрема квартира знадобилася Антонові, і він благополучно перебрався туди, взявши з їхнього колись спільного з Катею дому лише свій одяг та книжки.

Мобільний телефон Сахновський поміняв ще раніше. Ідіотська ситуація — телефон украли просто в лікарні. Злодюжку зловили, навіть показали про це сюжет по телевізору в новинах, Антон майнув там секунд на тридцять, отримав кілька належних хвилин слави. Та ось біда: телефон злодюжка встиг передати напарнику. Того, до речі, теж злапали, хірург Сахновський лікував і міліцейських цабе. Але за цей час його трубку вправно скинули за півціни баригам біля радіоринку на Караваєвих Дачах. Отже, номер, який багато хто знав, перестав бути актуальним.

Довелося купувати новий телефон, і це не виявилося аж такою фінансовою проблемою. Ось тільки жашківській тітці Галі свого нового телефону він не повідомив. Бо на той час цілковито перервав усі зв’язки з малою батьківщиною. Тітка знала лише його домашню київську адресу і номер хатнього телефону. Та за той час у них у районі міняли АТС і, відповідно, змінили номери стаціонарних міських телефонів. Тому сусідка покійної, така собі Світлана Пимонович, якої Антон узагалі не пам’ятав, не змогла добитися до єдиного родича померлої по жодному з телефонів. І зробила єдине, що лишалося: дала телеграму на домашню адресу Сахновського.

Але, як відомо, Антон там уже рік як не жив. А Катерина, колишня дружина спадкоємця, саме в той час поїхала відпочивати за кордон із діловим партнером, він же — кандидат у нові чоловіки. Телеграма лежала в поштовій скриньці мертвим вантажем ще тиждень потому, як вони повернулися: сучасні городяни зараз нечасто пишуть одне одному листи, з поштової скриньки дістають лише рахунки та рекламу. Тому, полізши за рахунками і маючи намір вичистити скриньку від рекламного мотлоху, Катерина витягла звідти дивну телеграму, адресовану Антонові, прочитала і тут-таки набрала чоловіка на мобільний.

Сахновський довго думав, з ким же треба зв’язатися, аби хоча б формально відвідати могилу тітки і дати якісь гроші на догляд. Жашків давно вже був йому нерідним, лишився лише точкою на карті не такої вже й далекої Черкаської області. Та, склавши в голові якісь рівняння, він знайшов вихід. Відшукав листівку, прислану колись тіткою Галею на день медичного працівника, списав звідти зворотну адресу і відбив телеграму на адресу сусідів — хтось там точно повинен знати таку собі Світлану Пимонович. У телеграмі вказав свій телефон, попросив терміново подзвонити.

Та замість сусідки подзвонив на диво діловий, як на провінцію, нотаріус. І Антон Сахновський дізнався, що успадкував будинок у приватному секторі міста Жашкова Черкаської області. Тепер треба вирішити, що з цією спадщиною робити.

З такою думкою спадкоємець переспав одну ніч.

А на ранок прийшло рішення, яке здивувало як самого Антона, так і тих, кого він про це рішення повідомив.

— Тобі, Антоніо, робити нема чого?

З новим супутником життя своєї колишньої дружини Сахновський познайомився відразу після розлучення. Катерина в найкращих світських традиціях представила чоловіків одного одному, й Антон досить швидко знайшов із Романом Кравцовим спільну мову. Потай він не без утіхи зізнавався собі: Катька не шукала для себе нічого ліпшого чи навіть просто інакшого. Вона звикла до певного рівня життя та до певного способу професійного й особистого спілкування. Тож не займалася пошуками добра від добра.

По суті, її майбутній чоловік відрізнявся від колишнього лише зовнішністю і медичною спеціалізацією. Обидва мужчини відразу просікли це, чесно визнали один одного молочними братами і навіть дозволяли собі переходити на фамільярності у спілкуванні, називаючи один одного, відповідно, Антоніо і Ромео.

Своїм підходом до життя Кравцов мало чим відрізнявся від Сахновського. У них навіть професійна кар'єра складалася однаково успішно: Кравцов був досить відомим психіатром, кілька років тому спільно з колегою-наркологом та його колишніми пацієнтами-бізнесменами організував у Києві один із багатьох центрів наркологічної та психологічної допомоги алкоголікам і наркоманам. Роман досить міцно і впевнено почував себе у фінансовому плані, був на «ти» з політиками та бізнесменами, чиїми прізвищами рясніли газетні шпальти, а обличчями — телевізійні новини. Тепер Кравцов займався розширенням своєї практики і за кілька місяців готувався відкрити новий центр діагностики та лікування, куди запрошував працювати хірурга Сахновського, обіцяючи йому одразу посаду завідувача відділенням.

Антон і так завідував відділенням, тільки — в державній лікарні, з якої, попри не дуже велику зарплату, не поспішав іти. Насправді зарплату лікарю-хірургу такого класу, як Сахновський, платили вдячні хворі. Це не означає, що потрапити на операційний стіл чи бодай на прийом до нього можна було, лише заславши наперед обумовлену суму в доларах чи євро. Навпаки, різниці між своїми пацієнтами Антон не робив, але останніми роками помічав за собою: на пересічних хворих у нього просто бракувало часу. Робочі дні хірурга Сахновського якось ніби самі собою виявилися розписаними буквально по годинах. І пацієнти, якими він займався, самі, з доброї волі оплачували його послуги за тим тарифом, який кожен із них визначав для себе індивідуально.