Чужі скелети

Лікар не любив детективів. Не терпів серіалів на кримінальну тематику. Та, хай там як, він, людина, котра пережила перші десять років після розпаду країни під назвою СРСР, відчув — така поведінка цілком відповідає так званим «поняттям» бандитів. Хоч вони себе вже так не називають, хоч і міняють рід занять та одяг, але переродитися до кінця жоден із них не зможе.

Ігор Крамар дуже захотів особисто подивитися на лоха. Це автоматично піднімає таких людей у власних очах: усвідомлення того, що комусь може не пощастити просто так. Людина не робить жодної помилки, діє, як вважає за потрібне, і все одно вступає в лайно. Значить, робить висновок хтось на кшталт Крамаря, є люди, котрі приречені бути лохами. Це — карма. І, головне — це відбувається з кимось іншим.

— Взагалі-то я до тебе з дорученням, — Антон вирішив одразу, без зайвих балачок та безуспішних пошуків спільних знайомих, перейти до суті справи.

— Та я знаю, — відмахнувся Ігор.

— Що ти знаєш?

— Все знаю. Благодійний внесок треба, а в київських пацанів проблеми з лавендозом. Це ти точно на мене в «Однокласниках» надибав. Я ж вас таких знаю, мужики, — Крамар відкинувся на високу спинку свого стільця. — Вже кілька прохачів було. Теж нагадують, козли, про спільні шкільні роки. Одному дав, іншому дав, тільки ж я вам усім не давалка, а сорока-білобока.

— До чого тут…

— До всього тут! — Крамар більше не шкірився. — Навіть сорока-білобока тому дала, тому дала, а тому — не дала! Коротше, лавочку я прикрив. Криза, брат, чого ж ви хотіли… Тож вирізайте апендицити своїм пацюкам за власний рахунок, за їхній, або — за бабло держави. Ви ж там, у Києві, до державного бабла ближче…

— Чому — пацюкам? — перепитав Антон.

— А тому, що пацієнти. У тебе ж пацієнти? — (Сахновський машинально кивнув). — Ну ось. Пацан, пацієнт, пацюк… Нічого спільного не чуєш?

Або він зараз знущається, вирішив Антон, або справді такий по життю.

— Гаразд, — сказав він. — Гаразд… Ось у мене пацієнти, вони ж — пацюки. А в тебе, так розумію, клієнти. Вони хто?

— Клеї, — серйозно відповів Ігор. — Січеш? Кожен з них — клей. Я кожного клею або, навпаки, хтось дуже хоче заклеїти мене. Тільки, браток, я не баба на Одеській трасі. Аби мене просто так клеїти…

«Дурня ти клеїш», — подумав Антон і знову повернувся до перерваної теми:

— Насправді грошей від тебе мені не треба. Все простіше набагато — я з дорученням від Гараніної.

На тхіроподібному обличчі Ігоря Крамаря не смикнувся жоден м’яз.

— Отак, значить… Угу… А в тебе з нею що?

— У мене з нею — нічого. Ми познайомились тільки сьогодні вранці.

— Інакше запитаю: в неї з тобою — що?

— Гадаю, теж нічого. А ось до тебе в Юлії кілька запитань. Ти трубку не береш, коли вона дзвонить. Вона вважає, що це не ввічливо.

— Так, — пальці Крамаря вибили по краю столу дріб. — Тебе вона, значить, попросила мене ввічливості навчити? Людські стосунки у прикладах і малюнках, правда?

— Знаєш, Ігорю Борисовичу, мені до ваших справ із Гараніною діла дійсно нема. Просто так сталося, що від того, зустрінетеся ви чи ні й чи домовитеся між собою про якісь не зрозумілі мені справи, залежить вирішення і моїх особистих проблем.

— Тобі їх Юлька створила?

Щось у тоні Крамаря насторожило Сахновського, та він не збагнув, що саме, тому й списав свої відчуття на загальну напружену обстановку.

— Не думаю… Ні, напевне ні. Вона не винна, що в неї такий брат, якого хтось вирішив запхати в льох нежилого будинку, і що цей будинок виявився саме моїм.

— Тоді, значить, я тобі ці проблеми створив?

І знову той самий тон. Антонові враз стало незатишно.

— Юлія думає, що ти маєш до цього якийсь стосунок.

— Який саме?

— Це, мабуть, все ж таки краще вам вирішити між собою. Зустріньтеся за круглим столом…

Побачивши, як Крамар підводиться, Сахновський замовк. Так замовкає молодший школяр при появі грози мікрорайону, котрий за будь-яких обставин забере собі дрібні гроші чи якусь іншу цінну річ. І головне для жертви — зробити все можливе, аби її не пограбували повністю.

— Тепер рота стули і мене слухай, — рикнув Крамар. — З бабою я ні за який стіл не сяду. Хіба в ліжко ляжу, і то про Юльку ще подумаю, я перебірливий. Її пред’яви мене не гребуть. А проблеми тобі, лепило, створила вона, Юлька. Бо сказала прийти з цим до мене сюди, а ти, довбодятел, послухав.

— І де ж проблеми? — Антон старався навіть у цій ситуації зберігати обличчя.

— Так зараз покажу!

Сахновський не встежив за руками Крамаря. Він не помітив, коли, куди і на що той натиснув. Але натиснув на щось точно: гобліни з передпокою з’явилися в кабінеті, щойно той завершив останню фразу.

Просто так цькувати себе цепними псами Антон Сахновський дозволити не збирався нікому.

Він, хоча й служив у десантних військах, після служби практично не застосовував прийомів рукопашного бою на практиці. Хоча армія й привчила його відтоді до регулярних фізичних вправ. Басейн і тренажерний зал, абонементи куди влаштували йому вдячні пацієнти, останні кілька років узагалі допомагали Антонові підтримувати якщо не спортивну, то принаймні загальну чоловічу форму.

Але він — лікар, хірург, і він без прийомів рукопашного бою чудово знає, як робити людям боляче.

Коли парубок, який говорив із Сахновським у «передбаннику», поклав руку йому на плече, лікар перехопив її своєю, зробив півкроку праворуч і крутнувся так, що в руці напасника хруснуло, причому — саме там, де планував Антон.

— Зламав! — проревів гоблін і опустився на коліна.

Інакше не міг. Сахновський не випускав його руки зі своєї.

Помилкою Антона стало захоплення першою власною перемогою. Сахновський, торжествуючи, піддався ейфорії і втратив пильність. Бо з різних боків уже сунули двоє інших охоронців, і один, зовсім молодий, уже в русі махнув рукою із затиснутим у ній кастетом. Цілив у голову — влучив: череп Антона мов зіштовхнувся з кувалдою. Лікаря ніколи в житті не били по голові, тим більше — кувалдою, проте ні з чим іншим силу удару він порівняти зараз не міг.

Можна було опиратися, якщо пустити жертву. Сахновський так і зробив. Парубок з матюками осів на підлогу, тримаючись за руку, але в голові Антона гуділо, координація рухів порушилася, і міцні охоронці скрутили лікаря больовим прийомом.

— Не тут, мудаки! — гаркнув Крамар, і додав: — Пішла! — це стосувалося дівчати-секретарки, яка радше стурбовано, ніж перелякано зазирнула в шефів кабінет.

Вона відступила, даючи своїм колегам по роботі пройти і пронести повз себе скрученого Антона. На ходу він знову отримав по голові, цього разу — не кастетом, проте рука, яка завдала удару, виявилася не менш міцною. Борсатися не було зовсім сил, але найнеприємнішим виявилося не це — оте дівчисько з Крамаревого передпокою бачило все це і, здається, сприйняло за належне.

Дівча годилося шанованому київському хірургові в доньки.

Охоронці виволокли Антона з офісу.

Жбурнули на асфальт, але цим не обмежилося. Сахновський спробував підвестися, та важкий носак черевика вдарив його по обличчю, розбивши до крові губи, а другим ударом роз'юшивши ніс. Від удару в пах лікаря врятувала тільки власна спритність — Антон вчасно відкотився, нога буцнула повітря. Тепер Сахновському лишалося перевернутися на живіт, аби прикрити найвразливіші частини тіла від ударів, які посипалися міцним градом. До двох охоронців долучився третій, той самий, із пошкодженою рукою. Здоровою він тримав замашну бейсбольну битку, якою кілька разів влупив кривдника, а потім у нападі люті розгатив одну по одній обидві передні фари його машини.

Антон думав, що на цьому розправа закінчиться. Та він помилився.

Спритні руки обшукали його. Знайшли ключі від авто. Один охоронець сів за кермо машини жертви, інший підігнав свою. Потім, кількома міцними ударами повністю унеможлививши опір Сахновського, вони підняли побитого лікаря з землі, тим самим показавши свою дурну фізичну силу, і закинули його в багажник його ж власної машини. Битися об залізо — марна справа: за мить Антон відчув, як автомобіль зрушив із місця.