Чужі скелети

Отже, не відаючи нічого про брата два наступні роки, Юлія Гараніна не на жарт стривожилася, почувши про викрадення. Якби останній візит брата не минув без неприємних пригод, вона би списала цей дзвінок на черговий Русланів вибрик.

Але, по-перше, за ці два роки багато чого могло статися. Брат справді міг почати нове життя і накоїти такого, від чого його справді довелося б рятувати. Можливо, припустила того вечора Юлія, неадекватний брат вляпався в таке, звідки нема іншого вороття, крім як просити багату сестру банально викупити його життя з полону. Тим більше, що Юлія ніколи не забувала — Руслан справді хворий, і середовище, в якому він крутився, аж ніяк не сприяло зміцненню здоров'я. Та, по-друге, про жоден викуп не йшлося. Незнайомка по телефону не обмовилася про гроші, хоча це саме по собі було дивно: від імені Руслана з нею завжди відразу починали говорити про фінансові проблеми.

Чого ж тоді хотіла жінка? Попередити, що братик потрапив у біду? То він у біді останні двадцять п’ять років свого життя. З неї він сам не хотів рятуватися. Чим іще можна налякати його і, відповідно, його бувалу в бувальцях сестру?

Так і не дійшовши остаточної згоди з собою, Юлія Гараніна промовила сама до себе: «Я подумаю про це вранці», — цитуючи Скарлет О'Гару, героїню однієї зі справді небагатьох художніх книжок, які їй вдалося в своєму житті прочитати, після чого вляглася спати.

Як уже згадувалося, вона довго не могла заснути. Крутилася, зминаючи простирадло і відганяючи погані думки, мов набридливих комарів, і раптом поринула в сон — глибокий, темний і короткий. Бо прокинулася так само несподівано, як заснула, полежала в темряві, простягнула руку, намацала шворку від торшера, смикнула.

Лампа не загорілася.

Чомусь це миттю ввігнало жінку в паніку, вона смикнула ще раз, теж безрезультатно, і лише тоді в голові майнуло — вона ж сушила голову феном, сидячи в спальні на ліжку, для цього треба було висмикнути з розетки шнур від торшера, як вона завжди це робила, коли сушила волосся в спальні, та не завжди перемикала прилади назад. Якщо їй потрібне було світло почитати якусь газетку чи журнал — перемикала. А якщо ні, як оце напередодні, — так лишалося. Серед ночі Юлія майже не просиналася, світло вночі їй ніколи не було необхідності вмикати.

Ось і все.

Збагнувши — в страхів нема підґрунтя, вона полегшено зітхнула. Тепер би тільки заснути вдруге. Мучити себе і докладати зусилля, щоб знову поринути в сон, Гараніна тієї ночі не бачила потреби. Тому вирішила випити снодійне — просто й ефективно. Для цього слід встати, пройти до ванної кімнати, знайти в аптечці потрібні пігулки, прийняти одну, а краще — дві, і набратися сил для ухвалення рішень наступного ранку.

Юлія рвучко підвелася з ліжка.

Спальня була на другому поверсі будинку. Ванна — на першому. Гараніна не будувалася — купила готовий дім, а той, хто його будував, передбачив на двоповерхову хату лише одну ванну кімнату. Спочатку Юлія загорілася переробити, аби було, як за кордоном: по ванній та унітазу на кожного члена родини. Ось тільки її родина — це вона сама; не рахувати ж рідного братика, якого вона намагалася викреслити з життя, повноцінним членом сім'ї… Тому лишила планування, як є.

Вниз вели стильні кручені сходи. Вони подобалися Юлі — часом ловила себе на думці, що готова бігати ними згори донизу просто так. Гості в таких випадках зауважували: п’яний тут легко впаде. Але спиртним Гараніна не захоплювалася, а інших п’яних у своєму будинку не уявляла.

Отже, ввімкнувши світло на другому поверсі, аби справді не гепнутися зі своїх улюблених сходів — по темряві вона тут усе ж таки не ризикувала ходити, — Юля спустилася вниз, як була, боса, в коротенькій нічній сорочці на голе тіло. Зайшовши на кухню, засвітила світло й там.

І завмерла з піднятою рукою.

На другому поверсі в коридорчику теж було вікно. Воно виходило в сад, той-таки, облюбований колись компанією брудних нахабних волоцюг. Коли на другому поверсі засвітилася лампа, світло потрапило в темний сад.

Годинник показував по першій ночі.

У світлій плямі за вікном маячила чорна постать.

Людська… Здається…

Щойно спалахнуло світло на кухні, постать здригнулася, мов від подиху теплого нічного вітру, а потім гойднулася вперед, просто до кухонного вікна.

Яке було прочинене — цього літа немилосердно пекло, а поставити кондиціонер у Юлі просто не доходили руки. Тому, відхиливши вікна на обох поверхах, вона спала. Не зачиняючи дверей ніде по будинку, запрошуючи нічні ледь свіжі протяги вільно гуляти, де заманеться.

«Хто там?» — хотіла крикнути Гараніна, та слова застрягли в горлі. Замість крику вона закашлялася. Та кашлем нічного привида не прогнати: мара невпинно і невідворотно наближалася до відчиненого вікна.

Навкруги — моторошна тиша. Юлія сама вибирала цей будинок на околиці містечка так, аби сюди не долинав навіть легенький шум життя. Хоча Жашків у цьому плані місто спокійне, та все одно — навіть таких містечкових шумів їй вистачало щодня на роботі. Хоч вона й живе сама, та в дворі…

Собака!

Чорт забирай, подумала вона тоді, чому не гавкав здоровенний кавказець Барон? Собаку тримали і годували для того, аби гавкав на незнайомців. До цього часу пес працював чесно, гавкаючи не лише на незнайомих, але часом — і на знайомих. Але зараз Барон мовчав!

Нічого. Юля не спускала очей з темної мари, яка припинила насуватися і тепер знов завмерла чорною нічною плямою. Це теж передбачено. Для таких випадків у неї є…

Сигналізація!

Правильно, сигналізація. Котра спрацьовує, якщо хтось розгатить скло чи спробує вдертися в будинок, зламуючи двері. А тут вікна першого поверху гостинно розчинені. Чомусь стрельнуло в голову дурне: вампір може зайти до людської оселі тільки в тому випадку, якщо людина сама дозволить, запросить чудовисько зайти. Де чула це, де бачила — тепер байдуже. Проте перший шок, а відтак — і переляк уже минули. Натомість прийшло розуміння: вампірів не буває. В усякому разі, Юлі хотілося в це вірити, і, що дуже важливо, навіть якщо вони бувають, то вже точно не видаються ось такими мовчазними великими згустками темряви.

Привид, ніби відчувши, що жінка думає про нього, посунувся ще трохи вперед.

Дивно — але саме це вивело Гараніну зі ступору.

Вона клацнула вимикачем, кухня поринула в темряву, тепер світло на ділянку саду падало лише з горішнього вікна. Чорний привид не йшов, і тоді Юлю знову осяяло: сигналізацію можна привести в дію самій, досить лише смикнути спеціальний важіль. Один у спальні, другий — у великій залі з каміном.

Вона саме стояла до зали спиною.

Зробивши кілька кроків назад і не спускаючи при цьому очей із примари за вікном, Юлія вже ладна була рвучко розвернутися і бігти до рятівного важеля. Та враз сяйнула чергова думка: ну, зареве сигналізація, ну, приїде міліція — далі що? Вона до ранку пояснюватиме, що бачила в темному саду темну постать — чи то чоловічу, чи то жіночу? Дуже смішно… та сміятися почнуть потім, а їй страшно вже зараз…

Іще вагаючись, як краще вчинити, Юля швидко озирнулася, намагаючись провести в темряві пряму між проймою кухонних дверей і місцем біля каміну, де прилаштований важіль рятівної сигналізації. Коли озирнулася — привида за вікном уже не було…

Наступну годину жінка старанно зачиняла вікна по всьому будинку, включаючи горище, перевірила засуви парадного й чорного ходів, лише потому змогла, нарешті, прийняти снодійне і провалитися в сон до ранку.

На ранок, коли Юлія Гараніна вийшла на ґанок, собака Барон із радісним хеканням кинувся до хазяйки — коли вона спала та коли йшла з дому, то спускала пса з ланцюга, аби міг вільно бігати по периметру огорожі.

Слідів у садку, на тому місці, де вночі маячила примара, Юля не знайшла. Трава прим’ята — але вона прим’ята всюди, де гасав собака…

Антон вислухав нову знайому і не сказав нічого.

Він вирішив поки що промовчати про таку саму пережиту пригоду. Особливих причин шифруватися не бачив, просто усвідомлював: у такому разі між ними відразу виникне щось спільне. А Сахновський поки не знав, чи хоче він, аби його із Гараніною об’єднувала спільна таємниця. Бо одна справа — коли брата місцевої бізнес-дами, непутящого та небезпечного для суспільства більше, ніж політики, знаходять мертвим у льоху незнайомця. Так легше погодитися з випадковим вибором тих, хто мав на Руслана такий величезний зуб, що не полінувався вистежити це перекотиполе, викрасти і залишити помирати в першому-ліпшому безпечному, як здавалося викрадачам, місці. Але зовсім інша справа — коли, отримавши тривожну звістку про брата, Юлія тієї ж ночі бачить за вікном привида, такого собі вісника лиха, і таке ж саме видіння відвідує Антона незадовго до того, як він знайшов мерця.