Чужі скелети

А коли так, підводив риску під своїми роздумами начальник міліції, важливість та суспільна значимість кримінальної справи під кодовою назвою «Тітчин сюрприз» дорівнює згаданому вже нулю. Якщо не «мінус одиниці» чи навіть «мінус десятці». Чи варто особливо паритися, розкриваючи таку ось таємницю?

Відповідь — ні. Однозначно.

Тепер підполковникові Костюку лишалося сподіватися на здоровий глузд прокурора. Той теж повинен зрозуміти всю марність і невдячність зусиль, затрачених на таке розслідування. Бо карний розшук уже давно це збагнув. Свідомий цього і він, начальник міліції. Значить, лишається тільки філонити пару місяців, звітуючи для годиться, а тоді тихенько згорнути справу, спустити її на гальмах, списати кудись подалі.

Забути.

Маючи надію вмовити прокурора обрати саме таку лінію, Костюк вирішив подзвонити йому в понеділок, рано-вранці. Завтра неділя, не варто вантажити людину в законніший за суботу вихідний робочими проблемами.

Вирішивши так, підполковник Костюк зібрався і поїхав додому.

…Але не всі ставилися до неділі так, як він.

Дзвінок мобільного телефону перервав законний недільний сніданок начальника міліції Костюка у тісному родинному колі.

Прийшли донька з зятем, принесли піврічного онука, названого на честь діда — Миколою. Дід Микола збирався, випивши ранкову чарку, трошки побавитися з тезкою. Власне, він саме налив собі цю чарку і навіть хотів перехилити її під молоду картоплю.

Та ожилий мобільник порушив сімейну ідилію.

Номер, який висвітився на дисплеї, Костюк упізнав. Скривився. Відразу зрозумів, яка важлива деталь випала з його учорашніх роздумів та висновків. Подумки попросив Господа Бога, аби той пожалів і зробив цей дзвінок марним. Лише тоді відповів.

— Слухаю.

— Доброго ранку, Миколо Миколайовичу. Це Гараніна.

— Впізнав, Юліє Василівно. Багатою не будете, хоча куди вже більше…

— Це тому, що я не забобонна. І в такі приказки не вірю. Миколо Миколайовичу, а чого ви не кажете, що у вас там невпізнаний покійник? Ми ж домовлялися…

— Та домовлялися, домовлялися… Тільки ж давно, слава Богу, покійників у нас не було. Ані відомих, ані невідомих. Місто наше з вами поки спокійне, Юліє Василівно… І потім, вас же не було, в Київ їздили, у справах…

— Миколо, не люби мені мізки, ага? Я постійно в зоні досяжності. Приїхала вночі, рано вийшла на базар, а там уже чутки гуляють.

Костюк приречено зітхнув.

— Не схожий він, Василівно.

— Ти перевіряв?

— Перевіряв, — підполковник брехав.

— Сам перевіряв?

— Не схожий, Василівно, не схожий.

— Питаю — сам перевіряв? Чи до тебе приїхати?

Може, меру подзвоню, разом у морг підемо? Хороша недільна забава, Миколо, хіба ні?

На кухні всі затихли — навіть маленький Миколка кувікати припинив.

— Гаразд, — вичавив із себе начальник міліції. — Я дам команду. Петриківський із тобою зв’яжеться, їдьте в морг разом. Тільки дарма це все, Юліє Василівно… Не схожий… В іншому разі я б сам тобі повідомив, першим. Ми ж домовлялися…

— Та бачу, Миколо, як з тобою можна домовлятися.

Бачу і знаю!

Співбесідниця перервала дзвінок, а Костюк без жодної радості випив горілку.

Настрій остаточно зіпсувався, коли Петриківський за дві години віддзвонився, повідомивши: Юлія Гараніна, попри сподівання, впізнала невідомого бомжа.

Це означало — справу не вдасться спустити на гальмах. Навпаки, «тітчин сюрприз» перетворився на величезну проблему і сильний головний біль для всієї жашківської міліції.

— А тут нічого, — промовила незнайомка, переступивши після привітання поріг готельного номера. — Тут, у місті, є кілька пристойних готельчиків, мої партнери там люблять зупинятися. Чому туди не постукали?

— Спогади дитинства, — відповів Сахновський. — Тут, скільки себе пам’ятаю, завжди був один готель — «Жашків». У таких містах, як це, назви готелів завжди дублювали назви населених пунктів.

— Дитинства? — гостя здивовано скинула брови. — Ми з вами земляки?

— Я тут народився.

— В готелі?

— Смішно, — кивнув Антон. — У Жашкові, в місті. Але поїхав звідси давно.

— Правильно. І думали, що тут нічого не змінилося.

— Чому ж думав? Знав. І переконався. Готель під назвою «Жашків» і далі стоїть на вулиці, названій на честь вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Ульянова-Леніна. Але ви праві, всередині номери нічого. Цей ось напівлюкс — так точно. Інших готелів, коли чесно, я і не шукав. А ви — власниця приватного готелю? Шукаєте клієнтів?

Незнайомка наморщила носа.

— Дуже багато запитань. І дуже багато агресії. Та я вас розумію.

— Ви? Мене? Розумієте?

— Давайте знайомитися, — жінка діловито простягнула йому руку, й Антон машинально взяв її своєю. Не потиснув — потримав і трошки труснув.

На дотик рука виявилася приємною і доглянутою. Та й сама незнайомка видавалася діловою жінкою. Років тридцять п’ять, може, більше, але ненабагато. Впевнена в собі, трошки вища за середній зріст, волосся в міру коротке, кінці не сягають плечей. Стильно пострижене, проте не зовсім уже під хлопця. Брючний костюм, попри теплу погоду. Причому — куплений не на тутешньому базарі, не турецький експортний варіант. Погляд холостяка не стримався, ковзнув по фігурі. Як на смак Антона, трошки худорлява. Зате не надто, як на нього, округлі стегна компенсували пухкі груди, форми яких не приховував жакет і, здається, не підтримував бюстгальтер. Косметики в міру, користуватися нею незнайомка вміє.

Всі ці оцінки Сахновський встиг зробити, щойно незнайома гостя, постукавши, зайшла і почала розмову. Сам він проти неї вигляд мав не дуже: сорокарічний скуйовджений мужчина, котрий дуже погано спав цієї ночі і, здається, напередодні дозволив собі випити зайвого. Загалом Антон спокійно ставився до алкоголю, та вчорашній напружений день просто вимагав зняття стресу. Іншого способу, ніж коньяк, навіть лікар-психіатр Кравцов не знав.

— Мене звуть Юлія Гараніна, — тим часом назвалася жінка.

— Сахновський… Антон, — промовив у відповідь лікар.

— Де ви оселилися, мені сказав наш начальник карного розшуку Петриківський. Ще я знаю, що ви позавчора приїхали з Києва отримувати спадщину від покійної тітки. Той будинок на вулиці Шевченка, в підвалі якого знайшли труп мого брата.

Вона повідомила про це так спокійно і буденно, що спочатку до Антона не дійшла суть сказаного. Він лише кивнув, погоджуючись із прикрим фактом. І лиш потім зрозумів, що тут відбувається.

— Тобто… отой самий…

— Так, — підтвердила Юлія Гараніна. — В номері курять?

— Я кинув, але куріть, он попільничка…

Витягнувши з сумочки пачку тонких білих жіночих цигарок, жінка закурила, зробила велику затяжку, нахилилася до столика, взяла попільничку, струсила туди попіл, а тоді, ще раз затягнувшись, щосили розтовкла сигарету об скляне дно.

— Саме так. Отой брудний смердючий волоцюга, котрий утратив людську подобу. Спочатку я теж його не впізнала. В морзі не надто яскраве світло…

— Знаю… — вставив Сахновський.

— Що ви знаєте?

— Ну, яке світло буває в моргах. Я лікар узагалі-то…

— А, хірург, мені Саша щось казав…

— Саша?

— Петриківський, Саша. Начальник карного розшуку. Це чоловік однієї моєї шкільної подруги. Ми тут, у Жашкові, всі або родичі, або знайомі, або просто… Ну, майже всі. Начальник міліції, скажімо, взагалі на два класи за мене старший. Навіть цілувалися колись… Вас я не пам’ятаю. В якій школі вчилися?

— В першій.

— Ясно, я в третій. Костюк теж із третьої. А, пусте… Розумієте, мало того, що ми з нашими нинішніми міліцейськими начальниками знайомі сто років, я, крім усього іншого, маю тут, у Жашкові та районі, певну вагу. Не хочу хвалитися, тільки віднедавна я можу заходити без стуку в потрібні мені кабінети не лише в тутешній мерії, а й навіть у нашій Черкаській обласній раді. Мене знає особисто губернатор, поминаючи вже нашого дорогого мера. Не люблять, але знають — то точно.