Пророчиця

— Ти як? — Шпола відзначив рубець на правій щоці, не дуже глибокий, проте помітний, але раніше цієї особливої прикмети в друга не було. — Наші подарували?

— Наші, — підтвердив Горілий. — Тільки не ваші, а імєнно наші.

Аби наочно показати, наскільки широке це поняття, Горілий зобразив руками неправильної форми коло.

Захекані патрульні радилися, що їм робити із тушею, яка розляглася на підлозі, потроху починаючи заспокоюватися.

— Він зараз засне, хлопці, — попередив Сергій.

— Я йому, блін, зараз засну… — один із патрульних відповів, навіть не обертаючись у бік порадника.

— В смислі — «наші»? — не втямив Андрій, смикнувши друга за рукав куртки.

— У прямому. Засуджений мент хоч нібито й зек, а насправді — все одно ж мент, — пояснив Горілий. — Там, де я сидів, у Мені, всі наші. Але ж порядки все одно зонівські. Ну, була історія, — він торкнувся шраму пучками пальців. — Слухай, чого ми тут стоїмо?

— Ти мені краще скажи, за яким чортом ти сюди взагалі влетів.

— А, це…

Горілий відмахнувся, і в цей час п’яний на підлозі, застогнавши, почав блювати.

— Твою мать! — дружним дуетом вигукнули патрульні.

Глядачі не менш дружно зареготали. Правда, регіт швидко захлинувся — заригана підлога чергової частини насправді нічого смішного собою не являла. Від безсилої люті один патрульний загилив затриманому носаком, що викликало новий блювотний спазм.

— Це вже щось, — зауважив Горілий. — Тепер діло буде.

— Яке ще діло? — тепер патрульний розвернувся до нього, воліючи глянути, хто ж це тут такий розумний.

— Таке, як треба. Зараз він проблюється і трошки очуняє. З ним хоч поговорити стане можна.

— На хріна мені з ним говорити? — огризнувся патрульний.

— А на хріна було його сюди везти? — парирував Горілий.

Швидкої відповіді жоден із патрульних не мав. Можливо, обоє тільки тепер починали усвідомлювати глибинну суть поставленого запитання: вони ж насправді привезли собі шматок марудної роботи, підхопивши сильно «врізаного» мужика, який нічого не зробив, крім того, що десь справді дуже сильно нализався.

У цей сам час двері відчинилися, і з вогкого темного березня зайшов чоловік.

Новий відвідувач був схожий на сотні тисяч, якщо не мільйони невисоких русявих мужчин середнього віку, які носять мушкетерську борідку, при цьому старанно голячи вуса. На тлі сищика Шполи в потертій, проте ще добротній шкірянці, Горілого у виклично новій, але все одно — на речовому базарі в Конотопі купленій плямистій, під військову зробленій курці, а тим більше — поруч із розхристаними пацанами в міліцейській формі та їхнім затриманим у ще не так давно чистому довгому плащі, цей, із борідкою, вигляд мав дещо чужорідний.

Заклопотані своїми справами Шпола й Горілий не звернули б на «мушкетера» уваги, якби він, трошки потупцявши на місці, немов збираючись із важливими думками і наважуючись на крок, який довго відтягувався, сам не звернувся до них:

— Будьте ласкаві, а мені куди?

Запитання прозвучало настільки просто і безхитрісно, що Сергій Горілий не знайшов нічого іншого, як відповісти в тон:

— Туди!

— Я серйозно, — сказав «мушкетер».

— Так і я серйозно!

— Залежно, що вам треба, яка у вас справа, — втрутився Андрій.

Прогнози Горілого тим часом почали справджуватися: п’яний поволі починав адекватно сприймати довколишній світ. Ставши на чотири, він крутив головою та стогнав, усвідомивши, куди потрапив і що накоїв. Патрульні поки не чіпали його — все погане, що могло статися з ними цього мрячного вечора, вже сталося.

— Життя і смерті, — відказав «мушкетер».

— Що — «життя і смерті»? — не відразу включився Шпола.

— Справа в мене життя і смерті, — терпляче пояснив «мушкетер» і додав: — Моєї. Я повинен померти. Мені сказали…

— Шановний, — зітхнув Горілий, втручаючись у справу, яка його, недавнього зека, більше не мала б обходити. Але ж, як то кажуть, колишніх оперів не буває. — Якби кожен із нас не мусив колись померти, місця для людей на планеті Земля давно б не лишилося. І ми всі, — він обвів присутніх жестом, — почали б убивати одне одного набагато частіше, ніж це трапляється тепер. Людству без смертей просто стало б тісно.

— Бачите, ви мене не розумієте, — «мушкетер» аж випромінював терплячість. — Тому я й запитую, куди мені пройти, аби хтось зміг мене вислухати і вжити якихось заходів.

— Заходів для чого? — Шпола вже шкодував, що почав розмову — серед дев’яноста тисяч жителів Конотопа завжди знайдуться ще не знайомі йому особисто міські божевільні.

— Щоб я не помер, — просто відповів «мушкетер».

Затриманий п’яниця поволі спинався на рівні ноги, гидливо дивлячись на свої забруднені долоні.

Андрій рішуче витяг із кишені службове посвідчення.

— Карний розшук. Капітан Шпола, «убійний» відділ. Кажіть чітко: що у вас сталося? Що ви там про життя і смерть говорили? Вам погрожують? Хто? Чому?

Від такого несподіваного натиску «мушкетер» аж позадкував.

— Тобто ви займаєтеся розслідуванням убивств, я вас правильно зрозумів?

— Правильно.

— А ваш колега? — він перевів погляд на Горілого.

— І мій колега, — Шпола зиркнув на Сергія, чекаючи з його боку заперечень, та Горілий вирішив промовчати.

— А заяви ви приймаєте?

— Якщо ви знаєте про злочин, що готується, і хочете його попередити, заяву у вас прийме черговий. А далі ми вже з’ясовуватимемо, що до чого. Якщо, звісно, це по нашій лінії.

— Ось я й не знаю, — знову завів своєї «мушкетер». — Поки що мені просто сказали, що скоро я повинен померти.

— Погрожували? — повторив Шпола, помітно втрачаючи терпіння.

— Та ні… Просто сказали…

— Залякували?

— І не залякували. Знаєте, я, мабуть, даремно прийшов… Хоча… хто його знає… Просто хотів заяву залишити… Щоб у міліції лишилася, про всяк випадок. Ну, що я не сам… Коли щось там…

Тон «мушкетера» починав категорично не подобатися Горілому. Трохи потіснивши сищика плямистим плечем, він запитав коротко:

— Як вас звати? Документи є при собі?

— Звати мене Коваленко Микола… Іванович… Коваленко… Проживаю тут, у Конотопі, підприємець… приватний… А знаєте, про паспорт я якось не подумав…

— Чому ви прийшли саме зараз і саме — в міліцію? — тепер розмова плавно перетворилася на допит.

— Я ж вам кажу: мені напророчили скору смерть. Тиждень тому… Ні, п’ять днів тому, п’ять… Коли і як помру, не сказали, просто попередили.

— Хто?

— Жінка.

— Ваша?

— Ні, просто жінка. Чужа. Ворожка.

Чоловіки перезирнулися. В практиці кожного з них дотепер не траплялося жодного випадку, коли людина від ворожки відразу йшла в міліцію.

— Ви хочете заявити на неї? — уточнив Шпола.

— Не на неї, — терпляче пояснював Коваленко. — Вона мені нічого поганого не зробила. Просто я не вірю в оце все… Не вірю у ворожіння, пророцтва, долю, карму…

— Для чого ж тоді до ворожки ходили? — поцікавився Горілий.

— Дружина порадила. Сама до неї ходить, мене умовила. Мовляв, мій душевний стан її турбує. Мене він теж турбує. Криза, бізнес сиплеться…

— Але все одно сходили?

— Сходив. Ну, я однаково в це не вірю. Тільки пророцтво, чи як там воно називається, звучало досить переконливо. Але я помирати не збираюся. Тому й вирішив написати про всяк випадок заяву, зафіксувати в міліції: я, Микола Коваленко, був попереджений про те, що найближчим часом піду з життя. Приймуть, як гадаєте? Ви ж займаєтеся вбивствами…

Чоловіки знову перезирнулися.

— Вбивствами — але не смертями, — промовив Шпола. — Смертями займається морг. Померти можна від чого завгодно.

Він хотів іще щось докинути, та в кишені враз задзвонив мобільник. Побачивши прізвище абонента, висвітлене на дисплеї, сищик показав телефон Горілому.

— Давай, — блазнювато підбадьорив той друга. — Начальство дзвонить.

Патрульні, оточивши затриманого, щось наввипередки намагалися йому довести.

Коваленко замовк, чекаючи все ж таки на пораду своїх нових знайомих.