Допінг

Ларін Михайло

Допінг

Оповідання 

Напевне, лише цього дня майстер телевізійного ательє Костянтин Андрійович Сидоренко відчув, що його дитина має неабиякий потяг до хокею. Коли б вони не приходили до льодового палацу, тринадцятирічний Валерка всі три періоди хокейного матчу повністю віддавався грі. Здавалось, що цей худорлявий хлопчина грає у хокей за всіх разом, і в той же час за кожного окремо... Сьогодні теж був хокейний матч. Товариський. Зустрічалися місцева команда першої ліги з командою майстрів. І, ясна річ, на трибуні у вісімнадцятому секторі сиділи батько і син.

- Ось, побачиш, тату, наші сьогодні виграють. З розгромним рахунком: шість - один, - сказав Валерка перед початком матчу.

- Що ти плетеш, синку? Та якщо два - нуль виграють, я тобі два кілограми шоколадних цукерок куплю. І за кожну наступну шайбу теж по кілограму.

Костянтин Андрійович у душі переживав за своє "Торпедо", але передбачав, що улюблена команда й цього разу піде з майданчика переможеною. І тому міг пообіцяти синові не те що два кілограми цукерок, а навіть лантух. Хіба минулого вівторка не забив торпедівцям чотири сухі шайби аутсайдер "Спартак"? Та й протягом двох місяців команда спромоглася у восьми матчах набрати лише одне очко. А тут такий рахунок. Ні...

- Не треба цукерок, - розсудливо мовив Валерка. - Дорого вони тобі, тату, обійдуться. Ти ліпше купи силовий трансформатор і кілька мікросхем. Добре? Я новий пристрій надумав зробити, який допомагатиме медикам під час діагностування серцево-судинних захворювань.

- Як виграють, обов'язково куплю, мій винахіднику, - прогув Костянтин Андрійович.

- Виграють, тату, - упевнено проказав Валерка і якомога зручніше вмостився на стільчику. Зосереджений погляд хлопчика знову спинився на хокейному майданчику, де перед матчем тренувалися команди.

Через кілька хвилин матч розпочався. Перевага гостей була очевидною. Не пройшло й тридцяти секунд, як шайба втрапила у ворота "Торпедо", а на трибунах почувся зойк уболівальників.

- Ну що я тобі казав, - з розпачем промовив Сидоренко-старший. Та нашим горе-хокеїстам не те що в першій лізі виступати... Й за дворову команду як слід не зіграють. Вони й на ковзанах не можуть добре кататись, ключку як слід тримати...

Костянтин Андрійович приречено махнув рукою і потягнувся у кишеню за цукеркою - нещодавно кинув палити і, коли хвилювався, клав під язик, немов валідол, карамельку.

- Сьогодні це була остання шайба майстрів, тату, - упевнено сказав Валерка й посміхнувся. - А тепер, тату, не заважай.

- Гаразд, - знову прогув Сидоренко старший. - От тобі й трансформатор... Дірку від бублика отримаєш, а не трансформатор...

Перший і другий періоди матчу пройшли без змін. Атакувала команда майстрів. Атакувала наполегливо, великими силами; але напрочуд рівно й на диво майстерно захищалися торпедівці. Здавалося, гол висів над воротами місцевої команди. Шайба без кінця намагалася пробитися через частокіл ключок і ніг і затріпотіти у сітці "Торпедо", але спортивне везіння було на боці місцевих хокеїстів. Одного разу шайбу, невдало відбиту воротарем торпедівців Михайловим, поруч із воротами перехопив правий крайній суперників і, залишившись сам на сам із воротарем, обвів його і... з двох метрів послав її над перекладиною. Нападаючий тільки схопився за голову. Ясна річ, не помиляється лише той, хто нічого не робить, але щоб з такої відстані не влучити шайбою в пусті ворота, це треба вміти...

На другу перерву команди пішли з рахунком нуль - один на користь гостей.

Нарешті розпочався третій період. Перші п'ятнадцять хвилин гравці "Торпедо" лише вперто захищались від навальних атак гостей. Захищалися вдало, що розвеселило вболівальників. Нехай і поразка, але не з розгромним рахунком, на який вони сподівалися.

- Де ж твої голи? - запитав Сидоренко-старший, витираючи спітніле чоло.

- Ще рано, - впевнено проказав Сидоренко-менший. - За три хвилини до кінця матчу Корольков заб'є першу шайбу.

- Собі у ворота? - поцікавився Костянтин Андрійович, підозріло покосившись на Валерку.

- Ні, не Корольков, - примруживши праве око, сказав Сидоренко-менший. - Краще, якщо спершу шайбу заб'є Михайлов. - Валерка подивився на батька. - Як ти гадаєш, тату?

- Та-а, - Сидоренко-старший тільки махнув рукою.

До кінця матчу залишалось щось більше трьох хвилин. Гості атакували вперто, не випускаючи жодного гравця "Торпедо" з меж торпедівського боку поля. Раптом, перехопивши шайбу, що летіла у ворота, Михайлов розіграв її, мов у футболі, із захисником і, отримавши від того пас, повів на суперника, вдало обминаючи гравців-гостей, обводячи їх, мов першачків.

- Куди? Куди? На-а-зад, до воріт!!!- прокричав тренер, що схопився з лави запасних, та було вже пізно. Михайлов упевнено просувався до воріт. Фінт, ще один - і він уже сам на сам із воротарем гостей Голосовим. Зупинився, а коли Голосов кинувся на перехват шайби, влучним кидком послав шайбу в ворота.

Трибуни загули. Вони нагадували вже не потривожений вулик, а шторм у відкритому морі...

- А другу шайбу заб'є Корольков, - проказав задоволений Валерка, коли рев і свист на трибунах стихли.

І справді, не встигли спартаківці розпочати з центра поля, як шайбу підхопив Корольков і здалеку розстріляв Голосова. 2:1.

Через хвилину рахунок збільшився до 4:1.

Трибуни несамовито ревли. Тренер гостей намагався давати своїм гравцям ще якісь поради, та було вже пізно.

За п'ятнадцять секунд до кінця матчу рахунок вже був п'ять - один на користь "Торпедо". Не допомогла гостям навіть проведена заміна воротаря. А під завісу, за чотири секунди до фінального свистка, крапку в матчі поставив все той же Михайлов, який забив шайбу команді майстрів з буліту.

Того теплого літнього вечора з льодового палацу йшли радісні вболівальники, лише Костянтин Андрійович зітхав:

- Як це? Що ж це таке? Хто підмінив нашу команду? Дивно, правда ж, синку?

- А що тут такого дивного? - підстрибнув Сидоренко-менший. - Просто вчора ввечері я закінчив нарешті свій підсилювач, за допомогою котрого тепер можу керувати діями хокеїстів на відстані. Вірніше, підсвідомо підказувати їм. Ось цей підсилювач, тату. - І Валерка витяг з кишені коробочку з-під сірників, у якій хаотично з'єднані лежали кілька, як здавалось на перший погляд, ні на що не придатних старих транзисторів та мікросхем і два конденсатори на тисячу пікофарад.

- То виходить... - Сидоренко-старший різко зупинився й осудливо подивився на Валерку, який ще тримав сірникову коробочку. - Виходить, це був своєрідний допінг для наших хокеїстів? Але ж це непорядно, синку!

- Ні, тату, мій підсилювач не допінг. За допомогою цього пристрою, - Валерка підняв на долоні коробок, - я тільки вряди-годи встрявав у гру, давав поради нашим хокеїстам.

- В який спосіб? - не зрозумів Костянтин Андрійович.

- Ніби я сам грав на полі. За всіх. І за захисників, і за нападаючих, і за воротаря... Я прагнув, щоб наша команда повірила у свої сили, тату, і все... - Валерка низько схилив голову. Голос його тремтів. - Я не знав...

- Ти вчинив негідно, - невдоволено проказав батько. - Зараз, поки команди ще не роз'їхались, ходімо до роздягальні й усе розповімо гравцям та тренерам. Добре, що це був товариський матч. А коли б це була календарна гра? Ти уявляєш?

- Гаразд. Я зрозумів, тату, що вчинив не кращим чином, поводився неправильно. Не треба мені мікросхем і трансформатора, - винувато протягнув, переступаючи з ноги на ногу, Валерка і з жалем жбурнув підсилювач в урну для сміття.

Хокеїсти були в роздягальні. Знічені поразкою гості й радісні господарі. Ще б пак! Виграти у команди майстрів, та ще й з таким рахунком!

Сидоренко-старший підійшов до тренера й розповів усе, як є.