Страница 69 из 70
Адмірал звів дашком брови і стиснув товсті губи. На його кругловидому обличчі майнула добродушна усмішка, а очі засвітилися лагідним вогником.
— Це так поетишно!
Мілорд розвернувся до Блада і перейшов у наступ:
— Ви ще не встигли змити всі гріхи піратства, мій друже. Звісно, ви вже чимало зробили, проявивши при цьому чималі здібності. І саме тому від імені його величності короля Англії Вільгельма я пропоную вам пост губернатора Ямайки. Тут ви найталановитіша людина з-поміж усіх, кого я знаю.
Блад низько вклонився.
— Ваша світлосте, ви вельми люб’язні. Та…
— Все, годі, більше жодних заперечень! Звісно, якщо ви хочете, щоб ваше минуле було забуте, а майбутнє забезпечене. Я надаю вам неймовірну можливість! І ви не можете легковажити моєю пропозицією. Тут не місце для ваших сентиментів. Ви зобов’язані бути тут принаймні до завершення війни. А от коли війна скінчиться, то повертайтеся в Сомерсет до сидру чи в свою рідну Ірландію до потіну, а доти звикайте до ямайського рому.
Ван дер Кейлен розреготався, та Блад навіть не усміхнувся на жарт. Зараз він думав лише про Арабеллу Бішоп, яка була десь тут поряд, у цьому будинку. Йому не вдалося її побачити, відколи він тут, у Порт-Роялі. Коли б у неї знайшлася хоч крапля співчуття до нього…
Та його роздуми перервав різкий голос Віллогбі. Лорд був дуже роздратований і докоряв Бладу за нерішучість, казав, що безглуздо нехтувати такою блискучою перспективою, яка відкривається перед ним. Блад уклонився лордові Віллогбі.
— Мілорде, ви маєте рацію, в цій ситуації я не вельми рішучий. Прошу не вважати це виявом невдячності. Я вагався лише тому, що мав для цього інші мотиви, та ними я не турбуватиму вашу світлість.
— Знову щось на кшталт яблунь у садах? — пирхнув його світлість.
Цього разу Блад засміявся, та в очах його читався смуток.
— Вельми вам вдячний за пропозицію, мілорде. Я все зроблю так, як ви бажаєте, і постараюся виправдати вашу довіру і заслужити ласку його величності. Я чесно служитиму, в цьому можете на мене покластися.
— В іншому разі я б і не подумав вам пропонувати пост губернатора.
На тому й завершили розмову. У присутності коменданта форту Меллерда та інших офіцерів гарнізону лорд Віллогбі виписав і засвідчив печаткою документ про призначення Блада на пост губернатора. Меллерд і його офіцери спостерігали за всією цією церемонією, витріщивши від подиву очі, та все ж думки вони тримали при собі.
— Що ш, мошемо зайнятися сфоїми спрафами, — сказав ван дер Кейлен, а його світлість оголосив:
— Відпливаємо взавтра.
Блад здивувався.
— А полковник Бішоп? — запитав він.
— Ви тепер губернатор — вам і вирішувати. Коли Бішоп повернеться, можете вчинити з ним так, як вважаєте за потрібне. Можете повісити цього недоумка на реї його корабля — він заслуговує на це.
— Не вельми приємне завдання, мілорде, — зауважив Блад.
— Авжеж. А ще я залишаю для нього листа. Сподіваюсь, він йому сподобається.
Капітан Блад одразу ж узявся до виконання своїх нових обов’язків. Передовсім треба було привести Порт-Роял у належний стан: відбудувати зруйнований форт, відремонтувати трофейні французькі кораблі, які вже витягли на берег. Після всіх цих розпоряджень Блад зібрав своїх корсарів і з дозволу лорда Віллогбі передав їм п’яту частину захоплених коштовностей. Своїм соратникам він запропонував або поїхати з Ямайки, або стати на службу до короля Вільгельма.
Двадцятеро з них пішли за Бладом. Серед них Пітт, Оґл і Дайк, для яких із вступом на престол короля Вільгельма закінчилося заслання. Лише вони і старий Волверстон, який лишився у Картахені, вціліли з групи засаджених бунтівників, що втекли з Барбадоса на «Сінко Льягас».
Наступного ранку, коли Ван дер Кейлен завершував приготування до відплиття, до просторого губернаторського кабінету ввійшов Меллерд із доповіддю про появу на горизонті ескадри полковника Бішопа.
— Що ж, дуже добре. Я радий, що полковник Бішоп повертається до відплиття лорда Віллогбі. Майоре Меллерде, щойно полковник зійде на берег, арештуйте і доставте його сюди… Зачекайте, — зупинив він майора і швидко написав цидулку. — Негайно передайте це лорду Віллогбі.
Майор Меллерд віддав честь і пішов. Насуплений Пітер Блад дивився у стелю й розмірковував про зрадливість долі. Його думки урвав обережний стукіт у двері, і до кабінету ввійшов старий слуга-негр із проханням до його високопревосходительства прийняти міс Бішоп.
Блад сполотнів. Його серце то рвалося з грудей, то завмирало. Він мов закам’янів, вибалушившись на негра, і відчував, що не може вимовити й слова, тому лише кивнув головою на знак згоди.
Коли ввійшла Арабелла Бішоп, Блад підвівся. Якщо його обличчя не було таким самим блідим, як і її, то лише тому, що цю блідість маскувала засмага. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного. Вона пішла йому назустріч і, затинаючись (що було вельми дивно для такої стриманої дівчини), промовила надривним голосом:
— Я… я… майор Меллерд мені повідомив…
— Майор Меллерд перевищив свої обов’язки, — урвав її Блад. Він хотів сказати це спокійно, та саме тому його голос прозвучав хрипко й голосно, від чого дівчина здригнулась. Помітивши таку реакцію, Блад поквапився заспокоїти її: — Даремно ви тривожитесь, міс. Хай які в мене були стосунки з вашим дядьком, я не братиму з нього прикладу. Я не користуватимуся своєю владою і не стану зводити з ним особисті рахунки. Навпаки, мені доведеться зловживати своєю владою, аби врятувати йому життя. Лорд Віллогбі вимагав не церемонитися з вашим дядьком. Я ж збираюся відправити його назад на барбадоські плантації.
Арабелла притисла руки до грудей.
— Я… я… рада, що ви так учините. І, перш за все, рада за вас… — вона ступила крок уперед і простягнула йому руку.
Він поглянув на неї з недовірою.
— Я, злодій й пірат, не гідний торкатися вашої руки, — промовив він із гіркотою в голосі.
— Та ж зараз ви геть не такий, — відповіла Арабелла, силкуючись усміхнутися.
— Так, проте, на жаль, не вам я маю дякувати за це. Гадаю, нам не варто говорити на цю тему. Можу запевнити вас, що лордові Вейду не варто мене боятися. Саме така гарантія потрібна для вашого ж спокою.
— Заради вас — так, але тільки заради вас самого. Я не хочу, аби ви чинили безчесно.
— Хоч я і є злодієм і піратом, — знову нагадав він.
Вона аж руки заломила з відчаю.
— Невже ніколи, ніколи ви не вибачите мені цього?
— Маю зізнатися, мені це нелегко. Та після всього сказаного яке це має значення?
Вона замислилася на якусь мить, а потім подивилась на нього своїми чистими карими очима і знову простягнула йому руку.
— Капітане Блад, я їду. І оскільки ви такий добрий до мого дядька, я повертаюсь із ним на Барбадос. Навряд ми колись із вами побачимось, тож, може, давайте принаймні розстанемося добрими друзями? Ще раз прошу вибачення. Може… може, ви попрощаєтеся зі мною?
Він змусив себе пом’якшити тон, узяв простягнуту руку і, тримаючи її у своїй руці, понуро промовив, із тугою дивлячись на Арабеллу:
— Ви повертаєтеся на Барбадос із лордом Джуліаном?
— Чому ви питаєте мене про це? — вона сміливо звела на нього очі.
— А хіба він не виконав мого доручення? Чи, може, він щось наплутав?
— О ні, він нічого не наплутав і передав мені все, як ви сказали. Мене дуже зворушили ваші слова. Вони змусили мене збагнути помилку і мою несправедливість до вас. Я надто суворо вас судила, хоча й судити не було за що.
— А як же тоді лорд Джуліан? — знову запитав він, усе ще тримаючи її руку у своїй руці й дивлячись на Арабеллу очима, що палали, мов сапфіри, на його обличчі мідного кольору.
— Мабуть, лорд Джуліан повернеться до Англії. Тут йому нема чого робити.
— Хіба він не просив вас поїхати з ним?
— Так, просив, і я вибачаю вам це питання.
Раптом у ньому спалахнула згасла надія:
— А ви?.. О, дяка небесам! Ви хочете сказати, що… відмовилися… Так? Відмовилися, аби… стати моєю дружиною, коли…