Страница 55 из 70
Ось тому капітан і посміхнувся, дивлячись на жовте, брезкле Бішопове обличчя з маленькими очицями, що з ворожістю вп’ялися в нього.
— Щасливої дороги, дорогий полковнику, — побажав він на прощання, і за його люб’язною посмішкою ніхто б не прочитав болю, що краяв Бладове серце. — Ви вдруге робите мені послугу як заручник, і ось вам моя порада: не потрапляйте до моїх рук утретє. Зі мною вам не щастить, полковнику, — це очевидно.
Шкіпер Джеремі Пітт, що стояв біля Блада, похмуро спостерігав за від’їздом губернатора. За ним зібрались кремезні пірати із суворими засмаглими обличчями. Тільки залізний авторитет їхнього капітана завадив їм розчавити Бішопа, як огидну блощицю. Ще в Порт-Роялі вони дізналися від Пітта про небезпеку, яка загрожувала Пітерові Бладу. Попри те, що всі вони радо покінчили б із нав’язаною їм королівською службою, все ж їх страшенно обурило, за яких обставин це сталося. Їх дивувала капітанова стриманість, із якою він ставився до цього негідника Бішопа. Губернатор роззирнувся довкола, і його маленькі очиці зустрілися зі зловісними поглядами піратів. Інстинкт підказував Бішопу, що зараз його життя на волосинці, одне необережне слово — і його вже не врятує жодна сила. Тому він мовчки вклонився капітанові і, спотикаючись, притьмом спустився в шлюп.
Веслярі відштовхнулись від корпусу «Арабелли», підняли вітрила і взялися за довгі весла, сподіваючись дістатися Порт-Рояла ще до смерку. Похнюплений Бішоп мовчки сидів на кормі, закусивши свої товсті губи. Злість і жадоба помсти охопили його з такою силою, що він забув і про свій страх, і про те, що лише диво врятувало його від шибениці.
На молі в Порт-Роялі, біля стіни форту, на нього вже чекали майор Меллерд і лорд Джуліан. З почуттям неабиякого полегшення вони допомогли йому вийти зі шлюпа.
Майор Меллерд почав із виправдань.
— Радий вас бачити при доброму здоров’ї, сер, — сказав він. — Я мав би потопити корабель Блада, та цьому завадив ваш наказ, що його мені передав лорд Джуліан. Його світлість запевнив мене, що Блад дав слово не завдавати вам жодної шкоди, якщо він без перешкод вийде в море. Зізнаюсь, я вважав, що його світлість діяв необачно, коли покладався на слово капосного пірата…
— Він тримає слово не гірше за інших, — урвав майорове красномовство його світлість. Він промовив ці слова з маскою крижаної гідності, яку вельми майстерно вмів натягнути на обличчя. До того ж його світлість був у кепському гуморі, адже міністр іноземних справ отримав повідомлення про вдале виконання місії і зараз лорд Джуліан мав надсилати додаткову звістку із зізнанням, що успіх виявився ефемерним. А як майор скривив губи в посмішці через таку довіру до пірата, то його світлість ще різкіше додав: — Мої дії виправдані благополучним поверненням полковника Бішопа. Порівняно з цим, сер, ваша думка не варта й фартинга[47]. Ви маєте усвідомити це!
— Як собі хочете, ваша світлосте! — з іронією процідив майор Меллерд. — Звісно, полковник повернувся цілим і неушкодженим, однак там, у морі, знову промишлятиме живий і неушкоджений капітан Блад.
— Зараз я не обговорюватиму із вами це питання, майоре Меллерд.
— Нічого, нічого! Це ненадовго! — загарчав полковник, до якого нарешті повернулася мова. — Я всі свої статки витрачу до останнього шилінга, я не пошкодую всіх кораблів ямайської ескадри, але не заспокоюсь, доки не впіймаю цього мерзотника і нарешті не повішу його! — його обличчя налилося кров’ю від люті, на лобі напнулися вени. Відсапавшись, він звернувся до майора: — Ви правильно вчинили, що виконали вказівки лорда Джуліана! — похваливши Меллерда, він узяв Вейда під руку: — Ходімте, мілорде. Маємо все обговорити.
Вони попрямували до будинку, де занепокоєно чекала Арабелла. Побачивши дядька, вона зітхнула з полегшенням і не лише через нього, а й через капітана Блада.
— Ви дуже ризикували, сер, — звернулась вона до лорда Джуліана.
Та лорд Джуліан відповів їй так, як і майору Меллерду, що нічого в цьому ризикованого не було.
Вона здивовано подивилась на його задумливе довгообразе аристократичне обличчя. Помітивши в її погляді питання, він відповів:
— Ми дозволили Бладу безперешкодно вийти з форту за умови, що полковнику Бішопу не буде завдано шкоди. Блад дав мені слово.
На його печальному обличчі ковзнула усмішка, а на щоках проступив слабкий рум’янець. Арабелла продовжила б розмову на цю тему, та в губернатора був геть інший настрій.
Він сопів і вибухав при самій лише згадці про те, що взагалі можна вірити слову Блада, забувши, що Блад дотримав свого слова й лише завдяки цьому полковник залишився живий. Під час вечері і ще довго після неї Бішоп торочив лише про свої плани захоплення капітана Блада і про те, які жахливі тортури він застосує до нього. Полковник весь час глитав вино, і з кожною хвилиною слова його ставали дедалі брутальніші, а погрози дедалі жахливіші. Нарешті Арабелла не витримала і швидко вийшла з-за столу, силкуючись не розплакатися. Бішоп не так то й часто показував перед племінницею істинну натуру, та цього вечора надміру вжите вино розв’язало язика жорстокому плантатору. Лорд Джуліан якийсь час терпів жахливу поведінку полковника, та зрештою перепросив і пішов за Арабеллою. Він шукав її, аби передати прохання капітана Блада. Як йому здавалось, цей вечір був слушний для цього. Та Арабелла вже пішла відпочивати і, попри нетерпіння, лорд Джуліан був змушений відкласти розмову до ранку.
Наступного ранку, коли ще не настала виснажлива спека, він помітив Арабеллу в саду серед квітучих азалій — чудове тло для тієї, що виділялася з-поміж інших жінок, як азалія виділяється з-поміж усіх квітів. Лорд підійшов до неї. Коли, отямившись од задуми, Арабелла із щирою усмішкою побажала йому доброго ранку, лорд Джуліан сказав, що має для неї доручення від капітана Блада.
Вейд помітив, як вона стрепенулась, як затремтіли її губи. Він звернув увагу і на блідість, і на темні кола під очима, на непритаманний їй сумний вираз очей.
Із відкритої території саду вони перейшли до тінистої алеї, обсадженої запашними апельсиновими деревами. Лорд Джуліан захоплено милувався нею і дивувався, що, аби помітити її тонку своєрідну грацію, в нього пішло так багато часу, і що вона була для нього саме тією милою і бажаною жінкою, яка могла б осяяти його банальне життя й перетворити його на казку.
Він помітив і ніжний блиск її м’якого каштанового волосся, і як на її молочно-білій шиї зграбно лежать довгі шовкові локони. На ній була сукня із тонкої блискучої тканини, а на грудях, наче кров, палахкотіла щойно зірвана троянда. І згодом, згадуючи про Арабеллу, він уявляв її саме такою, якою вона була того дивовижного ранку, і якою досі він ніколи не бачив.
Так мовчки вони заглибились у затінок зеленої алеї.
— Ви щось сказали про доручення, сер, — нетерпляче нагадала вона.
Він розгублено перебирав локони своєї перуки, трохи ніяковіючи й думаючи, з чого б почати.
— Він просив мене, — зважився він нарешті, — передати вам, що в ньому ще залишилося щось від того джентльмена… яким ви його колись знали.
— Зараз у цьому немає потреби, — печально мовила вона.
Він її не зрозумів, бо не знав, що вчора вона бачила геть усе в іншому світлі.
— Гадаю… ні, я знаю, ви були несправедливі до нього.
Арабелла не зводила з лорда Джуліана своїх карих очей.
— Якщо ви перекажете мені те, про що він вас просив, то, можливо, я зможу краще розібратися…
Лорд Джуліан знітився, адже справа була вельми делікатна й вимагала особливого підходу; втім, його не хвилювало, як виконати доручення, йому хотілося використати його у своїх інтересах. Його світлість, вельми досвідчений у мистецтві поводження із жіноцтвом, завжди невимушений у товаристві світських паній, зараз почувався досить дивно й незручно перед цією прямою і простою дівчиною — племінницею колоніального плантатора.
Вони мовчки йшли до залитого яскравим сонцем перехрестя, де алею перетинала стежка, що вела до будинку. Тут, у сонячному промінні, пурхав гарний, завбільшки з долоню, метелик, шовковисті крильця якого переливались пурпуром. Його світлість проводжав поглядом метелика, доки той не зник, і лише тоді відповів:
47
Фартинг — дрібна розмінна монета.