Страница 47 из 70
— Мені от що спало на думку… Чи, бува, не через вас закрутилась уся ця історія з капітаном? Ваші слова ятрять його душу. Він раз по раз повторює їх. Відмовився піти на службу до короля і навіть не потис моєї руки. І що з таким поробиш? Досі йому щастило, та закінчить він на нок-реї. А зараз цей дон Кіхот заради нас наражається на смертельну небезпеку.
— Як це? — збентежено запитала дівчина.
— Як, питаєте? Хіба ви забули, що він іде на Ямайку, де розташувався штаб англійського флоту? Однак цим флотом командує ваш дядечко…
Арабелла аж подалась уперед від напруження і жестом зупинила Вейда. Вона дивилась на лорда переляканими очима, дихання її пришвидшилось:
— Боже мій! — вигукнула вона. — Це йому не допоможе! Навіть не думайте про це. Для Блада мій дядько — найзапекліший ворог у всьому світі. Він черствий, мстивий нелюд — він нічого не прощає. Я певна, що лише надія схопити й повісити капітана Блада примусила його залишити свої плантації на Барбадосі і погодитись стати губернатором Ямайки. Капітан Блад цього не знає… — Арабелла замовкла і безпорадно розвела руками.
— Не думаю, щоб становище змінилося, якби навіть Блад і знав про це, — сумно зауважив лорд. — Того, хто зміг пробачити такого запеклого ворога, як дон Мігель, і відкинув усі мої вмовляння, навряд чи можна передбачити. Він лицар до ідіотизму.
— І все ж це не завадило йому протягом трьох років бути тим, ким він був, і робити те, що він робив. — Дівчина промовила це із сумом, без будь-якого натяку на презирство.
Лорд Джуліан, який, як я вважаю, був схильний до моралізування, зітхнувши, підсумував:
— Життя — надто складна штука.
Розділ 21
На службі в короля Якова
Наступного ранку Арабелла Бішоп прокинулася від пронизливих звуків горна і наполегливого калатання корабельного дзвону. Вона лежала з розплющеними очима, ліниво позираючи на вкриту брижами зелену воду, що пробігала повз позолочений ілюмінатор. З часом вона зрозуміла, що на палубі неспокійно: із кают-компанії долинав тупіт ніг, хрипкі крики й метушня. Безладний шум міг означати щось інше, аніж звичайна суднова робота. Сполохана Арабелла підвелася з ліжка і збудила служницю.
Лорда Джуліана також збудив цей шум, він швидко вдягнувся і вийшов зі своєї каюти. Із подивом він побачив величезні вітрила над своєю головою. Їх підняли, аби зловити вранішній бриз. Попереду, справа і зліва від «Арабелли», простиралась неозора океанська гладінь, що сяяла в золотих променях сонця, розжарений диск якого лише наполовину вийшов з-за горизонту.
На шкафуті, де ще минулої ночі було так мирно, похапцем працювали із шість десятків моряків. Біля поручнів пів’юта капітан Блад запекло сперечався з однооким Волверстоном. Лейтенант пов’язав голову червоною хусткою, а розхристана синя сорочка відкривала засмаглі до чорного груди. Щойно з’явився лорд Джуліан, суперечка вщухла. Капітан Блад привітався з ним.
— Я припустився великої помилки, сер, — сказав Блад, обмінявшись привітаннями. — Мені не варто було так наближатися до Ямайки вночі. Та я дуже квапився вас висадити. Підніміться-но сюди, сер.
Здивований лорд Джуліан піднявся по трапу. Поглянувши на горизонт, туди, куди йому вказував капітан, він охнув від здивування. Не далі як за три милі на заході лежала земля, що простягалась яскраво-зеленою смугою. А за дві милі з відкритого океану йшли три величезні білі кораблі.
— Вони без прапорів, та, безперечно, це частина ямайської ескадри, — спокійно мовив Блад. — На світанку ми наштовхнулися на них, повернули, й відтоді вони почали погоню. Однак «Арабелла» чотири місяці була в плаванні, в неї надто обросло дно й вона не може розвинути потрібної швидкості.
Волверстон позасовував руки за широкий шкіряний пасок і з висоти свого зросту насмішкувато глянув на лорда Джуліана.
— Здається мені, ваша світлосте, що вам доведеться ще раз побувати в морському бою до того, як ми розправимось із цими кораблями, — промовив велетень.
— Саме про це щойно ми говорили, — пояснив капітан Блад. — Я вважаю, що ми не можемо битися за таких обставин.
— До біса обставини! — вигукнув Волверстон, уперто виставляючи свою масивну щелепу. — Нас не здивуєш такими обставинами. У Маракайбо вони були гірші, та все ж ми перемогли й захопили три кораблі. Учора ми вступили в бій із доном Мігелем, і наше знову було зверху.
— Так, але то були іспанці.
— А що, ці кращі? Невже ти боїшся того незграбного барбадоського плантатора? Пітере, що тебе турбує? Ти жодного разу ще не поводився так, як сьогодні.
Позад них пролунав гарматний постріл.
— Це сигнал лягти в дрейф, — байдужим тоном зауважив Блад і тяжко зітхнув.
Аж раптом Волверстон закипів.
— Та я радше погоджуся зустрітись із Бішопом у пеклі, аніж ляжу в дрейф за його наказом! — гаркнув він і спересердя плюнув на палубу.
Його світлість втрутився в розмову:
— Вам не варто боятися полковника Бішопа. Адже ви зробили для мене і його племінниці…
Хрипкий сміх Волверстона урвав лорда Джуліана.
— Ви геть не знаєте полковника, — сказав він. — Ні заради племінниці, ні заради доньки й навіть рідної матері він не відмовиться від крові, яку може пролити. Він — кровопивця і підлий мерзотник! Це ми напевне знаємо з капітаном — ми були його рабами.
— Але ж тут є я! — пихато промовив його світлість.
Волверстон ще голосніше розсміявся, від чого його світлість почервонів і змушений був говорити підвищеним тоном.
— Запевняю вас, моє слово має вагу в Англії! — гордовито промовив він.
— То ж бо й воно, що в Англії! Однак тут, трясця його матері, не Англія!
Гуркіт другого пострілу заглушив його слова. Ядро впало у воду неподалік корми.
Блад перехилився через поручні і, звернувшись до білявого юнака, що стояв під ним біля штурвалу, спокійно наказав:
— Джеремі, накажи прибрати вітрила! Ми лягаємо в дрейф.
Та Волверстон, швидко перехилившись через перила, заревів:
— Стій, Джеремі! Не смій! Зачекай! — і різко розвернувся до капітана.
Блад із сумною усмішкою поклав йому руку на плече.
— Спокійно, старий вовче! Спокійно! — твердо, але по-дружньому промовив він.
— Не мене заспокоюй, Пітере, а себе! Ти божевільний! Чи не хочеш ти відправити нас до пекла через твою прихильність до цього холодного миршавого дівчиська?
— Мовчати! — раптом скипів Блад. Та Волверстон шаленів:
— Не буду мовчати! Через цю кляту спідницю ти став боягузом! Ти трусишся за неї, а вона ж племінниця клятого Бішопа! Богом присягаюсь, я підніму команду, я підніму бунт! Це краще, аніж здатися і бути повішеним у Порт-Роялі!
Їхні погляди схрестились. В одному був виклик, а в іншому — притлумлений гнів, здивування і біль.
— Годі говорити про чиюсь капітуляцію. Ідеться про мене, — сказав Блад. — Якщо Бішоп повідомить в Англію, що мене схоплено й повішено, він заживе слави й водночас погамує особисту ненависть до мене. Йому вистачить моєї смерті. Я надішлю йому листа й повідомлю, що готовий з’явитись на його борту разом із міс Бішоп і лордом Джуліаном і здатися, за умови, що вільна «Арабелла» продовжить свою путь. Я його добре знаю, він погодиться на таку угоду.
— Такої угоди ніколи не буде! — загарчав Волверстон. — Пітере, ти геть збожеволів, якщо таке мелеш!
— І все ж я не такий навіжений, як ти. Тільки поглянь на ці кораблі! — і він указав на судна, які повільно, але впевнено наближались. — Про який опір може йтися? Ми й півмилі не подолаємо, як потрапимо під вогонь.
Волверстон грубо вилаявся й раптом замовк, запримітивши краєм свого єдиного ока фігурку у сірій елегантній сукенці. Вони так запекло сперечалися, що не помітили Арабелли Бішоп, а також Оґла, який стояв трохи оддалік в оточенні двох десятків піратів-канонірів. Та Блад не звернув на них уваги й повернувся до міс Бішоп. Він здивувався. що вона наважилася зараз прийти на квартердек, хоча ще вчора уникала з ним зустрічі. Її присутність тут (зважаючи на тему його суперечки з Волверстоном) була не вельми доречною.