Страница 41 из 70
— Згубила? — реготнув лорд Вейд. — Навряд чи ви маєте рацію. Я чув, він став багатий і іспанську здобич перетворює на французьке золото, яке зберігає у Франції. Про це подбав його майбутній тесть д’Ожерон.
— Його майбутній тесть? — здивовано перепитала Арабелла. — Д’Ожерон? Губернатор Тортуги?
— Саме так, — потвердив лорд. — Як бачите, у капітана впливовий захисник. Маю зізнатися, мене вельми стурбували ці відомості, адже це значно ускладнює виконання завдання, яке мій родич лорд Сендерленд доручив здійснити вашому покірному слузі. Мене це не вельми тішить. Бачу, для вас це новина?
Вона мовчки кивнула головою, відвернулась і дивилась на воду, що плюскотіла за кормою. Та невдовзі знову заговорила, і голос її звучав спокійно:
— Мені важко в цьому розібратися, та якби це було правдою, то нині б він не займався корсарством. Якби він… якби він кохав жінку і хотів із нею одружитися, і якщо він, як ви запевняєте, такий багатий, то навіщо йому ризикувати життям…
— Ви маєте рацію. І я такої ж думки, — урвав її співрозмовник, — поки мені не пояснили, в чому річ. А річ, звісно, в д’Ожероні: він надто жадібний не лише для себе, а й для своєї доньки. Що ж до мадемуазель д’Ожерон, то мені розповідали, що ця дикунка дуже пасує Бладу. Я навіть дивуюсь, чому він досі не одружився з нею і не взяв на свій корабель, аби спільно займатися піратством. Адже для неї такий спосіб життя не в дивовижу. Та й Блад, на диво, зволікає зі шлюбом, адже він убив людину, щоб домогтися її прихильності.
— Убив людину? Через неї? — в Арабелли перехопило подих.
— Так, французького пірата на ймення Левасер. Француз був коханим дівчини і Бладовим спільником у якійсь авантюрі. Блад домагався цієї панянки і, аби її отримати, вбив Левасера. Дуже огидна історія. Та що вдієш? Люди, що мешкають у цих краях, геть іншої моралі…
Арабелла звела на нього біле мов крейда обличчя. Її чорні очі зблиснули, коли він намагався виправдати Блада:
— Мабуть, ви маєте рацію. Цей світ геть іншої моралі, коли Бладові спільники дозволили йому жити після такого ганебного вчинку.
— Навіщо ж так? Мені казали, що питання з дівчиною було вирішено в чесному бою.
— Хто вам таке сказав?
— Француз на ймення Каузак. Я зустрів його в таверні Сен-Нікола. Він служив у Левасера лейтенантом і був присутній на дуелі, під час якої той загинув.
— А коли вони бились, там була дівчина?
— Так. І Блад забрав її з собою після того, як порішив свого спільника-корсара.
— І прибічники вбитого дозволили йому піти? (Він почув у її голосі нотку сумніву). О ні, цій вигадці я не вірю й ніколи не повірю!
— Я дуже поважаю вас за це, міс Бішоп. Я теж не міг повірити, доки Каузак не пояснив мені, як усе відбулося.
— Ми всі шкодуємо про смерть людини, яку поважали. Колись я ставилась до нього, як до нещасної, але гідної людини. А тепер… — на її губах майнула слабка крива посмішка, — тепер ліпше забути про таку людину. — І Арабелла спрямувала розмову в інше русло.
За короткий час дружба між лордом і Арабеллою зміцнилася. Здатність зав’язувати таку дружбу була неабияким даром дівчини. Та невдовзі відбулася подія, яка обіцяла стати найприємнішою частиною мандрівки його світлості.
Цю приємну мандрівку лорда й Арабелли порушив той самий навіжений іспанський адмірал, якого вони зустріли на другий день по відплиттю із Сен-Нікола. Капітан «Королеви Мері» був неабияким сміливцем, і його серце навіть не стислося, коли дон Мігель відкрив вогонь. Високий борт іспанського корабля так чітко здіймався над водою, що англійський капітан вирішив достойно зустріти несподіваного супротивника. І якщо капітан цього корабля, що плавав під іспанським знаменом, напрошувався на неприємності, — капітан «Королеви Мері» міг задовольнити його бажання. Можливо, цього дня настав би безславний кінець кар’єрі дона Мігеля де Еспінози, якби вдалий постріл із «Мілагрос» не поцілив у порох, що був складений на баку «Королеви Мері». Від цього вибуху ще до початку бою половина корабля злетіла в повітря. Як цей порох опинився на баку — ніхто не відав, а капітан, який не пережив свого корабля, відповідно, вже не міг провести належного розслідування.
Вмить «Королева Мері» втратила керування і стала безпорадно хитатися на воді. Капітан і частина команди загинули. Ті ж моряки, що ледь прийшли до тями після вибуху, не встигли відбити атаку іспанців, які миттю взяли корабель на абордаж.
Коли дон Мігель ступив на облавок «Королеви Мері» як переможець, Арабелла Бішоп була в капітанській каюті, а лорд Джуліан намагався заспокоїти її і запевнити, що все буде гаразд. Сам же Джуліан Вейд почувався не вельми спокійно, а обличчя його було блідіше ніж зазвичай. Звісно, не можна сказати, що він був боягузом, та думка про рукопашний бій на зруйнованому кораблі, що будь-якої миті може піти на дно, не вельми тішила. На щастя, міс Бішоп не потребувала його непереконливих заспокоювань. Звісно, вона також зблідла і її чорні очі стали більші, ніж зазвичай, та дівчина добре трималась і, схилившись над капітанським столом, узяла себе в руки, аби заспокоїти перелякану мулатку-покоївку, що розпласталась біля її ніг. Двері розчахнулися — до каюти увійшов дон Мігель: високий, смаглявий, із орлиним носом. Лорд Джуліан рвучко розвернувся до нього, поклавши руку на ефес шпаги.
Та іспанець одразу ж перейшов до справи.
— Не будьте йолопом! — промовив він різко. — Ваш корабель тоне.
За доном Мігелем стояли кілька вояків у шоломах, і лорд Джуліан миттю оцінив ситуацію. Він випустив ефес шпаги — клинок м’яко сковзнув у піхви. Дон Мігель вишкірив у посмішці білі зуби і простягнув руку до шпаги.
— З вашого дозволу, — мовив він.
Лорд Джуліан завагався, подивившись на Арабеллу.
— Я вважаю, що так буде ліпше, — впевнено сказала вона.
Його світлість стенув плечима й віддав свою шпагу.
— Ідіть на мій корабель, — сказав дон Мігель і вийшов із каюти.
Ніхто не осмілився відхилити це запрошення, що прозвучало наказовим тоном. По-перше, іспанець мав силу, аби змусити їх; по-друге, який сенс лишатися на кораблі, що тоне? Вони пробули тут ще кілька хвилин, поки Арабелла зібрала якісь речі, а лорд Вейд ухопив свого саквояжа з документами.
Уцілілих моряків із «Королеви Мері» кинули напризволяще. Вони могли врятуватися на шлюпках, у крайньому разі — триматися за уламок якоїсь щогли або ж просто потонути без мук. Якщо лорда Вейда і Арабеллу Бішоп взяли на корабель, то лише тому, що вони становили очевидну цінність для дона Мігеля. Він люб’язно прийняв їх у своїй просторій каюті й церемонно запропонував назвати свої прізвища. Охоплений невимовним жахом лорд Джуліан ледь зробив над собою зусилля і назвався. Але навзаєм став вимагати, аби йому сказали, хто саме здійснив напад на «Королеву Мері» і захопив підданих англійського короля. Вейд був злий на самого себе й на все у світі. Він усвідомлював, що не зробив нічого, що могло б скомпрометувати його світлість, але й похизуватися якимись досягненнями також не міг. Загалом, усе, що відбувалося нині, не мало б значення, якби свідком його поведінки не була пані. І він щосили прагнув за першої-ліпшої нагоди виправити її думку про нього.
— Я дон Мігель де Еспіноза, — прозвучала глузлива відповідь, — адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.
Лорда Джуліана аж заціпило від здивування. Якщо Іспанія здійняла ґвалт через розбої ренегата-авантюриста капітана Блада, то як тоді реагувати на таке Англії?
— Тоді поясніть мені, чому ви поводитеся, як клятий пірат? — запитав він і додав: — Сподіваюсь, ви розумієте, якими будуть наслідки сьогоднішнього дня і що за безвинно пролиту вами кров та насильство, вчинене над цією леді й наді мною, з вас запитають по повній?
— Я не чинив стосовно вас ніякого насильства, — відповів адмірал із посмішкою людини, в якої в руках усі козирі. — Я навіть урятував ваші життя…
— Життя врятували! — на якусь мить у лорда Джуліана навіть мову відібрало від такого нахабства. — А що ви скажете про загублені вами життя? Богом присягаюсь, вам вони дорого обійдуться!