Крадійка книжок

Тато — акордеоніст — і Небесна вулиця.

Одне не може існувати без іншого, тому що для Лізель обоє були домом. Так, ось чим був для неї Ганс Губерманн.

Дівчинка обернулася і сказала солдату з ЛСЕ:

— Будь ласка, татовий акордеон. Можете принести його мені?

Минуло кілька ніякових хвилин і хтось зі старших приніс надкушений футляр, і Лізель відкрила його. Вона вийняла поранений інструмент і поклала його поряд з Гансовим тілом.

— Ось, тату.

Можу заприсягтися, бо те ж видіння я бачив багато років по тому — видіння самої крадійки книжок, — коли вона опустилася біля Ганса на коліна, то побачила, як він підводиться і грає на акордеоні. Він випростався, припасував його до себе серед гірських вершин розтрощених будинків і грав, з такими добрими сріблястими очима і навіть із цигаркою, що звисала з кутика рота. Зіграв фальшиву ноту і так мило засміявся, сам із себе. Міхи вдихали і видихали, а високий чоловік грав для Лізель Мемінґер, востаннє, а з печі повільно виймали небо.

Грай, тату, не зупиняйся.

Тато зупинився.

Він впустив акордеона, і його сріблясті очі знову вкрила іржа. На землі залишилося тільки тіло, і Лізель підняла його, обійняла. Вона плакала у Ганса Губерманна на плечі.

— Прощавай, тату, ти врятував мене. Ти навчив мене читати. Ніхто не вміє грати так, як ти. Я більше ніколи не буду пити шампанського. Ніхто не вміє грати так, як ти.

Її руки тримали тата. Вона поцілувала його плече — більше не могла дивитися на його обличчя — і поклала назад на землю.

Крадійка книжок плакала, поки її лагідно відводили геть.

Пізніше вони згадали про акордеон, але ніхто не помітив книжки.

У них було ще багато роботи, і в купі з іншими уламками на «Крадійку книжок» кілька разів наступили, врешті підняли і, навіть не глянувши, кинули до вантажівки зі сміттям. Якраз перед тим, як вантажівка рушила, я швиденько заліз до кузова і схопив її рукою.

Яке щастя, що я був там.

Заждіть, кого це я обманюю? Бодай раз я побував у більшості місць, а в 1943 році я був майже всюди.

Епілог

Останній колір а також:

смерть і Лізель — кілька дерев’яних сльозинок — Макс — і віддавач

Смерть і Лізель

Чимало років минуло відтоді, а в мене досі ще купа роботи. Клянуся, цей світ схожий на фабрику. Сонце розмішує її, люди керують нею. А я залишаюся. Я відношу їх на небо.

Щодо нашої історії — не буду ходити по колу, бо вже сам втомився, я настільки втомився, що розкажу вам її так відверто, як тільки зумію.

ОСТАННІЙ ФАКТ

Маю сказати вам, що крадійка книжок померла вчора.

Лізель Мемінґер дожила до глибокої старості, далеко від Молькінґа і полеглої Небесної вулиці.

Вона померла в передмісті Сіднея. У будинку під номером 45 — той самий номер, що й у бомбосховища Фідлерів, — і небо було найкращого післяполудневого блакитного кольору. Як і татова, її душа піднялася мені назустріч.

В останніх видіннях вона бачила трьох своїх дітей, своїх онуків, чоловіка і довгий перелік життів, переплетених з її власним. Поміж них світилися лампадками Ганс і Роза Губерманни, її братик і хлопець, чиє волосся навіки залишилось лимонного кольору.

Але там було ще кілька видінь.

Ходіть зі мною, і я розповім вам історію.

Я вам щось покажу.

Дерево в пообідній час

Коли Небесну вулицю розчистили, Лізель Мемінґер було нікуди йти. Її назвали «дівчинка з акордеоном» і відвели до поліції, де ламали голову над тим, що з нею робити.

Вона сиділа на дуже твердому кріслі. Крізь дірки у футлярі на неї дивився акордеон.

Вона провела в поліції майже три години, а тоді заявилися мер і його пухнастоволоса дружина.

— Кажуть, що тут є дівчинка, — сказала пані, - яка вижила на Небесній вулиці.

Поліціянт вказав на Лізель.

Ільза Германн запропонувала понести акордеона, та Лізель міцно притискала його до себе, поки вони спускалися з ґанку поліції. За кілька кварталів далі по Мюнхенській вулиці проходила чітка лінія, що відділяла розбомблених і тих, кому поталанило.

Мер був за кермом.

Ільза сиділа з нею на задньому сидінні.

Дівчинка дозволила їй взяти себе за руку, яку поклала на поверхню акордеона, що сидів між ними.

Мабуть, було б легше нічого не говорити, та Лізель мала інший погляд на своє горе. Вона сиділа в чепурній вільній кімнаті мерового будинку і говорила — сама з собою — до пізньої ночі. Дівчинка майже нічого не їла. Єдине, чого вона не робила зовсім, — не вмивалась.

Чотири дні вона носила залишки Небесної вулиці по килимах і дощатій підлозі будинку під номером 8 по вулиці Ґранде. Вона багато спала, але не бачила жодного сну і в більшості випадків шкодувала, що взагалі прокинулась. Усі жахіття зникали, коли вона спала.

У день похорону вона теж не помилася, тому Ільза Германн лагідно запитала, чи не бажає вона скупатися. Перед тим вона лише показала дівчинці ванну і дала рушника.

Люди, які прийшли на поминальну службу Ганса і Рози Губерманнів, тільки й говорили про дівчинку, вдягнену в гарну сукню і шар грязюки з Небесної вулиці. А ще казали, що того ж дня після похорону вона, повністю одягнена, зайшла в річку Ампер і сказала щось дуже дивне.

Щось про поцілунок.

Щось про Saumensch .

Скільки разів їй доведеться прощатися?

А далі були тижні, і місяці, і багато війни. У найважчі миті вона згадувала про свої книжки, особливо про ту, яку написали спеціально для неї, і ту, яка врятувала їй життя. Одного ранку, знову занурившись у шоковий стан, вона навіть пішла на Небесну вулицю, щоб знайти їх, але там вже нічого не залишилось. Нелегко оговтатись від того, що сталося. Потрібні десятки років, довгий відтинок життя.

Для сім’ї Штайнерів провели дві панахиди. Одну — одразу ж після похорону. А другу — коли додому повернувся Алекс Штайнер, який отримав відпустку після бомбардування.

Коли новини знайшли його, Алекса ніби обстругали.

— Розіп’ятий Христе, — промовив він, — якби ж я дозволив Руді поїхати в ту школу.

Когось рятуєте.

І приносите йому смерть.

Але звідки йому було знати?

Єдине, що він знав напевне, — він був ладен на все, тільки б у ту ніч бути на Небесній вулиці, щоб замість нього вижив Руді.

Саме це він сказав Лізель на ґанку будинку під номером вісім по вулиці Ґранде, коли примчав туди, дізнавшись, що дівчинка жива.

Того дня на ґанку Алекса Штайнера розпиляло навпіл.

Лізель розказала йому, що поцілувала Руді в губи. Вона трохи зніяковіла, але подумала, що він захоче знати. Дерев’яні сльози і дубова усмішка. Те небо, яке я побачив очима Лізель, було сірим і лискучим. Сріблястий надвечірок.

Макс

Коли війна закінчилась і Гітлер віддався в мої руки, Алекс Штайнер знову відкрив свою кравецьку крамницю. Вона майже не приносила грошей, але щодня по кілька годин він відволікав себе роботою, а Лізель частенько йому допомагала. Чимало часу вони провели разом, часто ходили до Дахау, після того як його звільнили, та американці їх ніколи не впускали.

Нарешті, у жовтні 1945 року, до крамниці зайшов чоловік з трясовинними очима, волоссям, що скидалося на пір’я, і чисто виголеним обличчя. Він підійшов до прилавка.

— Десь тут є дівчина на ім’я Лізель Мемінґер?

— Так, вона в задній кімнаті, - відповів Алекс. Він сподівався, що це був Макс, але хотів пересвідчитись. — Чи можу я поцікавитись, хто її питає?

Вийшла Лізель.

Вони обіймалися, плакали і впали на підлогу.

Віддавач

Так, в цьому світі я бачив багато чого. Я присутній при найбільших катастрофах, я працюю на найгірших лиходіїв.