Страница 58 из 60
— Ваш зореліт, Цандере, в порядку? Не розбили під час посадки? Не біда, якщо й розбили. Може, прилетіти по вас?
— Слухайте! — гукнув Цандер і замовк: дух перехопило.
У нього було стільки питань, йому так багато треба було розповісти, що він не знав, з чого почати.
— Тільки б зв’язок не розладнався! — висловив він уголос свою думку.
— Не бійтеся, тепер не розладнається, — сміючись відповів веселий співрозмовник.
— Але чому ж Земля так довго мовчала? Зв’язок перервався ще в польоті.
— В польоті зв’язок перервався тому, що на Землі було не до того. Вашу станцію Стормер-Сіті було зруйновано, Пуччі загинув. На Землі такі бурі пройшли, яких ви навіть на Венері не бачили. Про це ще дізнаєтеся. Коли все вляглося, згадали і про вас, про товаришів Фінгера, Вінклера. Сподіваюсь, вони здорові?..
— Так, так.
— Ваші сигнали і ваш голос ми давно чули.
— І не відповідали?
— І не відповідали. Точніше, ми відповідали, а ви нас не чули.
— Чому?
— Невже не догадуєтеся? Згадайте, скільки довелося Пуччі попрацювати, щоб пробити радіопромінням шар Хевісайда. “Прострілити” променем цей шар Пуччі пощастило, і ви чули радіопередачі під час польоту. Але коли ви забралися на Венеру — кінець. На Венері, мабуть, не один, а десять шарів Хевісайда. Атмосфера цієї планети густа і дуже іонізована. Якими тільки “радіоядрами” ми не стріляли, але не могли пробити атмосферної оболонки Венери. Наші радіохвилі, очевидно, відбивалися од її поверхні.
— Ну, і як же ви розв’язали завдання?
— Ще недавно таке завдання здавалося нам майже нерозв’язним. Але група наших молодих учених впоралася з ним. Це було перед самим моїм відльотом. Під час польоту до Марса я не мав можливості випробувати новий винахід і, тільки прилетівши, як бачите, одразу ж “обновив” нову радіостанцію. Добре чути?
— Ідеально. Якщо трохи тріщить, то в цьому винен мій старенький радіоприймач і атмосфера Венери. А ви як чуєте мене?
— З тріском. Так, застаріла ваша радіотехніка, Цандере!
— Який у вас зореліт? Який двигун? Швидкість?
— Про все дізнаєтесь. І самі на ньому політаєте. А подивитися, якщо хочете, і зараз можна. Шкода, телевізійний приймач у вас теж застарів. Але якось розберете. Дивіться. Вмикаю з підсвіченням, сонечко на Марсі тьмяно світить.
Цандер побачив освітлену прожектором людину в щільно пригнаному, блискучому одязі, в кисневій масці. Людина сиділа на похідному стільці біля маленького складаного столика. Позаду людини виднівся великий зореліт, що своєю формою був схожий на сома. Смуга світла осяяла червонувату піщану пустелю, темні купи невисоких рослин удалині біля води.
Від маски Крукса відходили проводи до ящика з рамочною антеною, що стояв на піску. Очевидно, у Крукса під маскою був мікрофон.
— Схожий я на марсіанина? — спитав Крукc.
З зорельота вийшли двоє, тюпали в промінь прожектора і блиснули щільно обтягнутим одягом, мов риби на сонці.
Зображення погасло.
— Вам треба поговорити з начальником експедиції Голубом. Це найголовніший наш начальник. Він зараз на стратосферній станції. Я доповім йому. А з вами ми ще побалакаємо і, сподіваюся, незабаром познайомимося особисто. Привіт товаришам.
Радіоприймач замовк. Цандер дивився на нього майже з жахом: що коли він не оживе…
— Алло, Цандер! Говорить Голуб! Привіт! Радий вас чути. Вирішуйте з Гансом і Вінклером, чи повернетеся ви на Землю у своєму зорельоті, чи прислати по вас Крукса. Він на Марсі. Земля чекає вас.
— А що робиться на Землі?
— Прилетите, побачите! Організовано Світовий союз республік.
— А де ви зараз?
— Я на маленькому штучному Місяці — недавно створеному новому супутникові Землі. На ньому провадимо дослідження космічного проміння, займаємося астрономією. Він же є портом для відправки зорельотів… Я чекаю від вас відповіді, Цандере.
Радіоприймач знову замовк. Цандер важко дихав. Він ледве підвівся. Новини приголомшили його.
Не чекаючи, поки прийде Ганс, Цандер кинувся до дверей і, забувши навіть причинити. їх за собою, без капелюха побіг униз кам’янистою дорогою ущелини крізь дощ з градом.
Цандер був уже біля печер. У каламуті дощу він налетів на щось м’яке, темне. Почулося невдоволене “ква”. Відскочив, роздивився і мало не зареготав, хоч був страшенно збуджений.
Назустріч йому йшла курйозна процесія чорних “капуцинів”. Позаду гордо виступав Ганс. До спини кожного “капуцина” було прив’язано мішок. Це Ганс, щоб полегшити і прискорити перенесення запасів їжі в ракету, використав ручних покірливих і слухняних птахів — “пінгвінів”. Цандер покликав Ганса. Вітер одніс слова вбік. Блоттонові, який визирнув з печери, вчулося, ніби Цандер крикнув: “Земля горить!” Що б це значило?..
— Земля говорить! — уже чітко прокричав Цандер.
Ганс схвильований підбіг до нього… Задиханий Цандер коротко розповів про свої переговори з Круксом і Голубом. Блоттон підслуховував.
Ганс схопився з місця і побіг на гору з такою швидкістю, наче за ним гналися всі звірі Венери. Стомлений Цандер не встигав за Гансом. “Пінгвіни” без “пастуха” тупцювали на місці і здивовано квакали.
Надійшов Вінклер.
— Гоп-гоп! — погнав він пернатих носіїв далі.
А Ганс, переплигуючи через калюжі, спотикаючись і падаючи, біг і біг, і серце в нього трохи не розривалося в грудях. У ракеті він упав майже непритомний, полежав, заспокоївся і кинувся до радіоприймача.
Він говорив з Марсом, з позаземною станцією, із Землею!..
Які чудові новини! Які грандіозні роботи, яке величне перетворення Землі!..
На екрані телевізора перед ним мерехтіли картини, від яких захоплювало подих…
Сріблястими плотами стояли готові до відльоту ракети-торпеди для штурму неба.
Навколо Землі кружляв маленький штучний Місяць, на якому провадилася захоплююча наукова робота.
Плавучі міста на велетенських котках перетинами океани. Вони вміщали багато тисяч пасажирів. Плавучі фабрики і заводи виробів, вихідну сировину для яких давало море.
На затіненому боці Землі, там, де була ніч, сяяли вогняні стрічки — шляхи земних стратопланів.
Пробиваючи крижані гори подібно до венеріанських розпечених “прасок”, уздовж північного узбережжя Євразії швидко йшли каравани “льодоплавів”.
З висоти штучного Місяця полярний і заполярний Сибір сяяв вогнями незліченної кількості електричних сонць-прожекторів, фабрик, заводів… Тайга, тундра горіли, мов небо в зоряну ніч…
Прямі поїзди мчали з Європи в Америку через Берінгову греблю…
Багатомільйонні армії робітників, озброєні складними машинами, наступали на льоди Гренландії, на тропічні джунглі, поліпшуючи клімат, завойовуючи нові площі для населення.
Висаджуючи в повітря, ламаючи кригу Антарктики, люди добували з-під землі незліченні багатства південно-полярних скарбів.
Велетенські “віадуки” на трьохсотметрових фермах, призначення яких Ганс не знав, тяглися на тисячі кілометрів.
В Атлаських горах, на Памірі, в Кордильєрах височіли труби “штучних циклонів” для використання дарової енергії вітру…
Штучні острови-аеропорти були розкидані по Атлантичному й Тихому океанах…
Багато гір — в Хібінах, на Уралі — наче розтанули наполовину, інші зникли зовсім, на рівнинах виросли штучні гори і загороди заввишки з велику гору для захисту полів і садів од вітрів. Ріки з виправленими річищами і нові канали вкрили Землю сріблястою мережею прямих ліній…
Оновлена Земля, і на ній інше людство — бадьоре, життєрадісне, вільне.
“Коли ж вони встигли все це зробити? — здивовано думав Ганс. — Чи справді на Землі час пішов уперед? Чи, може, тут позначився “соціальний закон відносності часу”, коли “невичерпні запаси людської енергії звільняються від кайданів війни і класової боротьби?..”
Задовольнивши трохи свою цікавість, Ганс міг почати розмову і про справу — про нинішній день.
Звичайно, він полетить на Землю на своїй ракеті. Він сам керуватиме нею. Він витримає екзамен на капітана міжзоряного плавання.