Грот афаліни

Через шум і плескіт води не почув, коли Судзір залишив «резиденцію». Та коли вийшов сам, то з лавки, з-під магнолії, обізвався Алі:

— Здоров, Радже. Посидь трохи, розмова є. Коли Радж сів поруч, одразу вів далі:

— Прийми мої співчуття — таке в тебе горе… Мені тільки сьогодні Абрахамс сказав, і треба ж такому трапитись! А такий хлопчина був, він мені зразу сподобався.

— Дякую за співчуття… Але може так статися, що він живий. Ти зараз у мене про це не розпитуй, потім усе розкаяну. І сам нікому не говори, що може бути такий поворот. Наплелося стільки — у голові не вкладається.

— Що, і тебе звільняє? — випростався, ніби хотів устати, Алі.

— Ти про Судзіра? Ні, мене залишає, у дресируваники переводить. Я інші справи маю на увазі.

— А мене звільняє. І Абрахамса, і тих тіток-прибиральниць. Сказав, щоб шукали роботу, тиждень дав на це. Усіх своїх набиратиме, і тільки чоловіків. Крутилися тут сьогодні якісь підозрілі типи, розмовляв з ними Судзір. Здається, я вже бачив деяких в лице… Може, з тієї компанії, що ловили дельфінів? А надвечір англієць був, Піт. Правда, зайшов і одразу назад.

— Не думай, що мені дуже хочеться з ним працювати, навіть дресирувальником. Але згодився поки що… А для прогулянок на «Нептуні» і підводних прогулянок теж своїх поплічників набиратиме. Хвалився своїми планами тільки-но. Хоче мудріше зробити, ніж у Японії. Там є в Іоміурі, під Токіо, підводний театр. Дівки голі під водою плавають, всякі штуки виробляють, а на них дивляться крізь скло.

— Боже, боже… Був дельфінаріум, а хочуть його в притон з розпутними дівками перетворити.

— Не знаєш, чого він на Абрахамса уївся? Казав, що старий соває свого носа куди не слід.

— А-а, це… Скаржився Абрахамс… Образив його Судзір, трохи не побив. А через що? Побачив старий, що «резиденція» не замкнута, вирішив там прибрати, лад навести, хоч не його це діло. А Судзір налетів, як тигр: «Геть! Щоб і ноги твоєї тут не було!» Може, і не визвірився б так. Та побачив, що Абрахамс крутить у руках приз, дельфінчик той на підставці. «Продайте один, — каже. — Вони дуже мені подобаються, хочу внучці на день народження подарувати. Десять доларів дам». А Судзір його в потилицю, в потилицю і виштовхав за двері. Ота цяцька, може, й долара не коштує, тільки й вартості, що в продажу немає, на замовлення Судзіра десь виготовляються.

— У людей профспілки є, допомагають обстоювати свої права перед капіталістами, під час страйків допомагають протриматись. А в нас… нікому не поскаржишся. Що господар хоче, те й робить, б'є і плакати не дає.

— Радже, а чому б і в нас на острові не організувати профспілку? Одну на весь Рай, — щоб до неї всі працівники обслуги входили… От якби обслуга застрайкувала, що б тоді було? Брудом по вуха заросли б, з голоду подохли б усі оті мільйонери, що готелі позаповнювали.

— Ми з тобою про це ще поговоримо. А зараз пробач мені, хочу до міста збігати. — Радж пішов у комору переодягатися.

— Ти тільки не затримуйся. А я поки що думатиму.

— Думай. Нам усім багато про що треба думати.

Трапилося так, що в той самий час, коли Радж ще тільки подумав іти в поліцію, туди вже йшов, розпитуючи дорогу, Абдула. Примусила його йти незвичайна знахідка.

Хоч жив він у номері італійки не гірше за якогось панича, своєї давнішньої звички не полишав — заглядав у всі урни і на смітники, які зустрічалися. У Свійттауні іноді можна було знайти на смітниках, особливо в багатих кварталах, і цікавий журнал з малюнками, і якийсь одяг, і надламану цяцьку, і пляшки з недопитим питвом і трохи підгнилий овоч. У деякі дні торгівля, перепродаж всілякої дрібноти тривав погано, заробити не щастило, і тоді виручали смітники або кафе на відкритих верандах і виносні столики. Там можна було іноді підібрати недоїдки. У такі дні коли п не приносив нічого дядькові, то хоч свій живіт набивав.

І тепер, примчавши з дельфінарію, схопивши в портьє ключ, заскочив у номер і одразу до холодильника. Підмів усе, наївся сам і Тота нагодував. Але, мабуть, зайвого напхався, бо розболівся живіт. Чогось такого, щоб запити, в холодильнику не. було, і довелося напитися у ванній з-під крана. Живіт перестав боліти, і Абдула замкнув Тота в номері, а сам пішов шукати донну Терезу. Хай би замовила чогось з ресторану тепленького, може, живіт зігрівся б і перестав. Тереза могла бути в такий час або в холі, де грають у карти, або в дансінг-холі на танцях. Відчинив картярську кімнату, перебрав очима столики — немає її. Певно, на танцях на другому поверсі. Музика з дансінг-холу лупає на всіх поверхах, то тішить слух, то свердлить перетинки.

Абдула пам'ятав цей хол, з нього ведуть троє чи четверо скляних дверей на відкриту круглу площадку — обгороджений балюстрадою дах ресторану. Коли гарна погода, то більше танцюють там, ніж у холі. Абдула зійшов на площадку між четвертим і третім поверхом, заглянув звично в блакитну урну в кутку — нічого цікавого. Спустився на площадку між третім і другим поверхами, теж заглянув. У цій урні було більше сміття. З-під цукеркових обгорток майнуло щось блискуче, пластмасове. Не втримався, розгріб — і з-під сміття виглянув веселий синій дельфінчик, приклеєний до лілової підставки. Іграшка! Та не абияка, такі він бачив у дельфінарії на виставі. Судзір, дресирувальник, вручав глядачам на пам'ять. Абдула дістав іграшку, подув на неї, обтер обгортками з-під цукерок, щоб очистити від тютюнового попелу. Як шкода, що йому зараз не п'ять або хоча б якихось сім років! Скільки б радощів було, скільки забави! Але й тепер дивився на іграшку із замилуванням, потім сунув за пазуху.

Ступив нижче на кілька східців і не витримав, дістав дельфінчика, щоб знову полюбуватися. Яка краса! Тільки чому один кінчик роздвоєного хвостика відрізаний? Видно запилене чимось пусте нутро дельфінчика. У під-ставці-коробочці теж відпиляний один ріжок, на краях зсередини напилена якась жовтувата мука. Подув у дірочку, хотів свиснути, і в ніс пихнуло цим пилом, відчувся якийсь дуже знайомий, ледве вловний запах. Не переплутає цей запах Абдула ні з чим, він зненавидів цей запах за час, коли жив з дядьком у комірчині під сходами. Запах героїну — наркотика, який звів дядька в могилу. Та сама «біла смерть», про яку і радіо торочить, і газети трублять, і лякливі плакати вивішують, і на конвертах друкують, і на штампах вибивають, якими марки погашаються… Як він ненавидів цю отруту! Вона ж не тільки дядька занапастила, але і його життя зламала. Якби дядько не став наркоманом, то все могло б скластися по-іншому: міг би Абдула навчитися грамоти, здобути добру спеціальність, роботу і не був би безпритульним бродягою.

«Так ось які призи-сувеніри роздає Судзір! І не будь-кому, видно, роздає. Усе підстроєно, знає, кому давати… І не даром дає, а за великі гроші…»

Абдула забув про Терезу, забув про хворий живіт. Злетів, стрибаючи через один східець, униз, на перший поверх, кинув портьє ключ і вискочив за двері.

Де знаходиться поліцейська дільниця, розпитав у людей.

Смикнув двері сміливо — чого боятися? Скільки всюди пишуть, щоб допомагали боротися з розповсюдженням наркотиків.

За обшморганим рудим бар'єром виднілася лисенька, з налиплим на лоб ріденьким чубом голова. Черговий поліцейський… Без кашкета сидить, сорочка з погончиками розстібнута, видно чорні волохаті груди, водить головою вправо-вліво, підставляючи обличчя й груди струменю повітря від пропелерчика. На Абдулу підвів очі повільно, напівсонно, вони були затягнуті поволокою, ніби в тих бродячих корів, що бачив коло базару в Свійттауні.

— Що… хлопчику? — байдуже запитав Абдулу і поправив пропелерчик, щоб краще дув на нього.

— Ось… — простяг Абдула іграшку. — В готелі знайшов, у «Морській лілії».

Поліцейський, скривившись як середа на п'ятницю, покрутив дельфінчика в руках і, не встаючи, шпурнув у сплетений із ротангових стеблин кошик. Не попав, іграшка брязнулася об кам'яну підлогу, дельфінчик і підставка розлетілися в різні боки.