Грот афаліни

— Я взяв пару запасних батарейок.

— Все одно це не робота. Ну, дві години промучимося, три, а користі? Лінію треба тягнути — я казав уже.

— Скажемо мотористові, хай сьогодні ж зробить.

— Безголові ми… Треба було хоч пару веселець з гумового човна взяти.

— Ага… Та й гумовий човен знадобився б: скільки вже часу минуло, а ми ще добре печеру не обстежили.

— Піту це нецікаво. Йому головне, щоб рилися в грязі, як свині, гнали чистоган.

— Де сьогодні будемо? У Дірявому гроті чи коло водоспаду? Давай до дельфінів, у Дірявий.

— Давай.

Один аквалангіст, взувшись у ласти, відштовхнув пліт від Крабового пляжу, плюхнувся сам животом на воду, вхопився за дошки. Другий увімкнув ліхтар, поставив його на ту круглу штуковину так, щоб пучок світла спрямувати вперед, і теж сунув ступні в ласти, скочив з плота у воду, учепився поруч з першим.

Пліт рухався хутко і якраз на Янга. Кругла, трохи розтягнута пляма світла ковзала по воді, часом посвічувала трохи управо, коли пліт здригався, навіть здіймалася і вгору. Янг відчував себе як у пастці. Лізти у воду, ховатися там від аквалангістів? Не хотілося: тільки-тільки почав підсихати й зігріватися. Забрався від води далі, мацаючи руками й ногами. Добре, що стіна була тут похила і намацувалися виступи і виямки. І раптом рука, простягнута вперед і вгору, не знайшла опори! Замацав нею на всі боки — диво, не стіна це була похила, а нібито ще один великий вал чи поріг. Почав вилазити й мацати ще обережніше — так і є, за валом іде зниження. Закинув туди одну ногу, підтягнув другу і зсунувся за вал ногами уперед. Западина була неглибока, може, трохи глибша, ніж півметра, і рівна, ніби якесь лігво. Зрадів неймовірно: недаремно вибрав цей поріг для житла. Тепер у нього і гніздо буде таке, що не скотишся у воду, і крабів тут немає, і ховатися добре — знизу, з води дідька лисого помітиш, хоч як світи. Якби Янг знав, що таке окопчик з бруствером, то порівняв би своє лігво з ним. Одразу скористався цим бруствером, виглянув із-за нього обережно вниз. Пліт був зовсім близько, ліхтар осліплював. Довелося затулятися рукою, світло вже скакало по тому місцю, де Янг тільки що був.

— От, уперлися… Греби ти, я пригальмую. Управо будемо брати, — почувся зовсім близько, як над вухом, чужий голос.

— Уліво, а не вправо. Я пам'ятаю цей виступ. Дірявий грот за ним, зліва.

Бочка скреготнула, зачепивши під водою камінь. Пліт гребці відтягли трохи назад, а потім спрямували в лівий бік, а коли дивитися від Янга — у правий. Світло ліхтаря зникло за мисом-скелею, ледь видний відсвіт уловлювався над гребенем бруствера. Чим більше праворуч до Храмового грота, тим більше задирався угору бруствер. Бачивши світліше «небо» і чорний силует гребеня на його фоні, Янг сміливо рушив туди, тільки виставивши поперед себе руки. Тут можна було майже стояти, обпираючись або тримаючись за гребінь, спостерігати, що робиться унизу, на воді.

Контур плота ледве виднівся, з нього углиб грота і на воду падав сніп світла. Світліли трохи і плями за плотом, де бовтали ноги плавців — фантастична, казкова картина! Янг спрямував погляд угору — а де ж та дірка в склепінні, схожа на вісімку? Очі звикли вже до світла ліхтаря, хоч і не прямого, не хотіли вловлювати те, що повинно було проникати зверху. Нарешті щось побачилося, тільки не вісімка, а ніби пуголовок з хвостиком, і зовсім блідо. Не помітив на тій плямі ні зірок, ні літаючих кажанів. Мабуть, отим пуголовком було не саме небо, а тільки відсвіт денного світла, а саме небо чимось прикривалося. Янга охопила нестерпна туга, хотілося завити, як Мансуровому собаці. Був випадок, що той завив на березі, чекаючи рибалок. І накликав біду: не вернувся з ловів двоюрідний Мансурів брат, старший за Янга на чотири роки. Бідолашний Мансур, де він тепер? Чи вилікувався? У нього ж тоді, коли він пірнув у лагуні під час підводного вибуху, полопалися барабанні перетинки, і сам він був контужений. «У мене одне вухо болить, і то не стерпіти… А як йому тоді було?»

Тим часом пліт опинився серед дельфінів. У сильно розтягнутій овальній плямі на воді побачилися спини з плавниками, дельфіни кружляли навколо плота то в один, то в другий бік. Нарешті скупчилися і відійшли в найдальший куток, куди світло не діставало.

Обидва аквалагангісти видерлися на пліт, світло ліхтаря погойдалося по воді.

— Ну от… Хоч бери ласо та кидай, як ковбой… — голосно зітхнув один аквалангіст. — І як до них піддобритися?

— Ти ж кричав: коли гора не йде до Магомета…

— Ага… Попливу до них без акваланга, спробую з рук погодувати… Як дикі, не віриться, що з дельфінарію.

Той, що згадував ласо, взяв мішок з рибою і кинувся грудьми на воду, аж хвилі захлюпали в стіни. Другий підтягнув до ліхтаря акваланг, став щось у ньому підгвинчувати чи ремонтувати. Янг був упевнений, що дельфіни не піддадуться на їхнє підлабузнювання, і відхилився од гребеня. Довго ще тут аквалангісти забавлятимуться, ще й на дно полізуть з черпаками. Треба використати цей момент!

Він миттю переліз через бруствер, сповз, мацаючи руками, до води. Скинув рогожу, роздягся догола — так, як вони купалися без дівчаток у лагуні Біргусу. Тихо ліг на воду, обережно й рівномірно запрацював руками. З Храмового гроту його не побачать, перевірено. Звідти навіть пляжну лампочку не видно. Але довго не буде на пляжі, тільки схопить той целофановий мішок з рештками їжі і назад. «Тут роздивлюся, що в ньому… Ха, а як ти роздивишся в темряві? Де хвилина, там і дві, нічого це не змінить…»

Плавав недаремно. У зім'ятому мішечку знайшовся підгнилий банан, зовсім добрий усередині, блискучий від жиру недогризок хліба і дві продовгуваті свинячі шкурки від бекону. На шкурках подекуди можна було ще обгризти, обсмоктати сало, та й самі шкурки добрі ласощі. Тільки треба вміти їх їсти… Хліб і банан проковтнув за мить, а шкурки сунув за щоку — і назад у воду.

Аж настрій покращав!

Плив, плив і виплив… у Храмовий грот! Коли несподівано посвітлішало попереду і заворушилися на цьому світлому постаті аквалангістів, він навіть розгубився: «Трохи на пліт не наткнувся!» Узяв праворуч, хутко намацав мис-виступ і свій поріг за ним, озирнувся: усе правильно, звідси лампочку видно. Обережно, щоб не позбивати коліна, виліз. Обтер з себе долонями воду, порозтирав трохи груди, спину, ноги, щоб розігріти кров. Насилу розібрався з одягом, понатягував на себе. І поки робив усе це, стікав слиною, прицмокував. Хай їм грець, цим шкуркам, так і хочеться ковтнути не жуючи. І одразу до гребеня — а що робиться на плоту? Жував, молов зубами, мліючи від насолоди, і наглядав, прислухався.

А там вилазив уже на пліт аквалангіст, що плавав з рибою до дельфінів.

— Ну як? — запитав той, що залишався на плоту.

— А хай вони поздихають… І близько не підпустили. Думав, може, не бачать, темно. Вийму рибину поплещу нею, щоб запах пішов по воді. Жоден не підплив!

— Треба було хоч так накидати. Вони не дурні, зрозуміють, що ми з добром до них.

— Кидав! Ось, у мішку, може, третина тільки зосталася. Ще раз спробую, наприкінці.

— Я пропоную так: перше занурення — удвох. А потім чергуватися. Ліхтар постав, щоб світив на воду. Для орієнтування…

Далі вони не обмовилися жодним словом, ніби посварилися. Мовчки зібралися, причепили акваланги. Один узяв підводний ліхтар, не той, що горів скраю плота, другий, і два черпаки. Занурювалися так, ніби хотіли сісти на уявний бортик плота, але знічев'я перекидалися догори ногами у воду.

Розійшлися і зійшлися круги, похитався трохи ліхтар, помигувала пляма світла на воді…

Янг набрався нахабства: поки вони занурюватимуться, а потім зачерпуватимуть, вимиватимуть, він похазяйнує у них на плоту. Ніяких мук совісті не відчував, здалося навіть, що долетів до нього схвальний голос Абдули: «Молодець! Так їм, грабіжникам, і треба!» — «Я нічого не братиму. Я тільки термос з кавою… Вони обійдуться без нього, а я вже не можу: нутро хочеться погріти… Підкину потім порожній, от здивуються!» Роздягнувся Янг другий раз швидко, хотілося скоріше дорватися до солодкої, духмяної і гарячої кави. Плюхнув у воду сміливо — не було кого остерігатись.