Грот афаліни

_ Тільки коли найжаркіше — площа стає пустою, а так на ній завжди людно. Люди ходять навколо фонтана. Окремі закохані парочки довго сидять на гранітному бережку, забавляються з водою: то полощуть руки, то затикають котресь сопло, оббризкуючи одне одного. У воді то тут, то там просвічуються монети, за кожну з них, визбируючи пізно вночі, б'ються хлопчаки, а сентиментальні туристи знову й знову кидають. Є там і зілля, в одному місці розпласталося на воді якесь кругле листя, плавають перісті риби-папуги.

Особливо бурхливі людські приливи, коли висипають на вулицю глядачі з кінотеатру, що поблизу, або сунуть потоком на нічне шоу в «Кракен». Чомусь багатьом ще хочеться обійти хоч одне коло на майдані, потовктися в натовпі, заглянути в крамнички з сувенірами або в бари-забігалівки. А ще тут і базарчик, і чорний ринок, на якому відбуваються блискавичні угоди на контрабандні товари. У вируючому натовпі та багатомовному гомоні робиться це непомітно, а для грошей закони не писані. П усякому разі поліцейські, що інколи з'являються тут, не помічають або не хочуть помічати нічого протизаконного.

Коли Радж повертався із занять у містера Ромеша, де брав уроки карате, він теж заходив до фонтана. Від тієї приватної школи карате, яку відкрив Ромеш у одному з підвалів будинку сьомого сектора, до майдану — лише якихось метрів двісті. І Радж сідав на бортик фонтана. Приємно було посидіти, слухаючи лагідний плескіт і шипіння води, відчувати, як утома залишає розвереджені й натруджені суглоби, затихає біль у м'язах. Давав містер Ромеш навантаження максимальне, кімоно щоразу доводилося вивішувати сушити від поту, а то й прати.

Сидів розслаблено, бавився з водою і в думках перебирав Ромешеві повчання. Щоб добре служити своєму народові, треба бути фізично досконалим. Тільки така людина може і за себе постояти, й іншому допомогти, і народові користь принести. Ромеш ледь не молився на фізичну досконалість людини і бачив у карате і порятунок, і зброю в боротьбі за краще майбутнє народу. Смішний і наївний Ромеш: нібито небо можна проткнути кулаком! Та прийомами карате можуть досконало володіти й вороги народу, всякі кровопивці та пригноблювачі.

Одне добре: завдяки гурткові познайомився з кількома порядними хлопцями-вантажниками з порту, електриками з готелів, музикантами з ресторанних оркестрів, офіціантами, матросами з рятувальної служби. Прості, наські люди.

Погляд Раджа ковзає по обличчях. Механічно відзначає, хто місцевий або в усякому разі — з тропіків, а хто приїхав здалеку. У місцевих шкіра темно-руда, часом навіть коричнево-синя, тільки китайці жовті.

Пройшли двоє під ручку, один з них товстун з виблискуючим кийком. Вухо Раджа спіймало:

— Тут таке казино-рояль! Краще, ніж у Монако, — у захопленні змахував кийком товстун.

— А я в рулетку не наважуюсь. Жебраком можна зостатись.

— Хе, у карти теж можна програти.

Коли проходили дівчата, погляд Раджа затримувався на них довше. Прикидав, чи міг би він у якусь з них закохатися чи ні. Йому хотілося вже когось кохати — він такий. Двадцять років уже!.. «А я і уявлення не маю що таке кохання…» — зітхалось йому.

Уже можна було і попити, і він покликав хлопчика візком. Той розвозив у скляному чані, схожому на акваріум, кокосовий сік з дольками апельсинів, мандарині ананасів, шматочками льоду.

— Черпни разок.

Пив, а сам усе придивлявся до людей. І здалася йому одна постать знайомою. Навіть не постать, а хода людини. Віддав швиденько хлопчикові кухлика, кинув п'ятицентовик — і бігом за тим юнаком. Він знав ходу цієї людини з дитинства: рівненько йде — ніби глечика з водою на голові тримає. Він чи не він? Він чи не…

— Амара!

— Радж?! — оглянувся юнак.

Обнялися, утворивши серед людей нерухомий острівець. Посипалися звичайні в таких випадках запитання: «Ну де ти? Що поробляєш? Як тут опинився?» Більше, звичайно, питав Радж, бо в нього самого майже нічого не змінилося.

— Ти як зник з Біргуса, то більше й не знаєш нічого, що там сталося? — У цьому запитанні Амари Радж відчув прихований біль і співчуття. Заперечливо похитав головою, уп'явся очима в очі друга, а серце вже боляче занило. — То мені багато що є розказати… Чого ми тут стоїмо? Давай сюди, у «Летючу рибу», — показав Амара на бар-ресторан, на фронтоні якого стрибали різнобарвні неонові риби з плавниками-віялами. — Мені до роботи ще ціла година, посидимо, посмокчемо коктейлю.

— А де ти працюєш?

— А тут же, у «Летючій рибі». Ночами… Сьогодні четверта ніч буде. Посудником… Я попрошу буфетника, позичить.

— Ні, дорогенький. Платитиму я, готівкою. Ти ще обживайся.

— Ну гаразд, тільки наступного разу — я.

Пішли обнявшись.

Усі місця за столиками були зайняті. Амара організував два місця за службовим столиком, сам і коктейлі приніс із соломинками.

… Радж слухав його розповідь про все, що сталося на острові, і плакав, щосили притискуючи долоні до обличчя, щоб не так виривалися придушені ридання.

— А де… поховали матір? — знайшов нарешті сили спитати.

— Не знаю… Нас, живих, загнали на катери й повезли… А там, на Біргусі, бульдозери все нищили. Скрепери рівнятимуть, екскаватори копатимуть котловани під усякі сховища… Немає місця для могили на Біргусі!

Амара ще розказав, як шукали притулку на Гірському — спочатку в болоті, потім, з Янгом, у горах. І нічого не знайшли, не було місця біргусівцям і там, і всі розбрелися хто куди.

— А батько де? Янг? На Гірському зосталися?

— Коли я від'їжджав сюди, то були на Гірському… Кахи-и… Не хотів тобі ще й це говорити, але скажу. І з твоїм батьком негаразд: у нього розум помутився… Як побачив тоді, що з матір'ю сталося, так і…

Склянка приглушено хруснула в руці Раджа, на столі розтікся напій…

— Пробач, друже… Не про таке я хотів би говорити тобі. Але ж… Я від'їжджав, то батька тримали під замком… Дід Амос і Ганеш опікувалися ним, на самій воді тримали. Пост йому робили, очищення. Я чув, що хотіли, щоб на храмовому святі на Головному ніс каваді з дарами Вішну.

— Так уже ж минуло це свято! Де вони зараз, не знаєш?

— Ні. Нікого з біргусівців потім не бачив… Кров на столі… Порізався?

Радж посмоктав долоню, сплюнув під столик.

— Глибоко? Посидь… Я зараз щось пошукаю, щоб перев'язати. І приберу тут.

Радж уже не чув Амару. Ганяв по рожевій калюжці на столі прозорі осколки. У вухах дзвеніло… То хотілося зірватися з місця і кудись бігти, трощити-ламати все на своєму шляху, то схопитися за крис, пустити його в хід. Але на кого піднімати руку? Проти кого конкретно? Конкретні винуватці були там, на Біргусі. «Бідний Янг, скільки йому довелося пережити за ці дні! Де вони тепер, як житимуть?» — гарячкові думки роїлися в голові.

Коли повернувся Амара і почав забинтовувати йому долоню, Радж попросив і його напитувати роботу для одного доброго хлопця.

«Усе… Дременути звідси! Якнайдалі! І більше не попадатись…»

Ніде ні душі, на вулиці майже цілковиті сутінки. Дві-гри лампочки світилися подекуди на стовпах жовтими плямами. Біля них тріпотіли кажани, ловили нічних живих метеликів. Вороже і лякливо чорнів через вулицю якийсь сквер. Там, мабуть, був і ставок. На фоні неба віялові пальми здавалися понатикані шаблями. На Біргусі Янг не знав ніяких нічних страхів, міг іти в ліс у будь-який час ночі. А тут, у найголовнішому місті султанату, на Головному острові, йому було страшно.

Повернув праворуч — там, на його думку, мав бути порт. І в ту ж мить почув зі скверика притишене: «Е-ей!» Через низенький тинок перестрибнула невисока постать, кинулась до Янга через вулицю.

— Хай тобі… Я вже думав, якийсь бандит. — Янг перелякано сплюнув під ноги Абдулі.

— А що в тебе можна забрати? Голий як риба. Зате в мене… На от, їж… Холера, папір розмок… — Абдула дістав із-за пазухи якісь темні грудочки з прилиплими рештками паперової серветки. Один шматочок упав під ноги, і Абдула підняв його, нібито дмухнув для годиться, кинув собі в рот. — Чого дивишся? їж! Це з «Тридакни». Твоя порція чучі. М'ясо, вимочене в соусі, підсмажене на цурках. Смакота!