Грот афаліни

Шастають між людьми, потрапляють під ноги облізлі, шолудиві собаки. Бреде, мов п'яна, заважає людському потокові худа корова. Свята тварина, ніхто не насмілиться її прогнати.

По обидва боки дороги сидять на сонці голі й чорні, як головешки, святі — садху. Дехто підходив до них, кидав у бляшанки монетку: святі теж не самим духом святим живуть. Янг чув шепіт людей, шепотілися поштиво і з заздрістю: «О-о, он той був у Бенаресі, в Індії… Пив воду із священного Гангу… А той — у Ришикеші… А той — у Хардварі…» Де та Індія, де місто Бенарес? Янг мав про це невиразне уявлення. Може, це взагалі казка-легенда, в яку можна вірити, а можна й не вірити.

Мабуть, вітер трохи повернувся, бо дим від величезних вогнищ, які палали поблизу храму, почало закручувати й гнати якраз на потік людей. Люди кашляли, плакали від диму, задушливого, акі хапала ядуха від паленого м'яса. На вогнищах спалювали небіжчиків. Бути спаленим під час такого храмового свята — велика честь, заплатити за таку честь могли тільки багаті люди. Про все це Янг теж почув у натовпі.

Янгів батько, мабуть, був уже непритомний. Голова обвисла на груди, ноги волочилися по камінню, як неживі. Але йому не давали впасти, не знімали каваді з його плечей. Допомагали нести і батька, і каваді незнайомі чоловіки, не біргусівці: жертву треба донести до Вішну, інакше всі намагання будуть марними, молитов і прохань бог може й не почути.

Майдан біля самого храму скрізь заставлений чи то дзвонами, чи то маленькими храмиками, навколо них у чашах з піском горять сандалові палички, жевріють ґноти у каганцях з олією. Тіснота і штовханина неймовірні… Ченці пробують надати людському розгардіяшу якогось порядку, ділять потік людей на струмки — до головного входу і до бокового, намагаються стримувати людський натиск, пригальмовувати. Хто взутий, сходили з дороги під стіну, роззувалися, скидали з себе все, що було з натуральної шкіри, і знову поспішали до входу. Кожний поривався до Вішну потрапити якнайскоріше, поки той не стомився вислуховувати людські скарги і прохання.

Обабіч головного входу стояли величезні білі скульптури корови і лева. Чернець показав Янгові на боковий вхід. Кинувся туди, щоб скоріше наздогнати своїх, але наткнувся тільки на чужі спини. «Мамо!.. — якийсь страх пройняв душу. — Тату-у! — протискувався усе глибше в храм, пробирався то праворуч, то ліворуч, облипаючись потом, хоч у храмі було холодніше, ніж іззовні. — Дядьку Амате! Діду Амосе!» Біргусівців у натовпі не було, вони, мабуть, зайшли крізь головний вхід і протискалися до вівтаря в іншому потоці. Туди, де над людськими головами височить шестирукий бронзовий Вішну з лагідною, ласкаво-дитячою усмішкою на обличчі. Сидить він у позі лотоса, а отак здіймається над усіма…

— Дядочку, підніміть мене, я подивлюсь! Дядечку, підніміть! — смикав Янг за рукави, за сорочки чоловіків. Але вони ніби оглухли чи були в трансі, нічого не хотіли чути, нічого не помічали, крім Вішну. Нарешті один ніби прокинувся, підхопив Янга під руки: «Ди-вись… І молися, молися!..» Янг крутив головою на всі боки, видивлявся своїх, шукав батька. Коло самого Вішну в цей час відбулося якесь сум'яття, мигнула знайома каваді. Але жодного біргусівця Янг не впізнавав, тільки метушилися там люди в жовтих довгих хітонах з блискучо-чорними головами. Кого вони виносять звідти ногами вперед? Чого схиляється над тим, поваленим, жінка м білому халаті та білій косинці?

— Ну, надивився? — Чоловік опустив його на землю.

— Дякую… — Янг вислизнув з його рук, протискувався до Вішну, до тих ченців, що ковзалися на мокрому, проштовхувалися до виходу, когось несучи. Янг спробував опуститися на землю, проповзти під ногами, але наступали на руки, і довелося випростатись, устати… Он уже ті ченці, біля самого виходу — другого бокового виходу. Ліз туди осатаніло — кого вони несуть?! Таке знайоме до кожної подряпини-синця тіло, такі знайомі пороздирані виразки…

— Тату!!! — вирвався крик нелюдського болю.

У батька безпорадно теліпалися руки, хиталася відкинута вниз голова. Очі були примружені і ніби з каламутного скла. Не відгукнувся батько, жодним словом не обізвалися ченці.

Ось уже двір, тут трохи вільніше. Янг забігав то з одного, то з другого боку батька, підхоплював його руки — «Обдере об каміння… Йому ж болить!..» І відчував, що руки були холодні.

Занесли батька під повітку, збиту зі свіжих дощок. Там уже лежало кілька тіл, накритих простирадлами. Батька поклали в один ряд з ними.

— Іди, хлопчику звідси… Ти син його? Усе одно — іди. На ось понюхай — і йди… — жінка в білій косинці з червоним хрестиком над лобом дістала з брезентової сумки пляшечку, відіткнула і сунула корок Янгові під ніс.

Перехопило дихання, сипонули з очей сльози…

— От… Поплач — і йди. У твого батька гарна смерть. Ти пишайся ним — він не пожалів життя для Вішну. Його спалять на найголовнішому жертовнику — як знатну людину. Ти пишайся ним… Ну — іди! — поквапливо підштовхувала в плечі до виходу. Вистачало в неї сьогодні роботи.

Не бачачи за слізьми білого світу, Янг брів униз до струмка разом з іншими прочанами. А потік тих, що підіймалися до храму, все ще не рідшав.

Ніхто з біргусівців його не шукав. Кому він був потрібний?

За два кроки позаду кульгав за ним, метляючи довгим язиком, бездомний рудий собака.

У центрі столиці хрипіли від натуги репродуктори:

Світтаун[4] — улюблене місто,

Світтаун — перлина моря,

Світтаун — як пісня серця.

Світта-а-аун! — у даль несеться, –

Світтаун! Світта-а-а-аун!!!

Духмяний наш, солодкий наш

І милий наш — Світтаун!

Янгові здавалося, що репродуктори-висульки на стовпах, схожі на гігантські приплющені, з решіточкою знизу, невідомі і неїстівні плоди, аж дрижать і трясуться. Вони от-от полопаються від напруження й спекоти, упадуть на землю дзвінкими цурпалками. Слухати цю безкінечну залізну пісню було нестерпно, в голові дзвеніло і від недосипання, і від спеки, і від того, що пережив уже тут, у столиці. Янг уже кілька годин бродив по місту, не розуміючи, куди йде-бреде, кого чи чого шукає.

Хотів спочатку вернутися на Гірський, де були люди їхньої общини. Потім зрозумів, що повертатися немає до кого. Є, щоправда, кілька друзів — Амара, Натача, Тун. Але чи на місці вони зараз? А якщо сьогодні на місці, то де опиняться завтра? І хіба замінять вони батька-матір, у них своїх клопотів доволі. Шкода, звичайно, друзів: може, більш ніколи не пощастить побачити. Але ж йому треба думати, як перебратися на Рай, а не на Гірський. На Раї брат Радж, коло нього і знайде притулок.

Океанські теплоходи не ходять на Рай, там і порту немає такого, щоб їх прийняти, вони розвантажуються тут, у Світтауні. Пасажирів одразу направляють у довгий одноповерховий будинок з коротким написом — «Митниця», після цього тим, хто приїхав, можна вільно бродити по місту, поселятися в готелях. А деякі до міста не хочуть іти, хочуть одразу на Рай. І представники туристичного бюро аж із шкіри пнуться — усім треба догодити, усіх задовольнити. Морськими трамваями або катерами на підводних крилах гостей відправляють на Рай. Янг довідався про все від хлопчаків-лоточників, вони роїлися біля теплохода, а найспритніші пробиралися навіть на теплохід. Один китаєць-гендляр з лотком на животі кілька разів потрапив на очі.

Біля борту теплохода косо звисають два довгі трапи з балясинами, по них тупотять і тупотять десятки й сотні ніг. Потоку пасажирів і носіїв, здавалося, не буде кінця.

Проклятий дзвін у голові… Здалося, що звідкись, наче з неба, хтось дзвінко покликав, ніби в якусь залізяку блямкнув: «Я-я-ян-нг!» Він став поглядати навкруги. Перебрав очима один косий частокіл людей на трапі, другий… Якийсь смаглявий хлопець махає йому зверху правого трапа — хто ж це? А той нетерпляче шмигає попід руки пасажирів, наскакує і спотикається на їхні валізи, сумки, ледь не вивалюється під балясини, котиться вниз. Абдула?! На трапі лайка, дехто з носіїв пробує ляснути проворного непосидька по потилиці, але Абдула тільки розкотисто-дзвінко регоче, викручується і катає униз.

4

Англійське слово sweet має багато значень, які й обігруються в пісні: солодкий, духмяний, свіжий, улюблений, милий, мелодійний і т. д. Taun — місто.