Грот афаліни

Звідси можна було оглянути добру половину озера. Там, де поверхню освітлювало сонце, вода здавалася ніжно-блакитною, трохи зеленуватою, а там, де була тінь, — темно-зеленою і фіолетовою. Дальню частину озера приховував схожий на здвоєний пухкий корж, зарослий кущами острівець. Унизу, під хлопцями, простяглася бухточка, майже всю її огортав затінок. Бухту оточував низький, густо засипаний камінням берег. Біло-сині пасма водоспаду (звідти несло на хлопців холодну мжичку) обрушувалися на цей природний брук, губилися між камінням, залишаючи на їхніх боках і лисинах клубки білосніжної піни-шумовиння. І скрізь повз бухту, де тільки можна, були насипані пагорбки, багато каменів були зрушені з місця.

Янг хотів уже шукати спуск униз і першим скотився на берег бухточки, як Амара ухопив його за плече: «Ховайся!»

Майже з-за такого самого виступу скель праворуч від бухточки плив під поверхнею води якийсь чоловік у чорному гідрокостюмі з жовтою смужкою на боці. Руками не гріб, руки були чимось зайняті, перебирав тільки ногами з ластами. Ось над водою показалася половина блискучої чорної кулі — голови плавця, висунулась і трубка. З трубки бризнув фонтанчик води… Плавець повернув до берега, голову підняв з води більше, але обличчя не можна роздивитися — закрите було склом маски. Ось уже дістав він ногами дно, випростався, важкий свій вантаж взяв під одну руку, нахилившись на другий бік, щоб урівноважити вагу. Тримав під рукою ніби обрізок з якогось бака із зачерпнутим десь на дні піском. Мабуть, у днищі металевого бака були пробиті дірочки, бо знизу численними струмочками текла вода. Невідомий зірвав маску і трубку, поклав на своє металеве решето, взяв його вже обома руками, притискуючи до живота.

— Піт! — покричав заклопотано на обидва боки. — Піт!

Той, кого кликали, не відгукувався, його ніде не було видно.

— А що! Я так і думав: не один чоловік тут колупався, — прошепотів Амара. — І не один день.

Незнайомий видибав на берег, поставив своє решето, зняв з ніг ласти і стомлено сів на камінь.

— Що будемо робити? Може, спустимося запитаємо, що вони тут шукають? — запропонував Янг.

— Цс-с-с… Дивись! — кивком показав Амара ліворуч.

З-під навісу скель, уже з їхнього боку, виплив на невеличкому гумовому човні, веслуючи широкою і короткою лопаточкою, ще один незнайомий. Був він у смугастих, ніби американський прапор, трусах і пляжній білій шапочці з прозоро-синім довгим дашком. Може, він плив від того струмка, де тільки що мацали пісок і хлопці? Як вони не помітили цього човняра, а він — їх?

Човен насунувся днищем на берег. Човняр виніс бордове пластмасове відро з піском і мілке, але довге пластмасове коритце з виламаним з одного вузького боку бортом. Поставили коритце трохи похило, насипали на нього пісок, поливали водою. Топталися навпочіпки, мацали і, мабуть, нічого доброго не вимили, не знайшли, бо той, у шапочці, раптом зі злістю шпурнув відро. А той, що в гідрокостюмі, щось сказав, і вони засперечалися, показуючи в різні боки і навіть на острів.

— Про що вони? — прошепотів Янг.

— А ти хіба не розумієш по-англійському?

— Слабо. Дуку-матрос трохи вчив, але…

— І я слабо. Щось про золото говорять.

— Ама-а-ара?! — видихнув схвильовано Янг. — Вони шукають золото? А що, коли нам спробувати? А раптом пощастить!

— Не сподівайся. Ніколи ніхто ні на Біргусі, ні тут не казав, що на Гірському є золото. Якби хтось знайшов його, то знаєш, що б тут почалося? Кінець світові.

— Але ж вони не так собі шукають! — палко заперечив Янг.

— Шукають! Може, якісь дурні туристи. Думають, коли від'їхати на тисячі кілометрів, потрапити на якийсь острів в океані, то можна повні кишені самородків або золотого піску нагребти. Ходімо звідси!

Обхід озера забрав ще з годину. Поки лазили, видиралися, виявили із західного боку, ще два струмки, які впадали в озеро.

— Хіба воно бездонне? — здивувався Янг. — У нього он скільки ллється, а з нього — ні струмочка.

— Висихає… — сказав Амара, але відразу ж додав: — Ні, не може стільки висохнути. Куди ж дівається вода? Он, по камінню можна побачити — не змінюється рівень.

— Воно хоч і в колишньому кратері, але набагато вище від рівня океану. Якби прорвалася вода через ці скелі — от шугонуло б!

— А може… А коли воно під землею тече в океан? Може бути таке?

— Може. Вулкан, землетрус чого хочеш можуть наробити. Але якби вода провалювалася, то вона б кружляла, вир був би. От дурні, треба було краще приглядатися до поверхні.

Янг зійшов по камінню до самої води, нарвав листя, шпурнув на воду. Листя розлетілося, впало, може, за якихось два метри від берега. Упало і лежить собі спокійно, нікуди його не несе, не крутить.

— Вдруге не будемо обходити! — зітхнув Амара. — Нам треба ще південний схил гори розвідати — до самого моря. Якщо і тут нічого не знайдемо… — Амара не договорив, розпачливо махнув рукою.

Південний схил здався не таким довгим, і був він набагато крутіший, ніж східний, який вів до міста. Нагромадження скель, тріснутих і розірваних напливів лави було більш дике і малодоступне. Тут дерев і кущів було менше, та й ті надто вже покручені й зігнуті. Ніде не помітили навіть маленької, хоч трохи рівної латочки, щоб можна було зачепитись, наносити туди землі й розбити хоч невеличкий город. Скелі закінчилися раптово обривом, далі внизу простягався піщаний берег, до білого прибою було метрів сімдесят. Подекуди на піску було розкидане поодиноке каміння і скелі, росли колючі кущі-молочаї, стирчали волоті султанської трави, сиділи кактуси. Чималий клапоть піщаного пляжу коло води був відгороджений щільним парканом, поверху якого було насновано три ряди колючого дроту. Згори хлопцям було видно, що діється за огорожею: зі східного боку площадки стояли два намети, підіткнуті з боків, щоб продувало вітром. Із західного долинало густе й часте чахкання. Там стояв на чотирьох колесах двигун, трохи схожий на той, що бачив Янг на понтоні в лагуні їхнього Біргусу. Посередині, ближче до паркану і до хлопців, підіймався автомобільний причіпний вагончик з високими й низькими антенами нагорі. Майже по прямій лінії за ним близько біля води лежали якісь ящики й смугасті бочки з паливом, а вже зовсім на воді при березі видно було катер чи глісер.

Довго стежили хлопці, поки дочекалися хоч якогось руху за парканом. З одного намету вийшов робітник, попрямував до двигуна. Постояв там, постежив за приладами і знову вернувся у намет. Тільки добре придивившись, хлопці помітили, що від двигуна до вагончика з антенами і від нього до берега нібито повзуть чи шланги, чи проводи-кабелі.

І ще одне вразило: на морі гойдалися розкинуті великим півколом гігантські поплавки — біло-червоні смугасті бочки. Вони були з'єднані рамами попарно, і з середини кожної пари стирчав угору стержень з вивіскою. Що було написано на тих вивісках, можна було прочитати хіба що тільки, в бінокль.

Хлопці зійшли вниз, насторожено пішли повз паркан. Із східного боку, де Кампонг, виявили на паркані бляшану вивіску з написом. Текст був охоплений справа і зліва червоними знаками оклику — один крапкою вгору, другий — крапкою вниз. Амара довго вчитувався, щоб зрозуміти, і Янг нетерепляче підганяв: «Ну що? Про що тут?»

— Якась наукова експедиція з вивчення океану. Американська, здається… Заборонено наближатись, особливо морем, ближче ніж на двісті метрів.

— Якби Радж був, він би геть усе переклав! — прошепотів Янг.

— А що тобі не зрозуміло? — ніби розсердився Амара, відтягуючи Янга від паркана. — Ходімо, поки нас не спіймали… Там зовсім з острова прогнали, тут — заборонені зони. Наче не в своїй країні живемо, а…

Амара йшов смугою припливу — швидко, розмашисто. Янгові довелося пришвидшити ходу, аж у лівому боці закололо. Збирався вже запхинькати, та Амара спохопився:

— Розігнався я… Їсти хочеш?

Про це можна було й не питати! Яку вже добу надголодь.

Зійшли до самої води, посідали на гарячий, мов жар, камінь. Янг не витримав, похлюпав на камінь водою і сів удруге, на мокре. Поопускали натруджені, поколоті ноги у воду, в ласкавий прибій. Часом вода била в камінь і не дуже мирно, обдавала з головою. Але хлопці не зрушували з місця, було приємно.