Грот афаліни

— Ма-амо, п'явки!!! А-а-а-а!.. — не стихав дитячий крик.

— Тихо! Ми ще не бачили ні струмка, ні берега моря! — старався всіх перекричати Амат, Натачин батько. — Треба ще потерпіти годину-дві. Я піду розвідаю, як і що, а ви розпалюйте багаття, робіть побільше диму… Щоб москітів розігнати! — Він витягнув з мішка сокирку. — Хто ще зі мною?

Згодилися йти багато хто, але Амат вибрав Амару, в нього був на поясі ніж, як і в Раджа. Янг такими очима дивився на Амару, на Натачу, що дівчинка почала просити батька:

— І Янга візьми! Він добре по деревах лазить… Він… плаває краще за всіх нас! — І зашептала голосно Янгові: — І сам просися, язика проковтнув? А я понаглядаю за твоїм батьком, не турбуйся.

Жінки і всі, хто залишався на місці, почали виривати й витоптувати траву, обламувати над головами гілля, щоб не так зручно було нападати п'явкам. Інші збирали найсухіший хмиз, щоб роздмухати огонь.

Птахи, що були притихли від людських голосів, знову почали перекликатися в кронах дерев. Один реготав, аж заходився, ніби знущався з обдурених людей, яких кинули в джунглі на поживу п'явкам і москітам.

Перший пробирався дядько Амат, спритно махав сокиркою, прокладаючи дорогу. Подекуди залишав і зарубки на деревах, щоб легше було знайти дорогу назад. Ліани були і з круглими стеблинами, і з гранчастими, грані часом були гострі, з шпичаками і колючками-гачками. Петлі зі стеблин не завжди піддавалися з одного удару, спружинювали і гойдалися, доводилося підлазити під них, пірнати, відхиляти з дороги. З деяких розрубаних стеблин струмували то білий сік, то вода, з деяких вилазили бліді мурашки або терміти. А раз на ніс Янгові упав жмут синюватого жабуриння надеревної жаби.

До струмка вийшли непомітно, бо він не дзюрчав, не булькав. Просто раптом побачили, що калюжі злилися в одну і, здається, стали чистішими. Але течії майже неможливо було помітити, каламуть і гнилизна, піднята ногами, так і залишалася біля слідів. Задоволено пополоскали руки, груди, обличчя від липкого поту й павутиння і пішли далі. Все більше й густіше траплялися якісь водяні рослини з круглим листям. Буяли папороті, схожі на пальми, і пальми ніпа з довжелезним, ніби порізаним листям.

Потім усе-таки побачили, куди веде течія, і мацали дно палицями, щоб не потрапити на глибоке або в якусь драговину. Почалися мангрові зарості, вони дедалі густішали, поки біля самого моря не стали суцільними. Часом під водою нога натикалася на гострі піки паростків — це попадали з деревець-кущів з готовими корінчиками і стеблинкою, жадібно вхопилися рости насінні зачатки. У Янга вже не вистачало сили витягувати з драговини й мулу ноги, спотикався на кожному кроці, шкандибав, але перепочинку не просив.

Щоб ненароком не впасти у драговину, Янг ухопився за стеблини, завис грудьми на кущі. Все! Сили більше ані крапельки… Хай вони йдуть собі куди хочуть, а він ні з місця не зрушить. І голосу не подаватиме, щоб не турбувати, не зривати їм походу… І раптом Янг помітив на стеблинах біло-сольові позначки і мимоволі приміряв до себе: ого, доходять до шиї! А якщо ноги більше загрузнуть, то й до очей… Це ж океанський приплив позалишав мітки! Невже Амат і Амара не бачать іх, не розуміють, що може статися, коли вода почне прибувати?!

— Ге-е-ей!.. — прокричав хрипко. — Сті-ійте!

«А-я-яй, уже і вода назад повернула, пухне, росте…»

Янг побіг, хлюпаючись, спотикаючись, падаючи. З коріння градом сипались у воду мангрові краби і стрибуни. Коли вже той океан покажеться, коли закінчаться оці прокляті мангри?

— Ну чого ти кричиш? — Амат сів на вигнутий корінь. Обличчя і шия в крові від роздушених комарів. Дядька вже теж не тримали ноги.

— Приплив!.. Дивіться!.. — показав Янг на білі мітки на стеблинах і під ноги, на течію. Спіткнувся і плюхнувся животом, подряпавши бік.

Натачин батько глянув скоса на смужки на стеблинах і почав лаятись:

— Сволота! Злі духи, а не люди! Хіба ж можна жити в такому місці?! Та тут же ніде ніякого пагорба немає! Де тут з човном приткнешся? Де хату будувати?!

— Там теж скрізь глей і мул, нема твердого берега, — вернувся до них Амара, махнувши в бік моря рукою. Устиг хлопець пройти уперед метрів на тридцять.

— Навмисно на загибель нас сюди послали… Нікому ми не потрібні! О, Вішну, о, всемогутній! Чи бачиш ти, як знущаються над твоїми дітьми?! — піднімав Амат угору кістляві руки, а по щоках текли краплі поту чи сліз.

— Так нам, дурням, і треба, — плюнув Амара. — Не гроба було піддаватися янкі, не треба було залишати Біргус! Ці американці готові увесь світ проковтнути, тільки поступись.

Янг почув майже те саме, що говорив брат Радж. Значить, Амара і Радж — заодно?! О, якби всі біргусівці були такі, як Радж і Амара!

— А що ми могли зробити голими руками? У них і права, і сила, і зброя… — розпачливо зітхнув Натачин батько.

— Що? Багато чого… Шкода, що Раджа немає з нами… Султан не менший ворог, ніж оці янкі!

Дядько Амат перелякано оглянувся, він забув, що перебуває не на вулиці Кампонга, а в безлюдних чагарниках. Потім насторожено глянув на Янга — а може, його треба остерігатись? Може, він проговориться про такі розмови? І сказав:

— Не будь дурною черепахою, не лізь напролом. Та як упреться в дерево, то пнеться, лізе, поки не здохне.

— Він свій хлопець, — поклав Амара руку на Янгове плече. — У нього в самого великий рахунок і до янкі, і до султана.

Янг захопився рибками-скакунами, вони вже посміливішали і знову почали видиратися з води, міцно стискуючи плавниками стеблини й коріння, ніби присмоктуючись. Та варто було рвучко махнути рукою, як рибки падали у воду, миттю знаходили там якусь опору, виставляли над поверхнею лупаті цікаві оченята: «Хто це лякає?»

Янгові пощастило схопити двох рибок.

Там, де мав бути океан, щось протяжно і важко плюснуло, ніби обвалився підмитий берег. Усі насторожилися.

— Ходімо швидше, вода прибуває! — підвівся Амат.

— Дядьку, а крокодили тут водяться? — запитав Янг, переляканий сильним плюскотом позаду.

— Не повинно бути: і острів не дуже великий, і річка мала, — замість нього відповів Амара. — Іди посередині, якщо так боїшся, — і пропустив Янга йти другим.

Чи приплив підганяв, чи той уявний крокодил — верталися скоріше. Хотілось бути якомога далі від згубного місця.

Біля вогню знайшли менше десяти чоловік, і то сиділи тільки сім'ї Амата, Амари і Янгів батько. Сиділи, оповиті димом, і позакутувавшись хто як міг.

Янг підпік на жару принесених скакунів, одну рибку дав батькові, а другу зхрумкав сам. Це була єдина їжа, якою сьогодні підживилися. Але хіба це харч? Тільки дужче їсти захотілося, розвереджений шлунок нив і бурчав.

І хоч була страшенна спека, а ліс до краю наповнився задушливими запахами, парким туманом, рушили назад. Далі, далі, подалі звідси! Здавалось, коли вони ще трохи затримаються, то разом з цими випарами наповзе на них якась пошесть, і не буде вже від неї ніякого порятунку. Янгів батько скаржився на біль і чи то скиглив, чи то плакав, як маленький. Янг і втішав його, і пригортав, умовляв потерпіти ще трішки. Спинилися відпочити тільки через якусь годину. І то, може, ще повзли б, якби не виявили, що ті, хто втік раніше, не дочекавшись наслідків розвідки, теж лежать покотом у затінку дерев, сплять як убиті. Тут було вже сухо, і ліс мав вигляд не такий похмурий і дикий. Попадали майже непритомними й вони.

Через години дві, коли люди почали просипатись і потроху ворушитись, Натачин батько спробував поміркувати вголос, чи варто завтра лізти в гори, щоб подивитися, яке там місце. І до самого Кампонга про це говорили, де влаштували ще один привал. Жінки люто нападали на нього, їм треба було на комусь зігнати злість. А хіба Амат у всьому винуватий? Докричалися до того, що нікуди вони з Кампонга не підуть. Коли чоловікам хочеться, хай поневіряються. Але ж хай не забувають і про сім'ї, про те, що треба годувати дітей.

Звідкілясь з'явився п'яний Пуол. Насміхався і глумився зі своїх земляків. Хоч як чіплявся, ніхто не хотів з ним розмовляти. Зрештою Амара надавав йому стусанів.