Міцний кулак туарегів

Почувся тихий гомін незадоволення.

— Чи ти не знаєш нашу відвагу та спритність? — відповів за всіх Улд Біска, заступаючись за цвіт своєї країни.

— Я не сумніваюся щодо вас, брати. Але зважте на те, що навіть камінчик, який скотиться із скелі, може занапастити героя. А ти ж сам сказав: сьогодні або ніколи! Ми всі гаряче бажаємо: не ніколи, а сьогодні, сьогодні, сьогодні!!! Один-єдиний вартовий може криком переколошкати весь табір! А вас у мене тільки сотня. В пустелі ви варті тисячі воїнів, але в ущелинах чужої країни ви зможете тільки вмерти, як велетні, в боротьбі з у сто разів численнішим ворогом. Ось що я маю на мислі, прагнучи сьогодні вашої й моєї перемоги!

— Гаразд! Брати, адже султанша — жінка, а значить, обережніша за нас. Та ще й цей бій — її бій, за її безмежне горе!

Сімдесят чотири воїни жеребкуванням визначили, хто матиме честь першим знищити охоронців. А коли б цей воїн загинув, то його має заступити інший, який стежитиме за двобоєм із засідки.

Опівночі воїни вирушили до Бен Манзурового таборища. Вони не брали з собою зброї, крім кинджалів, які кожен туарег прикріпляє залізними браслетами до зап'ястя.

Улд Біска вислав слідом за ними ще двох зв’язкових, котрі здаля стежили за тим, як далеко просунулися окремі групи. Таким робом ватаг дав завдання всім своїм наймолодшим, найхоробрішим і найспритнішим воїнам.

З двох віддалених резервів Улд Біска одібрав п'ятдесят чоловік для атаки в ту вирішальну мить, коли місяць сховається за гори і на дно долини на кілька хвилин впаде непрозірна темрява.

Все мало відбуватися в цілковитій тиші. Зв'язкові один по одному доповіли, що всі воїни зайняли позиції.

Улд Біска вклонився султанші й від тієї хвилини почав уже сам керувати ударними силами, що, розсіявшись, підповзали до ущелини.

Тільки-но місяць зник і густа передсвітанкова темрява впала на сивуваті скелі хебки, здалеку почувся таємничий орлиний клекіт — ніби. хтось порушив сон хижака.

Вартові шаанби, які сиділи, схрестивши ноги й тримаючи рушниці напоготові, притьмом підвелися. Вони напружено вдивлялися в пітьму — адже кожен пастух запрошки відрізнить справжній орлиний крик від наймайстернішого наслідування.

Та саме в цьому й полягала хитрість! Тепер, коли вартові випросталися, туареги, що причаїлися за три чи п'ять кроків од них, метнулись у темряву. І, перш ніж вартові встигли обернутися, туареги блискавично схопили свою жертву ззаду. Удар кинджалом у груди — і ворог мертвий.

Але кілька шаанбів, почувши фальшивий орлиний крик, замість підвестися, скотилися схилом, потім схопилися на рівні ноги й помчали крізь темряву.

Та тут на них чигали туареги, озброєні короткими легкими списами.

Шум цієї сутички не долинув до сплячих, бо зовнішня варта була розставлена од таборища досить далеко.

Але хтось у таборі, очевидно, ще не спав, бо звідти почувся тривожний голос. Потім на хвилину знову запала тиша.

А тоді високо над долиною завив шакал.

Атака! В долину безшумно вдерлися півколом п'ятдесят найгрізніших воїнів Сахари. Пролунав бойовий поклик, яким туареги завжди розпочинали атаку.

Шаанби, не встигнувши прокинутись, падали під градом ударів страшних залізних списів.

Тільки один чоловік, той, кого страшне передчуття вихопило із сну раніше, спробував утекти.

Напівроздягнений, він кинувся назустріч нападникам. Першого туарега розітнув мечем, другого вбив кулею. Прокладаючи собі дорогу, він ось-ось зникне в кущах… Та Улд Віска, який стояв позаду своїх воїнів, помітив, що сталося. Двома стрибками він наздогнав утікача і, кинувши списа, пришпилив його до землі.

А за якихось чверть години розвиднілося.

Гінець приніс султанші звістку про цілковиту перемогу.

Фетум у супроводі трьох хлопчиків та охоронців під'їхала до місця страхітливого бойовища.

Вона дивилася на людське лихо, тамуючи жах. І довго, довго, бліда, з тремтячими вустами, подумки прикликала собі на допомогу мстивість.

Потому наказала спокійним голосом:

— Огляньте те, що хвилину тому було помешканням цих мерзенних вовків.

Чоловіки, що з'юрмилися коло неї, почали мовчки зривати шмаття повстини. Під уламками ватагового намету поміж двома міхами з водою лежав хлопчик років десяти.

Туарег підняв хлопчика. На дитині не було навіть подряпини.

Наказ, за яким увесь табір ворога мав бути знищений, змушував воїна звести вгору свого меча…

— Стривай! — гукнув Улд Біска, поспішаючи сюди з іншого кінця табору. — Ти знаєш Бен Манзура? — спитав він хлопця.

Хлопець втупив гордовиті чорні очі в замаскованого чоловіка, а тоді твердо відповів:

— Ти питаєш про мого батька!

— Де він? — грізно запитав ватаг.

Дитина озирнулася. Аж побіля кущів побачила того, хто лежав, пронизаний списом.

— Там! Він повернувся по мене. Хотів забрати мене звідси. Але не встиг. Удар, який влучив його в руку, повалив нас обох. Тоді він вискочив з намету раніше, ніж я… Ось його кров…

І хлопець, у якого сльози застелили очі, затулив обличчя рукою. Всі побачили на рукаві кров його батька.

— Хто кинув цього списа? — запитала серед мертвої тиші Фетум.

— Я! — відповів Улд Біска, і в голосі його почувся подив.

Фетум од хвилювання пополотніла. Трохи перегодя, коли запаморочення минуло й султанша знову опанувала себе, вона промовила гордовитим, проте глибоко схвильованим голосом:

— Брати! Цієї знаменної ночі у нас з'явилися незліченні смертельні, страшні вороги. Адже ви знаєте, що багато хто з оцих шістдесяти шести чоловіків, яких ви спровадили до пекла, належали до найзнатніших шаанбських родів. Тому я як ваша володарка наказую пощадити дитину. Записано, що шляхетний вчинок веде за собою інші шляхетні вчинки. Збирати врожай може тільки той, хто посіє зерно!

Воїни похилили голови. Вони мовчки принесли тіло грізного Бен Манзура, щоб урочисто покласти його до ніг жінки, беззбройного чоловіка якої він недавно наказав підступно вбити.

Фетум зійшла з сідла й, стиснувши посинілі вуста, довго нерухомо дивилася на того, хто був причиною її безмежного горя, а тепер лежав мертвий на голому, гострому камінні.

— Я твоя, Улд Біско, — промовила вона згодом. — Я, Фетум, дружина аменохала, якого підступно занапастив оцей негідник, триматиму знаки влади наших гір доти, доки посаджу у ватаговому наметі володаря, якого народила!

Проте туареги не могли гаяти ані секунди — за кілька хвилин мало зійти сонце і могли з'явитися гінці та вивідачі з навколишніх шаанбських таборів.

— Уперед! — твердо наказав новий султан Улд Біска.

Воїни підбігли до верблюдів.

— Уперед! — вигукнув новий володар Ахаггару.

Незабаром гарках уже ввійшов у горловину ущелини.

Перед Гасаном у сідлі сидів син Бен Манзура.

Воїни поквапливо рушили до вузької й стрімкої улоговини, пробитої у хебці зимовими потоками. Улоговина сполучала дві просторі долини й значно скорочувала путь.

Верблюди могли просуватися тут лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило і потому ще годину освітлювало дуже нерівне дно улоговини. Та й тоді тварини мусили іти одна за одною, бо улоговина в багатьох місцях була така вузька, що два верблюди не могли розминутися.

Повернення скидалося на втечу. Попереду їхав дозор на чолі з Улд Біскою. А тому що султан боявся, аби під час поквапливого відступу на гарках не наскочив зненацька ворог, то наказав триматися так, щоб усіх було йому видно.

Вершники нетерпляче ждали, поки сонце, що саме сходило, освітить дно улоговини. Нарешті каміння спалахнуло в жовтогарячому сяйві, й Улд Біска мовчки кивнув. Наступної миті він перший поїхав проти сонця, решта мовчки рушили за ним.

Гарках поволі рухався назирці за ним. Тварини, відчуваючи небезпеку, занепокоєно щулили вуха й ступали тихо, аби не викликати ані найменшого шуму, який стократною луною відбивався у цьому скелястому хідникові…

Раптом верблюдиця Улд Біски зупинилась, і ватаг відчув, як вона затремтіла. Сонця при вході до улоговини не було.