Міцний кулак туарегів

Оце й був той дивовижний міст із незбагненно всюдисущих очей та вух, по якому щоночі мчали гінці, наче невидимі духи, котрі знали, що хвилину тому сталося за сотні миль попереду й позаду.

Тільки завдяки цій бездоганній організації похід, який звичайно триває місяці, похід, спрямований у саме серце ворожої країни, пощастило здійснити за вісім днів.

Восьмого дня близько півночі військо месників дісталося до чудового, прихованого від стороннього ока, захищеного закутка в Уед-Міа. Звідси до Уаргли було двадцять хвилин їзди прудким чвалом.

Розвідники оглянули розлогу оазу та її околиці і доповіли, що велика валка бенупіаанбів суне до уеду Несса, який в'ється на північ од уеду Мзаб. Знаменитий уед Мзаб ніби брав свій початок на схід од Берріана, одного з міст республіки Мзаб, що лежало на кордоні мзабської хебки — розлогого лабіринта вапнякових скель. Цей лабіринт простягався на три тисячі квадратних кілометрів і ховав у собі семеро святих міст сахарських пуритан.

Вислухавши донесення, Улд Біска спохмурнів.

Шаанби не сліпі й не глухі. Вони чудово орієнтуються в цій місцевості. А чужинець без провідника заблукає в ній за кілька хвилин.

Мзабська хебка споконвіку мала лиху славу. Тут сила-силенна долин, двісті, а то й триста метрів завглибшки, і схожі вони між собою, як дві краплини води. Скільки сягає око, — сивий, безводний вапняк доломіт і тисячі небезпечних чорних розколин та прірв, які зненацька розверзаються під ногами мандрівника.

Передбачливому Бен Манзурові пощастило виявити перевдягнених туарезьких розвідників, які никали по країні, і тепер він просувався із своїми стадами й тисячним військом щораз вище зеленавою долиною Несса, звідки легко було сховатись од ворога, чи то до уеду Мзаб, чи то у лабіринті хебки. Він міг також вийти і на спекотливий північний захід під оборонні мури Лагуата й віддатися під захист султана Бену Лаарба.

Гарках із трьохсот легких вершників пустелі, які дісталися аж під саму уаргельську оазу, не міг, зрозуміло, вступати в бій, де кожне селище перевищувало його кількістю чоловіків, які здатні були носити зброю. А перед чудовою вогнепальною зброєю місцевих воїнів меркла навіть мужність туарегів.

Тож зрозуміло, чому спохмурнів Улд Біска, почувши про несподіваний похід у десять разів могутнішого ворога.

Навіть якби про туарегів шейх Бен Манзур і не знав, а тільки запідозрив щось, то й тоді він міг попросити у близьких йому шейхів з Метлілі та Ель-Голеа військової підтримки.

А ті на південному заході та південному сході оточили б відчайдушно хоробрих вершників, і потому на півночі Бен Манзур уже сам знищив би чужинців.

Тієї ночі, коли надійшло тривожне повідомлення про похід проникливого шейха Бен Манзура з його численною челяддю й стадами на північний захід травистим уедом Несса, у напрямку до Берріана, на кордоні мзабської хебки, власне, й розпочалася ця жахлива війна.

Вранці ахаггарський гарках вирушив па відкриту рівнину. Своєю раптовою появою він викликав чималий переполох в Уарглі та в усипаній селами долині. Бо, якщо серед білого дня триста туарезьких вершників наважилися з'явитися в серці ворожої країни, то, певно, наступної ночі вирине тисячна армія, щоб розпочати бій за місто й спустошити надзвичайно цінні фінікові гаї. Адже фініки — багатство й гордість уаргельців.

Та Улд Біска тільки виконував свій сміливий маневр. Про людське око, вершники з'явилися під мурами оази і поспіхом підпалили кілька вбогих халуп і хижок.

Дим шугонув над оазою, і це примусило сторожу зачинити брами перед самісіньким носом у людей, що тікали в місто. Улд Біска примчав тоді аж до південної брами й знову тільки про людське око оточив мечеть та кілька невеличких фінікових сушарень на незахищеному передмісті, герратимське населення якого давно покинуло геть усе і втекло до міста.

Потім він, об'їжджаючи міський мур, подеколи наказував стріляти в переляканих людей на баштах муру.

Уаргельці гадали, що Улд Біска із своїм загоном безперечно чекає на могутню армію, авангардом якої він є, й щогодини, на очах у тих, хто стежив за ним із башти, посилає гінців до армії, яка, мабуть, десь в ущелинах чекає слушної миті, щоб почати наступ.

А вершники Улд Біски бачили гінців з міста — славнозвісних шаанбських народних бігунів, так званих регабів, які за двадцять чотири години, ані хвилини не відпочиваючи, могли пробігти відстань, якої не подолав би навіть звичний кінь.

Але Улд Біска та його стрільці вдавали, ніби вони сліпі й глухі. Зате нишком безупинно відсилали до Уед-Міа загони, які об'їжджали навколишню місцевість, хапали поодиноких регабів в ущелинах Шаанби й відбирали в них листи та випитували завчені напам'ять прохання про допомогу.

Гінців роздягали, швидко завчали все, про що мали розвідати перелякані кур'єри. Потім, вбравшись у їхній одяг, один з туарегів вирушив до барлога володаря Шаанби, шейха Бен Манзура.

Цей відважний імргад як військовополонений довгий час мешкав у Ель-Голеа. Мати в нього була біла, батько — чорний, тому навряд чи хто міг відрізнити імргада від тутешнього регаба.

Фетум сама вигадала для імргада історію про те, чому саме його послано з Уаргли з листом, в якому султан благав допомогти оазі, обложеній могутнім ворогом.

Туареги ще раз удали, ніби атакують міську браму на західному кінці оази. Коли ж султанові солдати з великим галасом «відбили» гвардію туарегів, Улд Біска почав відступати, ніби вже з'явився Бен Манзур і поспішає містові на поміч.

Кінець кінцем переслідувачі зупинялися й починали стурбовано озиратися на далеку оазу. Цієї миті туареги віддали б геть усе на світі, аби ватаг дозволив їм порубати тих дурнів на шматки. Та суворий наказ Улд Біски і присутність султанші, яка їхала верхи цілком по-чоловічому із залізним списом, рушницею й щитом, стримували їх.

Розвідники, які стежили за Бен Манзуром, повідомили, що арабський покровитель, очевидно, махнув рукою, вислухавши благання про допомогу Уарглі.

Бен Манзурові років тридцять два, проте він досвідчений ватаг багатого й могутнього племені, володар багатьох міст, містечок і сіл. Що ж до його підступності, то тут він не поступався Улд Бісці.

Бен Манзур запрошки розпізнав хитрість туарегів і теж розіслав по країні шпигунів під виглядом обідраних поодиноких селянських родин, що начебто випасали кіз та овець.

Розпочалося змагання з хитрості й підступності. Але шаанби були піддані Бен Манзурові й боялися його помсти. Крім того, ворожий табір досконально знав місцевість, тоді як Улд Біска просувався незнайомою ворожою територією, покладаючись тільки на неймовірну, уроджену, притаманну кожному туарегові здатність орієнтації.

Отже, туареги не наважувалися вдруге з'явитися під Уарглою, а тим часом на розлозі неподалік Берріана скупчилася така сила шаанбів, що кілька тисяч голів худоби незабаром мали відчути нестачу паші.

Чотирнадцять днів тривало важення сил на відстані, й усі чотирнадцять днів Улд Біска з досадою слухав повідомлення своїх вивідачів про те, що тільки-но він починав просуватися вперед однією з оцих незліченних долин, котрі губляться в недозірній рівнині, як за сто мить звідси шейх згортав намети таборища й вирушав угору до хебки.

Ніхто ще не пам'ятав такої гри!

Війська рухалися то вперед, то назад, начебто двоє богів цієї неозорої пустелі розігрували партію в шахи.

— А чому той пихатий араб не вийде на чолі свого війська назустріч своєму супротивникові? — питав Га-сан, змучений тим марним пересуванням.

— Тому, що бену-шаанба повинні піклуватися про бездонні шлунки своїх верблюдиць під час цієї короткої, але дуже важливої для стад пори року. Якби ми з'явилися тут тижнів за шість, коли стада пастимуться високо, під самим Лагуатом, то дочекалися б Бен Манзура за три дні.

Отак відповів Гасанові Улд Біска.

Цю мить султанша покликала ватага і щось сказала йому. Улд Біска спочатку заперечував, але згодом почав слухати дуже уважно й під кінець розмови вклонився на знак згоди.