Міцний кулак туарегів

Можливо, марабут Захаріаш першого ж дня натякнув вихователеві юних воїнів, аби той як слід узяв у роботу тендітного хлопчину. Хеліл познайомив Гасана з його однолітками і вимагав од новачка все, що й од хлопців, які тренувалися з семи років.

За кожен поганий кидок, за кожен невлучний удар — покарання. Хлопець, котрому суперник виб'є з рук меча, повинен спинатися по прямовисній скелі, під якою лежала мертва заводь з крижаною водою.

Отак Гасан за п'ять місяців пройшов крізь усі найтяжчі випробування, які за кілька років роблять з молодого туарега людину нечуваної спритності, наполегливості, витривалості й хоробрості.

О четвертій годині ранку — купання в крижаній воді гірського водоспаду, потому — нескінченне ходіння з неймовірно важким списом і щитом, потім — поєдинок, на зразок середньовічних турнірів, зі списами, але без коней. Після поєдинку — стрільба з лука та рушниці по рухливій мішені — за мішень може правити будь-який сполоханий птах, — бо туарег уважає, що кожен птах, так само як і риба, — це погань, і жоден туарег, коли він шанується, не скуштує їхнього м'яса, навіть якби умирав з голоду.

А тоді знову купання й школа…

Але не думайте, що потому настає ситний обід! Замість обіду — знову бій з мечем та щитом або вправи в сідлі — і все те в найнемилосердішу денну спеку.

Водночас із хлопцями муштрують і школених до бою мегерів.

Туарезьке верблюденя-асаха від народження живе з туарегом у халупі, наче домашній пес. Діти граються з ним. Але після другої стрижки на верблюденя чекають важкі випробування. На веселому родинному святі господар загостреною цуркою проколює верблюденяті ніздрю. Рана швидко зарубцьовується, але цурка, яка лишається в ніздрі, не дає верблюденяті ссати материне молоко, й воно змушене шукати пашу.

Навесні наступного року молодого мегера знову стрижуть, а наприкінці року починають вчити підкорятися слову. Він повинен за наказом схопитися на ноги або нараз зупинитися. Це навчання триває доти, доки верблюд зможе без нагляду пролежати, не поворухнувшись, двадцять чотири години.

Кінець кінцем коваль просуне йому крізь ніздрі кільце, в яке потім просмикують ремінці вуздечки. Відтоді молодий верблюд носить на собі сідло й вершника. Тварину треба вчити вклякати й підводитися за наказом, а також бігти вчвал скільки є сили. Цієї пори верблюдів муштрують молоді лицарі, які й самі звикають мчати чвалом у сідлі в полум'яну спеку поміж розпеченими скелями.

Тимчасом як спритний Карембу навчився вичиняти й фарбувати шкіри особливим способом, а також трохи навчився мистецтва карбування по криці в старенької, славнозвісної жінки, яка від ранку до ночі попахкувала люлькою, карбуючи метал чи складаючи неперевершені орнаменти з перламутру; тимчасом як Бабула безупинно мандрував гірськими схилами і теж навчився багато чого корисного, передусім, полювання на гірських цапів, Гасан пройшов чудову науку, зміцнів і виріс.

Через два тижні після лихої бурі прийшла перша передвісниця наступаючої короткої й бурхливої гірської весни.

Лицарі й знатні юнаки, що приїхали з далеких передгір'їв, влаштували перед замком султанші турнір, хизуючись кавалерійською спритністю, силою рук та грізною підступністю ударів.

Хоч про це ніхто не говорив, але кожен знав, що султанша повинна вийти заміж. І хоч потім вона і її чоловік мали володарювати тільки до повноліття султанового сина Іменаса, кожен юнак доброго роду залюбки віддав би геть усе за титул амгара[59], за дев'ятнадцятилітню вродливу, знатну, хоробру й благородну жінку, якою була наша повелителька Фетум.

Турніри тривали до самої ночі. Одразу ж після боїв посеред двору збиралися жінки й співали імпровізованих любовних пісень, акомпануючи собі на старовинних лютнях. Молоді лицарі стояли півколом перед вродливими співачками, вбрані на їхню честь у свої найкоштовніші шати.

Після одного такого велелюдного свята нарешті підвелася султанша й мовила:

— Багато хто з вас просив моєї руки, але всі діставали одну й ту ж відповідь. Я пригнічена горем й дбаю тільки про свої удовині обов'язки. Залиште мене в моїй самотині до весни — до тієї пори, коли стада звичайно потребують досвідченої руки мужа й володаря. Але перш ніж хто цієї весни порядкуватиме нашими стадами, нам треба заплатити по рахунку…

— Помста!

— Хоч я й кажу тільки: заплатити по рахунку, але це означає, що той рахунок має бути підписаний кров'ю злочинця! Так, присягаюся життям мого осиротілого сина Іменаса, вашого майбутнього шейха: хто з вас принесе мені голову Бен Манзура, тому я стану дружиною!

Грізні, темні, закутані у запинала, воїни підвелися й під голосні вигуки потрясли важкими мечами, і на тих мечах на мить спалахнули червоні відблиски двох величезних вогнищ, вогняні омахи яких злетіли в нічне небо.

Так було складено лицарську присягу. А після наради, яка тривала цілу ніч, багато найдосвідченіших імргадів вирушили вдосвіта з Іделес, щоб простежити за ворогом і не лишити поза увагою жоден його порух. Адже наближався той день, коли ненависні шаанби мали переганяти свої численні стада верблюдів та коней, що зимували під захистком добре укріплених і озброєних оаз, до височин, вкритих буйною весняною зеленню.

Чваньковитий шейх Бен Манзур, суверенний володар північної Шаанби, теж змушений разом із своєю родиною вирушити слідом за челяддю, бо, за стародавнім непорушним законом, шейх пастушого племені — це передусім суверенний ватаг пастуших кочівель і поодиноких таборищ войовничого арабського племені.

Тому туареги послали розвідників аж до уаргельської долини й до гір, що здіймалися на північному заході за плоскогір'ям побіля Лагуата. Розвідники повідомляли далеко в гори про лаштування та постачання окремих сіл Шаанби.

Нарешті було повідомлено, що шаанби з першими сотнями верблюдів вирушили вгору до височин, а за ними незабаром мали податися й інші.

— Завтра рушимо в похід, щоб привезти тобі наш весільний дарунок! — оголосили розпалені вершники.

— У цей нерівний бій ви не підете без мене! Я вирушаю з вами в перших лавах гаркаху! — захоплено вигукнула Фетум.

До самого ранку в таборі панувало пожвавлення. А вранці й справді султанша на чолі трьохсот найзнатніших неодружених молодих ахаггарців у супроводі васалів і слуг племені вирушила проти підступного араба, певного, що ніяка сила в світі не зможе дістати його на його суверенній і багатолюдній території.

Вгодовані стада арабських шаанбів на густо заселеному передгір'ї завжди могли знайти порятунок в численних і добре захищених ксурах, тобто укріплених селах, та борджах — цитаделях, побудованих біля великих і повноводих колодязів на дні ущелин з прямовисними камінними берегами. Численні округлі невеличкі гори були надійним захистком і вигідними позиціями.

Пихаті, відважні й жорстокі шаанби — арабські кочівники, які в сімнадцятому столітті за нашим літочисленням захопили ці родючі сахарські пасовиська в розрізнених берберських племен, були певні, що їхній тил надійно прикривають високі гори Сахарського Атласу. Що з обох боків, на сході й на заході, їх захищають безводні піщані пустелі Великий Східний Ерг і Великий Західний Ерг. Через нестачу колодязів у ці недозірні пустелі не могло вирушити велике військо, бо воно безперечно загинуло б од спраги. А безмежні моря лиховісних барханів не дали б змоги відбитому ворогові повернутися крізь них до далекої домівки й колодязів.

Тож коли тил Шаанби так надійно був захищений високими горами на півночі, а вузькі перевали тих гір захопили ворожі загарбницькі війська французького короля, то середні гори, що належали Шаанбі, утворювали наче трикутник, спрямований вершиною на південь. По трьох кутах ту територію обороняли могутні міста. На півдні — Ель-Голеа. На північному сході — густо заселені долини та оази навколо туггуртської фортеці, де випасалися стада породистих бойових коней, славнозвісних своїм швидким чвалом. А між Ель-Голеа на південному куті і Туггуртом у глибокій улоговині лежала Уаргла — центр східної оборонної смуги Шаанби.

59

Амгар — володар, князь