Страница 13 из 59
— Амулет? — насупився здивований марабут.
— Коли ти даси мені торочку від твоєї шовкової хустини, — багатозначно сказав капітан добірною старогрецькою мовою, — то цього буде досить, аби мої добрі хлопці повірили в диво!
— Чоловік, який розмовляє великою мовою Платона?..
— Я сам, звичайно, не вірю в амулети, високошановний, хоч знаю чимало твоїх побожних братів, які збагатіли, торгуючи таким магічним товаром, учений пане! Але капітан — це тільки батько, який веде своїх синів у вир битви, а тому прошу торочку, щоб звеселити серця моїх синів…
— Забобоном. Так ти, певно, хочеш сказати? — розсердився старий.
— Та віддай йому всю хустину, — озвавсь усміхаючись лікар. — Адже є забобонні люди… Приміром, моє лікарське мистецтво дехто вважає забобоном, і тільки знання минулого стверджують нашу науку. Сьогоднішнє вчення про природу нащадки колись спалять у вогнищах як блюзнірські забобони мракобісів. Вони висунуть свої здогади, припущення, частина яких згодом одпаде, і залишиться самий досвід…
— Дякую! — подав капітан руку мудрому лікареві.
Марабут поблажливо усміхнувся й зняв з шиї гарну червону хустку.
Капітан обернувся до матросів, що скупчилися на поштивій відстані, змахнув хустиною й, оддаючи її офіцерові, вигукнув:
— На щоглу капітанського містка!
Офіцери та ті, що стояли попереду, вишикувалися і врочисто, немов бойовий стяг, здійняли шовкову хустку на флагшток вітрильника.
Коли офіцери й матроси пішли і на палубі лишився тільки капітан, лікар наважився запитати:
— На скільки днів ти вирішив одкласти відплиття, ель-раїссе?
— Відкласти відплиття? Як це розуміти?
— А так, — встряв у розмову молодий мулла, — буря, яка цього вечора шаленіє у відкритому морі…
— Яка буря? — здивувався капітан.
— Ну, отой скажений шквал, — пояснив поважно старий марабут.
— Той шквал мене не обходить, — байдуже відповів капітан. — Дме сильний вітер, а нам такий і потрібен. Це значить, що ми попливемо, не витрачаючи часу на маневрування…
— То ти, ель-раїссе, не боїшся брати на борт наших друзів? — схвильовано спитав молодий мулла.
Капітан усміхнувся:
— Що ж, я маю плисти в безвітря? Якщо ви боїтеся моря, то мандруйте на віслюках! А я куди більше боюся піску, що забиває вуста й мало не душить мандрівника…
Мічман перервав капітанову промову, нагадавши, що вже десять годин. Він одвів мандрівників до кают і звелів служникові принести на вечерю смажених курчат. Капітан порадив гостям лягти спати, щоб не чути відплиття.
І хлопці, страшенно втомлені, слухняно вмостилися на койках і одразу блаженно поснули.
Коли ж корабельний слуга розбудив їх, був уже день.
— Чого тобі? — спитав Гасан.
— Час обідати.
За столом у їдальні сидів капітан. Він був у доброму гуморі.
— Буря полегшила нам роботу…
— Вітер дме на південь, — зауважив малий Гасан, глянувши в ілюмінатор на сонце, що пробивалося крізь хмару. Море було вкрите хвилями з білими гребенями.
— Чудово, хлопче, північний вітер дме на південь! — похвалив його капітан.
— Але ж ми пливемо до суходолу! — з жахом проказав Карембу.
— Оскільки вже минув полудень, а ми пливемо із швидкістю кількох вузлів ось уже десять годин з дванадцяти, то чи не зможете ви, хлопці, вирахувати мені, коли ми дістанемося до берега? — серйозно запитав перший офіцер.
— Якщо й справді дме північний вітер, — зацікавлено промовив марабут, — то я теж не розумію, що ви робите з усіма вашими вітрилами!
— У тім-то й справа, що ми напнули не всі вітрила, а тільки ті, що з навітряного-боку, та ще й регулюємо їхню дію кермом і тримаємо корабель під певним кутом…
— Значить, ми пливемо, хоч і уповільнено, проте на захід?
— Але вітер потроху змінюється, — озвався капітан.
— Він незабаром поверне на захід, — побажав йому Гасан.
— За годину ми відчуємо східний вітер, — сказав перший офіцер.
— І повернемося до Тріполі! — вигукнув Набула.
— Ні, такого не станеться. Інакше що ж нам скажуть у Тріполі?
— Тут стільки вітрил, що недосвідченому годі й розібратися! Чи то й справді, ель-раїссе, ви можете так повернути їх, щоб корабель плив проти вітру? — зацікавився марабут.
— На жаль, ні…
— А що ж ти робитимеш, коли зміниться вітер?
— Те, що й цієї хвилини.
— Ти опиратимешся вітрилами на вітер, але попливеш дроти нього! — прохопився Набула.
— Невже я не казав, що можу змінювати напрям сили вітру лише на дев'яносто градусів? Але якщо поставити перед вітром перепону…
— То попливемо на північний захід або на південний захід, до Африки або до Італії!
— Я не маю ніяких справ у Італії! Отож, коли я хочу кинути якір у Сусі в північно-східному Тунісі, то спершу повинен обрати на карті пункт десь на північний захід звідти. Діставшись того пункту, я запрошки оберну кермо, напну вітрила з підвітряної сторони й попливу до Суса південно-західним напрямком…
— То ти знову маневруватимеш проти вітру! — вигукнув Гасан.
— Атож, нічого іншого мені не лишається, та й то якщо погода не зіпсується зовсім.
Коли капітан пішов, товариство ще довго сиділо, розмовляючи. Раптом корабель накренився, й співбесідники попадали. Сміх іще не вщух, коли двері до їдальні відчинилися й знову захлопнулися. Речі, які лежали на полицях, покотилися на підлогу. Серед цього сум'яття ніхто не встиг підхопити склянки, і вони розбилися об стіну.
Всі намагалися вхопитися за канапу. Але в цю критичну мить канапа, вдарившись об низенький столик, поїхала по здибленій підлозі, потягнувши за собою килим, пуф і марабута, що досі сидів на пуфі, схрестивши ноги.
Коли б не капітан та двоє офіцерів, що вбігли до каюти, тільки-но корабель накренився, канапа добре б причавила старого до стіни.
Хлопці теж покотилися по підлозі, боляче вдарившись головами об стіну. Море ніби цього тільки й чекало. Воно хлюпнуло на хлопців з ілюмінаторів три-чотири джбани крижаної води. А ті, хапаючись за гулі, знову зареготали.
— Вітер змінився! — весело вигукнув Гасан, тримаючись за голову та з'їжджаючи по підлозі, немов по ковзанці.
— Ти гадаєш, він і справді змінився? — засміявся Карембу, хапаючись за Гасана.
— Та це ж байдуже, треба лише вміти лавірувати! — мудро зауважив Бабула і тільки-но встиг вхопитися за друзів, як корма здибилася і хлопці полетіли шкереберть.
— Вгадайте, куди ми йдемо? — закричав Карембу.
— Капітан ясно сказав, що на північний захід!
— Де там, діти! Ви помиляєтесь! Ми мчимо на південний-південний захід!
— Бісмалах! Скільки тут, власне, стін?
Раптом двері розчинилися й хряснули Бабулу по плечі; Бабула зойкнув, і вмить його геть усього обілляло з ілюмінатора.
— Хоча б зачинили оті вікна, коли надворі йде дощ! — кричав Бабула, стріпуючись, наче мокрий пудель.
Але перш ніж друзі встигли послати Бабулу до всіх чортів, хтось підхопив його, бо новий поштовх збив хлопця з ніг. Бабула заплющив очі: він уже бачив себе з розтрощеною головою десь там унизу, під сходами.
— Отак, хлопче, тримайся за оцю колону! — гукнув Бабулі матрос-служник, ставлячи його на ноги.
— Ще і ще! — засміявся матрос, коли Бабула стукнувся об мідний свічник, прикріплений на колоні. Невдовзі матрос уже тягнув, немов кошенят, Гасана та Карембу. Їхні носи майже торкалися східців. Обережно поклавши хлопців у койки, він залишив їх погойдуватись у такт корабля й почережно зводити вгору то голови, то ноги. А Бабулу матрос не наважився схопити, як кошеня…
Тільки-но Гасан і Карембу вмостились у своїх кубельцях і вирішили, що досі їм у цій великій пригоді велося напрочуд добре, як Карембу почав пустувати:
— Чуєш, Гасане, а цей клятий хлоп'яга походжає собі, наче йому геть усе байдужісінько!
— Та ще й нас тягнув, мов кошенят…
— Знаєш, що я думаю? Він, мабуть, учився ходити у цирку на канаті.
— Чи ба! І я подумав те саме!