Страница 11 из 59
Сірійці, фінікійці та інші славетні народи й держави нашого семітського роду виникли в Західній Азії з отих передарабських давніх племен. І довго ще потому нащадки синів аравійської пустелі дивували світ всіляким мистецтвом, як, наприклад, давні фінікійці — судноплавством.
Ти зрозумів тепер, чому я сказав, що ти занедбав власне майбутнє, яке для кожного з нас — це наші сини? Зрозумів, чому тебе мали б покарати, як суддя карає непутящого банкіра, що, пустившись берега, розтринькав золоті, дані йому на схов?
Абу-ль-Гасана ще ніколи так не лаяли. Він ішов наче мокрий півень. Мовчав, тільки в канцелярії каді Ахмеда-ефенді проказав:
— Хай буде щасливий ваш день!
— І твій… — відповів Великий Каді.
Потім Абу-ль-Гасана запросили дати свідчення. Кінець кінцем з нього зняли обвинувачення в тому, що він нехтував батьківськими обов'язками.
Урядовий лікар, хакім Хаджа-Ісмаїл-Бу-Дерба-ель-Суса-ефенді — таке його повне ім'я — прокинувся о п'ятій годині пополудні й квапливо заходився вбиратись у великий білий бурнус — вовняний рясний плащ з марокканським каптуром біля коміра. З палацу він вийшов у супроводі особистого слуги і попростував широкою вулицею. З моря дув сильний північно-західний вітер, і старий хакім притьмом натяг каптур на свою чорну єгипетську офіційну феску.
Вони дійшли до мечеті Мекилового сина, а там їм показали марабутів будиночок.
Слуга хакіма пішов повідомити про прихід свого пана, але невдовзі повернувся. Святий кудись пішов годину тому, а в будинку була тільки чорна перелякана рабиня, в якої сьогодні пропав син: мовляв, утонув. Марабут саме пішов просити допомоги в кавассів…
— А чи не сказала тобі, Саїде, ця бідолашна жінка, як звуть її бешкетника? — всміхнувся лікар балакучому слузі.
— Гадаю, що…
— Карембу, так?
— О, мій ефенді — всевідаючий!
— За те, що ти, пройдисвіте, надто брехливий, я мав би тебе власноручно втопити в затоці, бо отакий слуга не робить хазяїнові честі. Але за мене це зробить, напевне, добрий аллах, якого ти щойно образив. Та з ним уже ти порозумійся сам.
Ефенді був сьогодні в чудовому настрої.
— Мій милосердний добродію! — злякано заволав Саїд. — Ти кажеш про умертвіння свого бідолашного слуги жартома — а що, коли який-небудь злий дух почує і сприйме твої слова як наказ для себе?
— А чи я не знаю свого Саїда? Хіба хто чув, щоб злий дух, надриваючись, тяг пройдисвіта через усе місто, аби намочити його в морі? Гадаю, що досі в Тріполі нічого такого не сталося з жодним негром…
Раптом хакім замовк. Якась думка сяйнула йому, й він забурмотів:
— О боже! Адже Карембу теж негр. І він справді був би перший (принаймні як я знаю за свої сімдесят років), хто загинув би у цих хвилях без явного насильства…
І хакім мовчки ввійшов у дім.
З другого подвір'я долинало ридання. Старий підійшов до жінки, яка голосила, б'ючись об бруківку головою.
— Мир тобі, — привітався лікар.
Злякавшись чоловічого голосу, рабиня урвала голосіння.
— Адже я йому казала, що пана немає вдома…
— І саме через це ти так лементуєш? Чи, може, тобі щось болить? Я — хакім Ісмаїл.
— Немає ліків од болю матері, в якої утонув син, вельмишановний ефенді. Тринадцять років життя я присвятила тільки своєму Карембу, бо лишилася з ним одненька на цілому світі. Мій найдобріший чоловік помер раніше, ніж у мене народилася дитина…
— А, то Карембу народився після смерті батька? І що ж твій розпещений одиначок тобі наговорив? Чому ти думаєш, що він пішов саме топитися?
— Ні, ефенді, Карембу не казав мені нічого, але Набула… той торговець баранячими головами…
— І найкращий друг малого Гасана та твого Карембу, еге ж?
— Та-ак, — здивувалася мати.
— Ну, то що ж тобі, жінко, сказав той шибайголова, що ти заливаєшся слізьми, наче твого гультіпаки вже й на світі нема?
— Вони домовилися, що Карембу одразу ж по ранковій молитві побіжить дивитися на корабель, аж на Банчину. Адже наш господар хотів узяти Карембу з собою до Туніса. Тож хлопці нетерпеливо чекали на корабель. О ефенді, вони такі нетерплячі! Карембу мав іти туди рано-вранці, а Набула повинен прибігти до нього близько полудня. Та коли Бабула прибіг на берег — Карембу й сліду не лишилося…
— Бабула заробив на горіхи за те, що так тебе налякав…
— Ах, Бабула не сказав ані слова, ефенді. Але якщо сьогодні на вулиці гаптарів убили Гасана… такого нещасного дня… знатний пане… обов'язково станеться ще ціла низка нещасть…
— Ага! Забобон! Авжеж, таке бісеня, як твоє, піде розпитувати віщунку, коли йому найкраще втопитися! Плач, плач, навіжена! А коли виплачеш очі, то приходь! Я скажу тобі, що Гасан лежить — але не мертвий — просто спить собі…
Мудрий хакім не домовив, бо у дверях з'явився Бабула, підтримуючи своїми довгими мавпячими руками Карембу. За ними ввійшли обидва чоловіки з Догани. Вони на віслюкові довезли пораненого до порога, а тут уже свого друга схопив Бабула.
Лікар вислухав розповідь про нещасливий стрибок, оглянув ногу й лишився задоволений. Він винагородив кожного рибалку великим срібняком, якого ані перший, ані другий ще зроду не держали в руках. Потім на подвір'я ввійшов марабут. Привітавшись із ним, учений, значливо всміхнувшись, ввернувся до Бабули:
— Я чув, про тебе кажуть…
— Я гадав, ефенді, що Бабула не вартий уваги; але як судити з того, що ти кажеш, то я помилявся.
— Погляньте-но! Ти вмієш розмовляти? А всі чомусь думають, що мати навчила тебе вимовляти тільки «Голова, ех, голова!» — засміявся лікар.
— Навіщо ж Бабулі нагадувати людям, що вони помиляються? Адже вони на нього розгніваються і не купуватимуть у нього…
— Чудово! Ти — торговець! А скільки тобі потрібно грошей, щоб не продавати баранячі голови для корчмаря?
— Цілий турецький фунт, ефенді.
— Ну, то я тобі допоможу. Тримай!
— Немає щедрішого від тебе лікаря, ефенді. Дякую!
— Навіщо ж дякувати, коли не береш гроші?
— А тому, ефенді, що я допіру дещо збагнув. Не гнівайся, будь ласка, але подумай ось про що: чи може віл ревти, як олень?
— Що це тобі спало на думку?
— А чи може віл ревти, як олень, тільки тому, що знайшов у лісі оленячі роги? І чи можу я бути пристойним корчмарем, якщо сам не зароблю одного фунта? Проте коли б я прагнув стати корчмарем, то може й узяв би твій фунт, навіть якби й не вірив, що з мене вийде добрий корчмар. Бо, коли людина чогось прагне, вона не здатна сама побачити все, як воно є насправді. А я нічого надто не прагну…
— … аби тільки бачити все краще? Тож я висловлю твою думку так: ти прагнеш не прагнути всього; ти прагнеш краще бачити все. Хто б ото сподівався такого від Бабули?!
Ісмаїл засміявся.
Бабула спаленів. Він ще ніколи не зустрічав такого дотепного вченого мужа, який розмовляв би з ним як з рівним. Сьогодні вперше Бабулі пощастило, але він одразу дістав, так, що аж у очах заяскріло. Хлопець поплентався до Карембу, ковтаючи сльози.
— Я, мабуть, дав би відтяти собі правицю, аби щодня розмовляти з такою людиною, як великий хакім! — сказав Бабула щиро.
— Скільки ти, мулло, хочеш за твого неповнолітнього раба? — спитав за хвилину лікар у святого марабута.
— Він не продається, хакім-ефенді.
— То я ж хочу не купити його, а викупити на волю.
— У цьому немає потреби. По моїй смерті — а вона вже недалека — не тільки син, а й мати дістануть волю. Не варто давати вогнепальну зброю дитині. Краще почекати, поки вона стане мужем…
— Маєш рацію, мулло! Та для мого плану потрібен не тільки Карембу, але й Бабула. І, їй-право, раніше, ніж ти підеш до раю. Малому Гасанові приречена дорога, мулло. І, коли я не помиляюся, ця дорога уже визначена, о марабуте! Але Гасанове тільце не витримає цієї дороги, якщо його не загартувати. Він повинен весь час рухатися — я пошлю його в пустелю… Та на самоті він загине! Йому потрібні вірні слуги — друзі. А ти його друзів знаєш…
— Добре, я схвалюю це. І, до речі, у пригоді можуть стати мої мандри на собор до Кайруана. Хлопці не знатимуть, про що йтиметься. Обіцяю тобі, що віддам їх у південноалжірських оазах у надійні руки…