Страница 8 из 13
— Страшенна таємниця, так? Деякі фірми обожнюють напустити на себе таємничості, згодна? Не бажаєш нічого говорити, доки не підписала контракт і все офіційно не оформила. — То була цілковита маячня, і він сам добре це розумів, він навмисно висунув таке припущення, щоб мене врятувати, ніхто з присутніх у це не повірив, але всі вдали, що повірили та закивали. Гаррієт із Сашею дивилися повз мене на двері, їм було через мене незручно, тож вони хотіли знайти хоча б якийсь вихід зі становища.
— Піду замовлю каву, — сказала я. — Не хочу спізнюватися.
Мартин поклав руку мені на плече.
— Радий був тебе бачити, Рейчел. — Я майже відчувала його співчуття на дотик. Я ніколи не усвідомлювала до останніх року-двох свого життя, наскільки це принизливо, коли тебе жаліють.
До зустрічі в кав’ярні я планувала піти до Голборнської бібліотеки на Теобалдс-роуд, але несила було бачити людей, тож натомість я покрокувала до Риджентс-парк. Дісталася найвіддаленішого краю, до самого зоопарку. Сіла в тіні явора, міркуючи над порожніми годинами попереду, прокручуючи в голові розмову в кав’ярні, пригадуючи вираз Мартинового обличчя, коли він зі мною прощався.
Певно, я просиділа там десь з півгодини, коли задзеленчав мій телефон. Знов телефонував Том, телефонував із дому. Я спробувала уявити його, як він працює на ноутбуці на нашій залитій сонячним світлом кухні, але картинку спотворили вторгнення з його нового життя. Вона теж має бути десь поруч, десь недалеко, робити чай або годувати маля, її тінь лягала на Тома. Нехай розмовляє з автовідповідачем. Сховала мобільний телефон у сумку, спробувала не звертати на нього уваги. Не бажала нічого більше сьогодні чути, тільки не сьогодні; цей день і так уже видався жахливим, а лише пів на одинадцяту ранку. Я протрималася три хвилини, потім дістала телефон та набрала номер власної голосової пошти. Готувалася страждати, коли почую його голос — голос, який колись звертався до мене зі сміхом та теплотою, а тепер лише вмовляв, утішав та співчував — але то виявився не він.
— Рейчел, це Анна. — Я натиснула відбій.
Не могла дихати, думки плуталися, шкіра свербіла — тож я встала та попрямувала до крамниці на розі Титчфілд-стрит, придбала чотири бляшанки джину з тоніком, потім повернулася до вподобаного місця в парку. Відкрила першу бляшанку й поспіхом випила, потім відкрила другу. Повернулася спиною до стежини, щоб не бачити ані бігунів, ані матусь із візочками, ані туристів, бо, якщо я їх не бачу, мені, мов дитині, здається, що й вони не бачать мене. Я ще раз набираю номер власної голосової пошти.
— Рейчел, це Анна. — Тривала пауза. — Мені потрібно з тобою поговорити щодо телефонних дзвінків. — Чергова пауза — вона розмовляє зі мною та робить ще щось, кілька справ водночас, як зазвичай роблять заклопотані дружини та матусі: щось прибирають, завантажують пральну машинку. — Послухай, я розумію, що в тебе важкі часи, — продовжує вона, ніби не має жодного відношення до того болю, що мені завдала, — але не можна постійно телефонувати нам ночами. — У неї дратівливий, різкий тон. — Погано, коли ти будиш нас своїми дзвінками, але ж ти не даєш також спати Еві — це взагалі неприпустимо. Нам насилу вдається знову її прикачати. — «Нам насилу вдається знову її вкачати». Ми. Нас. Наша маленька родина. З власними проблемами та заведеним порядком. Клята стерво. Вона зозуля, яка відклала своє яйце в моє гніздечко. Вона відібрала в мене все. Вона все захапала, а тепер телефонує мені й звинувачує в тому, що мої страждання їй незручні?
Я закінчила другу бляшанку й почала третю. Блаженний приплив алкоголю лише на кілька хвилин прискорює кровообіг, а потім мене нудить. Я надто швидко напиваюся, навіть для мене це швидко, треба зупинити коней; якщо я не уповільнюся — трапиться щось жахливе. Я зроблю дещо, про що дуже шкодуватиму. Зателефоную їй у відповідь, скажу, що на неї мені плювати, як плювати на її родину, плювати на її дитину, хоч би вона міцно спала цілу ніч до кінця свого життя. Я збиралася скористатися тією самою фразою, що він колись написав їй — «І не очікуй, що я буду при здоровому глузді» — він і мені те саме віщував, коли ми вперше залишилися разом; він написав мені про це в листі, проголошуючи про свою невмирущу пристрасть. Це навіть не його слова: він поцупив їх у Генрі Міллера. Усе, що вона має, - усе було у вжитку. Мені кортить знати, як вона почувається. Кортить зателефонувати їй та запитати: «Тож як воно, Анно, мешкати в моєму будинку, в оточенні меблів, які я купувала, спати в ліжку, яке я кілька років ділила з чоловіком, годувати дитину за столом, де ми з ним трахалися?»
Я й досі дивуюся, що вони вирішили там залишитися, мешкати в тому самому будинку, в моєму будинку. Я вухам не повірила, коли він мені це повідомив. Я любила свій дім. Саме я наполягла на тому, щоб ми його купили, попри місце його розташування. Мені подобалося мешкати біля залізничних колій, мені подобалося спостерігати за потягами, зазнавати втіхи від стукоту коліс — це не скрип міських експресів, а грохот старомодних вагонів. Том запевняв, що так не триватиме довічно, зрештою, модернізують всю лінію, тож повз зі свистом проноситимуться швидкі потяги, але я не вірила, що таке трапиться насправді. Я би залишилася в своєму будинку, викупила б його в Тома, якби мала гроші. Проте грошей у мене не було, коли розлучалися, не спромоглися знайти покупця за пристойну ціну, тож він запропонував викупити мою частку й мешкати в нашому будинку, доки не отримає за нього відповідну ціну. Але так пристойного покупця і не знайшов, натомість до нашого будинку переїхала вона й закохалася в наш будиночок, точнісінько як я, і вони вирішили залишитися. Певно, вона надто самовпевнена, якщо її анітрохи не непокоїло мешкати там, де до неї мешкала інша жінка. Вірогідно, вона не мала мене за загрозу. Я думаю про Теда Г’юза,[2] який привіз Асю Вевілл до будинку, де раніше мешкав із Плат.[3] Як потім Ася вдягала речі Сильвії, розчісувала волосся її щіткою. Мені кортить зателефонувати Анні та нагадати, що Ася погано закінчила: з головою в печі, так само, як і Сильвія.
Напевно, я задрімала: джин та спекотне сонечко заколисали мене. Я здригнулася, прокинулася, несамовито почала шукати сумочку. Вона виявилася на місці. Шкіру поколювало. На мені кишіли мурахи: вони були у волоссі, на шиї, грудях. Я скочила на ноги, струшуючи їх із себе. Двоє підлітків, які неподалік грали в м’яча, зупинилися й ледь не падали від сміху.
Потяг зупиняється. Ми майже навпроти будинку Джесс та Джейсона, але нічого розгледіти крізь натовп людей у вагоні не можу. Чи вона зараз вдома? Чи він дізнався? А можливо, пішов геть? Або досі живе, ще не дізнавшись, що це життя — суцільна брехня.
Субота, 13 липня 2013 року
Навіть не дивлячись на годинник, знаю, що зараз десь між без чверті восьмою та чвертю на дев’яту. Мені це відомо через якість світла, через звук, що лунає з вулиці крізь вікно, через виття пилосмока — Кеті прибирає коридор саме біля дверей моєї спальні. Щосуботи Кеті підводиться рано і, хай там що, прибирає будинок. Чи то у власний день народження, чи то друге пришестя Господнє — Кеті прокинеться в суботу з першими півнями, щоб прибрати оселю. Вона каже, що це — очищення, прибирання налагоджує її на гарні вихідні, а оскільки вона прибирає і водночас займається аеробікою, їй вже не потрібно відвідувати спортзалу.
Насправді мене не надто турбує її ранкове прибирання, це гудіння пилосмока зранку, бо я однаково не сплю. Зранку мені не спиться; не можу спокійно подрімати до самого обіду. Різко просинаюся, подих уривчастий, серце калатає, у роті неприємний, затхлий присмак — я відразу ж розумію, що це. Я не сплю. Що більше я волію забутися, то гірше в мене виходить. Мені не допомагає ані світло, ані життя, що вирує. Так і лежу, прислухаючись до звуків настирливої, веселої, клопітливої Кеті, і розмірковую над купою одежі біля залізничної колії, над Джесс, яка серед білого дня цілується з коханцем.
2
Тед Г’юз (17.08.1930-28.10.1998) англійський поет та дитячий письменник. Критики зазвичай вважають його одним з найкращих поетів його покоління.
3
Сильвія Плат (27.10.1932-11.02.1963) - американська поетеса, яку вважають засновницею жанру «поезії-сповіді». Була дружиною поета-лауреата Теда Г’юза. Їхні відносини закінчилися трагічно: на початку 1963 року, внаслідок тяжкої депресії після розірваних стосунків з чоловіком, Плат наклала на себе руки. У неї залишилося двоє дітей. Одразу ж після смерті Плат феміністки організували кампанію проти Г’юза. Поетеса Робін Морґан прямо звинуватила Г’юза у смерті дружини (у своєму вірші The Arraignment, 1972). Його коханка, Ася Вевілл, також наклала на себе руки за приміром Плат, до того ж убила власну дочку, Шуру.