Дівчина у потягу

Я відвернулася до вікна від решти пасажирів у вагоні, відкрила одну з пляшечок «Ченін Бланк», що купила на платформі в Юстоні. Напій зовсім теплий, але й такий згодиться. Наливаю трохи у пластиковий келих, закручую кришку на пляшці й непомітно ховаю її в сумочку. Пиячити в потягу в понеділок неприпустимо, якщо ти не підтримуєш компанію. Я п’ю наодинці.

У потягу я бачу знайомі обличчя — з цими людьми я щотижня подорожую до Лондона та назад. Однак я не знаю, чи впізна`ють вони мене.

Вечір видався чарівний: теплий, але не надто спекотний, сонце повільно сідає за обрій, тіні стають довшими, і від променів сонця дерева виглядають золотавими. Потяг грохотить коліями, ми проносимося повз будинок Джейсона та Джесс — у вечірньому сонці вони промайнули, мов марево. Іноді, нечасто, я бачу цю пару, коли повертаюся додому. Якщо немає зустрічного потяга, якщо ми рухаємося достатньо повільно, тоді я можу побачити їх краєм ока на веранді. У іншому випадку — наприклад, як сьогодні — я лише собі їх уявляю. Джесс сидітиме на веранді, поклавши ноги на стіл, із келихом вина, Джейсон стоятиме поряд, у неї за спиною, поклавши руки дружині на плечі. Я навіть можу уявити дотик його рук, таких заспокоювальних та надійних, відчути їхню вагу. Іноді ловлю себе на тім, що намагаюся пригадати, коли востаннє в мене був фізичний контакт з іншою людиною. Хоча б обійми або щире потискання руки. І серце судомить.

Вівторок, 9 липня 2013 року

Купа одягу, яку я помітила минулого тижня, досі там, біля колії. І виглядає він бруднішим і занапащенішим, ніж кілька днів тому. Десь я читала, що з людини може зірвати одежу в разі зіткнення з потягом. І загибель під колесами поїзда не таке вже й незвичне явище. Як запевняють, від двохсот до трьохсот випадків за рік, тож, принаймні, один випадок за два дні. Не впевнена, скільки з тих смертей трапляється через нещасний випадок. Я прискіпливо вдивлялася у вікно, поки потяг повільно тягнувся повз, намагаючись побачити сліди крові. Жодного не розгледіла.

Потяг, як зазвичай, зупиняється на червоний сигнал. Я бачу Джесс, яка стоїть у внутрішньому дворику, перед скляними дверима. Вбрана в яскраву сукню з малюнком, босоніж. Вона обертається через плече, у бік будинку. Певно, розмовляє з Джейсоном, який готує сніданок. Я не зводжу погляду з Джесс, з її будинку, а потяг потрохи просувається вперед. Не хочу дивитися на інші будинки, особливо на один з них, за чотири будинки від Джейсонового, на той самий будинок, який раніше належав мені.

Колись я цілих п’ять років мешкала на Бленгейм-роуд 23, була блаженно щасливою та страшенно нікчемною. Зараз мені несила на нього дивитися. То був мій перший дім. Не батьківський дім, не орендована квартира разом з іншими студентами, а моя перша власна домівка. Не можу на неї дивитися. Ні, можу й дивлюся, хочу, не хочу, намагаюся не дивитися. Щодня я наказую собі не дивитися й щодня дивлюся. Несила втриматися, навіть незважаючи на те, що дивитися немає на що. Однак усе, що я там бачу, завдає мені болю. Незважаючи на те, що я так жваво пригадую, що відчувала, коли підвела очі та помітила, як зникли кремові полотняні фіранки з вікон спальні на другому поверсі, натомість з’явилося щось по-дитячому рожеве. Незважаючи на те, що я й досі пам’ятаю біль, який відчула, коли побачила, як Анна поливає кущі троянди біля паркану, як натягнулась футболка на випнутому животі, і я до крові прикусила губу.

Міцно заплющила очі, порахувала до десяти, п’ятнадцяти, двадцяти. Усе. Минулося. Нема на що дивитися. Ми прибуваємо на вокзал Вітні, потім знов рушаємо, потяг набирає швидкості, коли передмістя розчиняється у брудному північному Лондоні, будиночки з терасами та верандами змінюють мости й порожні будівлі з розтрощеними шибками. Що більше ми наближаємося до Юстона, то більше я занепокоєна. Тиск зростає, як усе минеться сьогодні? Перш ніж ми опиняємося в Юстоні, праворуч, метрів за п’ятсот, тягнеться занапащена низька бетонна будівля. На її стіні хтось намалював стрілу, яка вказувала на напис: «Кінець подорожі». Я розмірковую про купку одягу біля колії та відчуваю, як у горлі наростає клубок.

Вечорами я сідаю на потяг о 17:56, він дещо повільніший за ранковий — подорож триває годину й одну хвилину, на цілих сім хвилин довше, ніж ранковий потяг, і це зважаючи на те, що вечірній потяг не стоїть на додаткових зупинках. Проте я не заперечую, бо так само як вранці я не поспішаю до Лондона, я не кваплюся й щовечора повертатися до Ешбері. І річ не тільки в тім, що це саме Ешбері, хоча містечко як таке доволі непогане, засноване в 1960-х роках, потім розрослося, мов пухлина, у самому серці Бакінгемшира. Нічим не гірше й не ліпше за десяток інших подібних містечок, у самому центрі безліч кав’ярень та крамниць із мобільними телефонами та філіями крамниці спортивного та модного одягу «Ді-Джі Спортс», потім квартали передмістя, за ними країна численних кінотеатрів і продовольчих крамниць «Теско». Я мешкаю у красивому (доволі) та новому (доволі) кварталі, у куточку, де комерційне серце міста перетікає в житлове передмістя, але це не мій дім. Мій дім — будинок у вікторіанському стилі вздовж колії, співвласницею якого я є. В Ешбері будинок мені не належить, я навіть не орендар — просто мешканка в невеличкій двоповерховій квартирі з двома спальнями, яка належить миролюбній та лагідній Кеті — не знаю, чи колись зможу їй віддячити.

Ми з Кеті товаришували в університеті. Щоправда, ніколи близькими подругами не були. Коли я вчилася на першому курсі, вона мешкала в кімнаті навпроти, ми разом відвідували той самий курс, тому цілком природно, що протягом перших страхітливих тижнів ми затоваришували, доки познайомилися з тими, з ким у нас було більше спільного. Після першого курсу ми рідко зустрічалися, після навчання наші шляхи взагалі розійшлися, зустрічалися лише час від часу на чиємусь весіллі. Але, коли в мене так склалося, у неї виявилася вільна кімната й пропозиція видалася слушною. Я була настільки впевнена, що переїду до неї лише на кілька місяців, щонайбільше на півроку, іншого виходу я не бачила. Я ніколи не жила сама, від батьків я переїхала до гуртожитку, потім мешкала з Томом. Сама думка жити наодинці мене бентежила, тому я погодилася. Минуло майже два роки.

Мешкати разом не дуже жахливо, Кеті — приємна людина, але надто прагне всіх у цьому переконати. Вона наполягає на тому, щоб усі помітили її тактовність і вишуканість. Її приємність величезна, це визначна риса її характеру, тому їй конче потрібно визнання оточуючих, неодноразово, майже щодня, а це дещо виснажує. Але все не надто погано, можна зустріти у співмешканців і більш кепські риси. Ні, у моїй новій (хоча минуло вже цілих два роки) ситуації найбільше мене непокоїть не Кеті, навіть не Ешбері. Найбільше непокоїть втрата контролю. У квартирі Кеті я відчуваю себе гостею в усіх проявах. Відчуваю це в кухні, де в нас виникає штовханина через брак місця під час приготування вечері. Відчуваю, коли сиджу поряд з нею на дивані, а пульт керування вона завжди міцно тримає в руці. Єдине місце, де я відчуваю себе вдома, — невеличка спальня, де втиснулися лише здвоєне ліжко та письмовий стіл і через скупчування важко пересуватися. Хоча кімната доволі затишна, перебувати там не надто приємно, тому я затримуюсь у вітальні або за кухонним столом, без сил та не в змозі винайти собі місце. Я втратила контроль над усім, навіть над власними думками.

Середа, 10 липня 2013 року

Спека зростає. Лише о пів на дев’яту, а день уже задушливий, повітря важке, вологе. Я б віддала перевагу грозі, але небо зухвало безхмарне, бліде, блакитне. Витираю піт, що виступив на верхній губі. На жаль, я не купила пляшку води.

Сьогодні вранці я не бачу ані Джесс, ані Джейсона, й прикрі відчуття загострюються. Знаю, що це дурість. Я прискіпливо оглядаю будинок, але нічого не видно. Фіранки на вікнах першого поверху розсунуті, але скляні двері на подвір’я зачинені, сонячне світло відбиває від скла. Двері нагорі на веранду теж зачинені. Напевно, Джейсон на роботі. Мені здається, він лікар, можливо, працює на одну з тих закордонних організацій. Він постійно напоготові, спакована валіза нагорі шафи; чи то землетрус в Ірані, чи то цунамі в Азії — він кидає все, хапає валізу та за лічені години вже в аеропорту Гітроу, готовий летіти, рятувати життя людей.