Волосся Вероніки

– Цінимо ваш досвід і здібності, – повторив на прощання командир. – Не забувайте, що там – ви представник Землі і наших астронавтів. До побачення, ні пуху ні пера!

Дуже довго від Поляковича не було звістки.

Дехто вже починав забувати про нього. Арктур був дуже далеко й губився серед міріад більш відомих зірок.

Люди тоді захопились іншою проблемою.

Точилася важлива суперечка, чи є потреба будувати ще більші ракети, поставивши талант усього людства на службу астронавтиці.

Навіть будова космічного корабля середніх розмірів потребує величезних зусиль: сотні тисяч деталей, точних розрахунків, особливих матеріалів, армії фахівців. Чи варто витрачати цвіт нового покоління на будівництво кораблів?

Дехто сумнівався. Громадська думка захиталась, і обговорення затягалося, ускладнювалось.

Однієї сонячної днини по радіоастрономічному центру оголосили тривогу.

Усі станції аж надривалися: «Увага! Увага! Увага!!!»

Перші сторінки газет, залишені для матеріалів про створення великих ракет, того дня були заповнені іншим матеріалом.

Говорив Арктур.

Полякович з планети Нонна.

Повідомлення було коротке й зрозуміле. Неясні місця, викликані космічними туманами, негайно розшифрувались.

«Катастрофа можлива, – говорилось у повідомленні. – Обидві планети – заселені. На великій – Сексті готуються розбити малу Нонну, щоб запобігти зіткненню. Пропонують евакуювати працездатних, коли дозволять їм на Нонні поробити свердловини і закласти туди атомні заряди».

Повідомлення було з перебоями, черговий радіоастроном мусив робити переклад сленгу Поляковича, густо пересипаного «собачими мордами», «паннами», «секстанками», «цитринами» та іншими словечками, яких в офіційних текстах вживати не рекомендується.

Усі напружено слухали.

На прийом перейшли Академія наук, астрофізичні осередки, Головне управління астронавтики та всі установи, що мали якесь відношення до всесвіту.

Дослідний інститут ядерного синтезу хотів почути пряму неретушовану передачу. Після короткої наради вимогу | задовольнили.

Загалом повторили повідомлення, пересипане арготизмами.

– Що робити? Порадьте, що робити, хай вам біс! – зникали в космічному шумі останні слова Поляковича.

Відповіли швидко. Навіть не треба було консультуватися. Це знав кожен випускник академії. З допомогою векторного числення і тензорів треба було вирахувати можливість зіткнення двох планет. Вирахувати можна з найбільшою точністю.

Відповідь негайно передали по радіотелеграфу.

Командир не спав усю ніч. Затримати телеграми вже не міг. Радисти бази відповіли правильно, адже вони не знали Поляковича особисто.

Що він, бідний, робитиме?

Навіщо йому така порада?

Не склав жодного екзамену з вищої математики. А там були майже прості шкільні задачки!

Допустили помилку, не можна було його посилати. Та ще й на ракеті середньої величини. Великий водневий реактор міг би вплинути на орбіту малої Нонни. Велика, потужна ракета.

Це й було поки що предметом обговорення.

Ні, Полякович не мав права летіти на Арктур! Треба було туди послати знаючого капітана або бувалого майора астронавтики… Тоді, як казав Полякович, пішло б усе як по маслу. Ця сподівана сутичка може бути звичайнісінькою помилкою або безглуздою проповіддю «кінця світу», шарлатанством, пророцтвом астролога, гороскопом…

На Землі в давнину теж не раз панікували, бо не розуміли небесних прикмет.

Іншої ради не було – тільки чекати. Чекати на остаточну відповідь Поляковича. Що він зробить?

Години повзли, як черепаха. Сонце сходило і заходило, сірі дні минали, а відповіді не було. За цей час командир постарів, посивів. Став від горя старим дідом, навіть найближчі знайомі не впізнавали його…

Нарешті – відповідь.

Була велика, без арготизмів і зайвих слів:

«Говорить Нонна. Викликаю Землю. Викликаю востаннє.

На Нонну прилетів не тільки я. Майбутню катастрофу передбачили в усіх кінцях світу.

Я хотів вирахувати час зіткнення, але не зумів. Не знав векторного числення.

…Секстанці зустріли нас, астронавтів, дуже добре. Можу сказати: життя тут чимось нагадує наше, і ми не тільки були подібні до них, а й могли порозумітися. Чи бував тут хтось до нас, це мав би дослідити кращий спеціаліст, аніж я.

…Мешканці Сексти закликали нас голосувати за їхню пропозицію. Вона, мовляв, гуманна. Бо врятує працездатних мешканців Нонни. Звісно, старих та дітей лишають, бо з них ніякої користі…

Я був проти.

Тільки я.

Отже, лишаюся на Нонні з дітьми і старими.

Секстанці забрали й ракету, але керований пілот-автомат прилетів з нею назад. Це чудова ракета! І найкраще те, що її створила людина!

Шкода, що вона така мала… Якби нам збудувати велетня, сотні, тисячі велетнів, котрі борознили б увесь космос!

Ми були б непереможні! Людина була б – непереможна!

Та це – мрія… Я вже до того не доживу.

Нонна приречена на загибель.

Нас тут з Землі двоє: ракета і я.

Чекаємо ваших розпоряджень».

Німа тиша. Раптом командир закричав:

– Скажіть тепер, хто з вас ще проти створення великих ракет! Скажіть, чи розумні ваші міркування! Ми б могли, – тут він стишив голос, – могли б урятувати свого товариша просто. Хай би вивів Нонну з орбіти, застосувавши велику силу. І планети не зіткнулися б. Якби в нас була велика ракета!

Ніби луна, відбилася в голові думка: «Якби у Поляковича була велика ракета!»

Якби ми мали багато великих ракет!

Якби…

У залі була німа тиша. Нарешті командир сказав:

– Хто тепер скаже, що шкода зусиль! Що це – «зайве»! Тепер, коли вмирає наш товариш… Чим ми йому допоможемо?

Заплакав. Ніхто не сказав ні слова…

Нарешті черговий ментор насмілився:

– Товаришу командир, дозвольте звернути вашу увагу. Згідно векторного розрахунку, момент зіткнення минув ще перед тим, як Полякович закінчив доповідати.

– Отже! – вихопився хтось з молодих адептів, – отже, Нонна врятована! Катастрофи не сталося. На Сексті це встигли підрахувати і відмовилися від знищення дев’ятої планети Арктура.

Усі полегшено зітхнули і усміхнулись. Тільки в командира очі були суворі і обличчя – наче з скелі…

– Клянуся, у нас будуть великі ракети! Будуть. Спинятись на досягнутому Людина не має права! Не сміє здаватись, навіть якщо завдання будуть понад її сили…

У цьому її велич.

Комета спіральної галактики

Семінар затягнувся, але студентам ніяк не хотілося розходитись. І професор запросив їх до свого кабінету на каву.

– Як усе це цікаво! – захоплювалася чорнява дівчина. – Покажіть нам ще щось із свого архіву.

– Будь ласка, – усміхнувся професор. – Але ініціативу передаю вам. Виберіть собі якийсь мікрофільм.

Дівчина навмання сягнула на полицю.

Професор зважив бобіну в руці.

– Ох, то був сумний випадок. Ось фотознімок комети Смарагд. Розкажу вам коротенько її історію.

Усі посідали, відеофон показав на екрані фосфоруючу.

– Погляньте, – почав професор. – Це, власне, тільки світне ніщо. Рідка газоподібна матерія. Схожа до натрієвої туманності. Ядро має невелику, але своєрідну конструкцію.

Ту штучну голову комети спіймали ми зовсім випадково. У нас не вистачає працівників, щоб систематично досліджувати всі явища. Якби на світі було навіть двадцять мільярдів людей, то й тоді ми не змогли б виконати всіх завдань у космічному просторі.

Правда, це проблема не лише кількості, йдеться про те, щоб звільнити людей від важливіших справ. Колись у Греції на невелику групу привілейованих працювала ціла армія рабів, щоб ті, звільнені від щоденних турбот про їжу, могли присвятити себе розвиткові науки й мистецтва. Тепер усе це виконують машини – автомати, електронні лічильні, широкий асортимент роботів…