Волосся Вероніки

Кокс подумав, що він не може жити вигнанцем, треба йти до людей, навіть якщо вони на нього гніваються…

Але не пішов. Згадав, що вранці розмовляв з Ріхтеровою і що вони мали зустрітися. То було вранці, а відтоді, здавалося, минули століття… Вирішив іти, хоч відчував, що не треба цього робити. Завернув у район вілл…

Тут світило кілька ліхтарів, щось нашіптував деревам вітерець. Було холодно й неприємно тієї пізньої осені, а ракети кремнієвих людей вже не зігрівали атмосфери. Стало суворіше і сумніше. Люди розійшлись по домівках, лише тіні хиталися над дорогою.

Біля крайньої вілли хтось стояв.

Хтось стрункий, ніжний чекав на когось. Упізнав біляве волосся… Ріхтерова!

Жінка стояла на виступі біля входу в будинок.

Кокс кинувся до неї. Поспішав… Потім сповільнив ходу і нерішуче зупинився. Був зовсім близько, усього за кілька кроків від неї.

Стояв похилий і згорблений, а вітер ставав усе дошкульніший. Бачив, як кидає волоссям в обличчя жінки. Хотів щось сказати.

Тривало це вже довго і було нестерпним. Нарешті їхні погляди зустрілись. Ріхтерова трохи схилила голову, потім знову глянула на нього.

– Ну… так… – промовила й повернулась.

Зайшла в дім, Кокс за нею.

Надворі сіяла мжичка, і вітер доносив з міста фабричний сморід. Була звичайна погода, до якої ми звикли пізньої осені на Землі.

Проксима Центавра

Полковник Йорк вийшов з каюти і потягнувся. Каюта була маленька, бо на далеку дорогу потрібно було багато пального й ракета могла взяти лише одну людину.

Третя планета червоно-золотої Проксими Центавра привітала гостя урочистою тишею. Навіть вітер шумів лагідніше, а птахи на деревах сиділи тихо й не зводили очей з срібної ракети.

– Алло, хлопці! – гукнув полковник, побачивши, що дорогою швидко наближаються якісь істоти. Теоретики на Землі заздалегідь назвали їх терціанами, бо жили вони на третій планеті Проксими…

Терціани йшли тихо, як леопарди, видно, у них були гумові підметки, та й на вигляд терціани були зовсім не грізні.

Історична зустріч.

Йорк в очах терціан мав вигляд велетня. Адже мав шість футів росту, широкі плечі, гострі риси обличчя і ясно-сині очі. Його волосся вже припорошило сивиною, правда, легенько, тільки на скронях.

Терціани ж полковникові здалися убогі, непоказні й невеличкі.

– Отже, це ви? – запитав бадьоро полковник, бо не міг нічого кращого придумати.

Перший терціанин щось зашепотів. Можливо, виголошував промову, тільки дуже коротку. Потім усі обступили полковника й повели до якогось дивного приміщення.

– Зачекайте, хлопці, – попросив полковник, – у мене в ракеті є рація. Треба повідомити, що я прибув… Скажете й ви щось перед мікрофоном.

Тут він помітив, що ракета рухається за ним, ніби її несли невидимі руки.

– Ага! – ляснув полковник по плечу найближчого терціанина. – Працюєте з допомогою магнітного поля. Це добре. Не такі вже ви й нездари, як здавалося.

Йорка завели до пишних покоїв, де все відчинялося й зачинялося без найменшого шуму.

– Чудово! – сказав Йорк і задоволено ліг. – Це мені підходить. Тепер ввімкну вам музику.

Він дістав з кишені мініатюрний приймач і поцікавився, що б вони хотіли послухати.

– Ото дивуєтесь, правда? – не вгавав він. – Світло летить сюди роками, а я відразу маю зв’язок. Ми працюємо з допомогою антипротонів і гравітаційного поля. Техніка зв’язку в нас – на висоті!

Він пустив репродуктор сильніше, і перелякані терціани повтікали з кімнати.

Залишився тільки один. Здавалося, він не був найхоробріший, а проте лишився.

– І-бум, – тицьнув пальцем себе.

– Досить смішне ім’я! – пирскнув полковник. – А я – Йорк.

І-бум ввічливо вклонився і прошепотів:

– Йорк.

– То ти будеш моїм перекладачем? – І полковник простягнув І-бумові шоколадку.

І-бум розгорнув шоколадку, станіоль з’їв, а шоколадку обережно кинув у кошик.

– Нещасний! – пожалів його Йорк. – Та не журися, я з тебе людину зроблю. Хоча навряд ти будеш колись повноцінний.

І посідали до столу вчитися.

Коли налагодили зв’язок з третьою планетою, дали слово дружині полковника. Пані Елізабет Йорк була схвильована.

– Алло, Сесіль! – кричала вона, певна, що інакше чоловік не почує. – Алло, Сесіль! У нас здохла кицька Іви! Я завжди казала, що ті риб’ячі консерви погані! А так усі здорові! А що роблять терціани?

У мікрофоні щось загугнявіло, і пані Елізабет перелякалась. Та це тривало недовго, бо радисти відразу ж знайшли потрібну хвилю.

– Тепер, хто хоче, той і говорить у всесвіт, – зауважив майор Вудгаус, Йорків родич, директор радіокосмічної станції. – Недавно нам замість адмірала Брауна з Нептуна гавкав якийсь шакал.

– А може, лисиця! – сумнівалася пані Елізабет. – Адмірал розводить лисиць і любить на них полювати!

– Думаю, що ні. Хіба, може, космічна?

Розмова обірвалася, бо зв’язок відновився. Почувся голос полковника Йорка. Говорив він уже, мабуть, кілька хвилин, і тому привіти дружині загубилися в ефірі. Тепер він розповідав про терціан.

– Милі, але надто простодушні. Шанують мене, як бога. Не розуміють ще жодного мого слова, але живу я розкішно, навіть маю особистого секретаря. Називається І-бум. Такий примітивний. Саме вийшов, бо не любить, коли я розмовляю голосно. Взагалі тут – мертва тиша, і це мене трохи гнітить.

Космічний шум заглушив розмову, потім знову почули голос полковника.

– Так що незабаром привезем на Землю кількох терціан! Найрозумніші з них, мабуть, могли б у нас навчатися. Але ніякої кар’єри не зроблять. І-бума я навчив грати в бридж, грає слабо. І не вміє поводитись… Не має гідності і такий смішний!

– А терціанки? – запитала хтиво полковничиха. – Власне, це запитує тебе тітка Елеонора, знаєш, яка вона!… Постійно розлучається!

– Терціанки, – відповів поважно полковник, – для мене зовсім не існують! На мужчину з моїм становищем покладено тут місію, і я знаю, скільки завдячую авторитетові свого роду. Жаль, що в мене вже брудні манжети. До обіду вдягаю фіолетовий смокінг і жовтий галстук.

– Це досить оригінально! Я б тобі радила класти у верхню кишеньку ясно-блакитну хустинку, тільки зовсім маленьку! І не взувай ковані черевики. Це – твій давній гріх, ведмедю!

Вона гордилася своїм знаменитим чоловіком. Диви, як його зустріли! Найкращі покої, комфорт, чемність! Полковник уміє примусити шанувати себе.

Розмова скінчилася.

Коли пані Йорк вийшла, до мікрофона приступив майор Вудгаус.

– Ну що, старий бабій, чи є в них хоч якесь віскі?

– Я б цього не сказав. Харчуються таблетками.

– Дурні! На той рік надішлемо їм якісь дистилятори за вольфрам і германій. Зваж там на все це і якнайшвидше вертайся!

Потім ще три хвилини говорили на технічні теми.

Полковник навчив І-бума простих речень. Сам не знав по-терціанськи ні бе ні ме, але був задоволений з повільного перекладача.

– Чи це має значення, що ти так голосно розмовляєш? – запитав його перекладач.

– Має: не терплю вашого шепотіння. Воно нервує мене!

– Доказано, – пояснив скромно І-бум, – що саме зайвий шум порушує нервову систему. І послаблює увагу.

– Відчепися ти од мене. Я звик говорити голосно.

– А що таке – звик?

– Не дратуй. Звик – це й означає, що людина до чогось звикла. Що вважає за правильне, що її влаштовує…

– Ага, влаштовує, – кивнув І-бум. – Ми, господарі, хочемо, щоб нашому гостеві було в нас добре. Знайдемо тобі ліпше середовище.

Він підійшов до синього вогника, що блищав, як сапфір, і щось зашепотів. Вогник розгорівся і теж зашепотів. То був своєрідний терціанський телефон. Полковник це вже знав. Телефон грів, слухав, говорив і світив. Практичний винахід!

Полковника перевели до менш комфортного залу. Двері трохи рипіли, а у ванні капала вода.