Волосся Вероніки

Одного разу, коли знову прийшла квартіанка, спало йому щось на думку.

Останній помаранч покотився назад. Жінка спочатку подумала, що він випадково відбився од стіни. Коли ж іще раз покотився, вона зрозуміла, що в’язень щось хоче. Підняла овоч і уважно оглянула: він був прекрасний. Ще раз кинула за штаби.

Так вони гралися, наче в кеглі. Потім жінка взяла овоч і подала крізь штаби.

О’Брієн схопив її за руку, рука була гаряча. Білі пальці розслабились, але пілот відчув у їхньому дотику сталеву силу, яка дозволяла їй легко й граціозно рухатись на планеті з великою гравітацією.

Махнула вільною рукою, ґрати відчинилися вгору, і двоє квартіан принесли рацію.

О’Брієн вирвав з блокнота картку й намалював на ній себе в ракеті: він має бажання передавати звідти.

Жінка усміхнулася, немовби тільки й чекала на це.

Закивала головою і відійшла.

Ґрати опустились.

На другий день приволокли закривавленого зв’язаного Мака Ларена.

– О’Брієне! – впав на коліна радист. – Покажи їм, як користуватись променеметом… А то мене вб’ють! Ти ж знаєш, це не моя спеціальність, я зовсім у тому не розбираюсь.

– Не забувай, Мак Ларен, – відповів О’Брієн, – що променемет – це наш захист. І не тільки наш. Усього людства. У парках граються діти, вони ждуть нашого повернення.

– Ми вже ніколи не вернемось, – простогнав Мак Ларен.

– Може й так, – погодився пілот, – подай мені, Мак Ларен, на прощання руку.

Вони потиснули один одному руку, і пілот зауважив, що руки в радиста білі та випещені, а під кров’ю на обличчі немає ран.

– Навчи їх користуватись рацією, – порадив О’Брієн, – може, це тебе врятує. За променемет ти не відповідаєш. А про мене не турбуйся.

– Ні, ні! – бідкався радист. – їм цього мало! Цим не відкупимось… Ти відповідаєш за наше життя…

– Я ще подумаю, – пообіцяв пілот. – Мушу подумати.

Конвоїри забрали Мака Ларена, і О’Брієн лишився сам у камері.

– Це поки що не вдалося, – сказав перекладачеві радист, – але ми на правильному шляху.

Електронний мозок допомагав перекладачеві виконувати свої обов’язки. Радист продиктував йому досить велику кількість слів. Вони вже могли вільно розмовляти навіть на абстрактні теми. Комбінаційна можливість електронних машин була справді бездоганна.

Радист сидів на м’якій канапі, заставленій найвишуканішими делікатесами. Мав спеціальні струнні амортизатори, щоб велика гравітація не дуже його втомлювала. Йому вже постирали з лиця сліди розмазаної крові.

Проти нього, на підвищенні, сидів правитель квартіан.

– Як саме ви дійшли до створення променемета? – запитав правитель.

– Не знаю, можливо, це випадково. Зігрівали ми ними холодні простори зовнішніх планет. Тому й винайшли.

– У нас на всіх планетах тепло, – втрутився перекладач.

– Через те ви до цього й не дійшли, – промовив Мак Ларен. – У нас робилося це в мирних цілях. Правда, його можна використати і як зброю. Як жахливу зброю. Наприклад…

– Чи можна надіятись, – обірвав його правитель, – що ми можемо примусити пілота зрадити таємницю? Чи багато у вас таких, як ти?

– Думаю, що так! – запопадливо кивнув Мак Ларен. – Люди – переважно такі, як я.

– Чи маємо його спокушати розкішшю, чи мучити невигодами?

– Треба спробувати і те й друге. Так буде найкраще. Люди досить нестійкі. Особливо якщо вони самотні.

– Чи маю це розуміти, що п’ять чоловік роз’єднаних – менше, ніж п’ять чоловік разом?

– Саме так. Тому й пілот занепав духом.

– Гаразд. А чи ти певен, що О’Брієн самотній?

– Це залежить від вас, – здивувався Мак Ларен і налив солодкого соку. – Замкніть його, ізолюйте, дайте погану їжу. Щоб зневірився.

– Ми все-таки думаємо, що він не сам. Навіть якщо його замкнути. Ми ізолювали його від світу, проте О’Брієн не став такий, як ти кажеш. Наша служниця бачила, що на самоті він був веселіший… А коли вона приходила, у нього з’являлися ознаки депресії. Проситься, щоб помістили її туди на весь час…

– Ваша служниця бреше! – Мак Ларен закурив цигарку, що для нього виготовили на зразок тої, яку він мав у кишені. Цигарка була прекрасна. – Я все-таки знаю людей не гірше, а краще, ніж вона.

– Твоя правда, – згодився правитель. – Але, можливо, вона це робить несвідомо?

– Бреше! – пустив дим радист. – Жінки не пускайте. Дайте йому подумати. І пригрозіть смертю. Це вплине.

– Ти ще щось надумав?

– Поки що нічого, – спокійно відповів Мак Ларен.

Правитель встав.

– Тоді заберемо в тебе той білий порошок, що дає тобі такі солодкі й приємні сни!

– Ні! Ні! – схопився радист. – Я… Я передам на Землю, що О’Брієн зрадив секрет променемета. Щоб люди повірили в приреченість, щоб посіяти паніку. Тоді легше буде з ними справитись.

– Це все?

– Ні! Підсипте О’Брієнові в їжу порошок.

– Не їсть, – махнув рукою правитель, – їсть тільки свіжі фрукти.

– Вприсніть у фрукти тонкою голкою отруту. Техніка у вас досконала.

– Це добре! – зрадів правитель. – Ми зробимо так, як ти радиш. Ти заслужив розкоші! Ще одно запитання: що, на твою думку, людині найдорожче?

– Життя! – аж захлинувся Мак Ларен. – Якщо його не зламає ваш дурманячий порошок, та самотня людина все одно швидко занепадає духом. Заспіває іншої, коли гляне смерті у вічі.

Негайно вжили необхідних заходів. О’Брієна повідомили, що завтра увечері його стратять. Дали фрукти, вприснувши в них отруту.

Але О’Брієн оголосив голодовку.

Сказали це радистові.

– Злякався смерті! – схрестивши ноги в шовкових пантофлях, радів Мак Ларен. – Упав у розпач. Зараз буде те, що я казав. Перед смертю відступить. Самотня людина ніколи не буває хоробра.

Надходив останній вечір.

Засуджений до страти О’Брієн востаннє побрився. Старанно, як ніколи. Потім сів за стіл і написав:

«Мої милі! Наближається смерть… Ми вже ніколи не побачимось… Так мало статися. Прощавайте! Живіть щасливо й простіть, що я мушу так рано піти од вас. Малий уже не буде мене пам’ятати… Виховайте його, щоб він жив так, як жили ми. Ніколи не сумуйте, – я тільки виконував свій обов’язок, і життя моє не пропало марно. Люди вам допоможуть. Адо, ти вільна, влаштовуй своє життя, як тобі краще. Знаєш, я був щасливий, коли бачив тебе веселою і спокійною, і мене турбує тільки те, що ти плакатимеш, що сльози затьмарюватимуть твій чистий погляд. Не плач, ти знаєш, що я любив життя і проганяв з нашої хати смуток. Нехай буде так і тоді, коли я житиму лише у ваших згадках».

Поклав лист у кишеню. Бо не міг його нікуди послати. Не їв нічого цілий день, крім шматочка шоколаду. їжі від своїх убивць не брав. Не хотів принижуватись.

Умився чистою студеною водою…

Трохи побавився бритвою. Потім кинув нею об землю і наступив ногою. Тіло його на чужій планеті було набагато важче, і бритва відразу поламалась.

За ним стежили й повідомляли радистові кожен його рух.

– За хвилину повзатиме на колінах! – посміхнувся Мак Ларен. – Плазуватиме перед вами. Побачите, який він буде жалюгідний!

О’Брієнові лишилася одна година. Він сів на нари, і тоді йому здалось, що настав кінець.

Коли б знав, що за ним стежать, – стояв би спокійно біля ґрат. Але не знав того. Тому сидів, затуливши обличчя, бо гарячі сльози котилися по щоках.

І в цей час почув голоси дружини й дітей. Знав, що це запис, бо сам привіз його сюди, щоб ніколи не забути дорогих голосів.

Тепер йому відтворили їх.

Дружина просила, щоб беріг себе. Донечка тоненьким голосочком запевняла, що вони чекатимуть його. Разом з меншим братиком, який ще не вміє говорити. Вони горді за тата… Чекають на нього.

Потім почув свій власний голос. Це був синтетично створений на стрічці голос, але дуже схожий. О’Брієн немовби повідомляв Землю, що зрадив усе, що ненавидить жінку, дітей, що всіх їх знищить. Щоб більше його ніколи не чекали.

Це було найстрашніше. Голос таки його, і на Землі можуть повірити, що він зрадив. Його вже ніхто не жде… Вороття немає. Він здригався від страшного жалю.